Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні - Курсовая работа

Характер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. козацький - йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка; синодальний - охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-великоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй; Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Сучасний український період державно-церковних відносин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п?ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p.), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 p., зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 p., 5 травня і 23 грудня 1993 p., 22 грудня 1995 р. та від 17 грудня 1996 р.Цей звязок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, повязана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями. У сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії «свобода совісті» - це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися атеїстичного світогляду. Свободу совісті необхідно розглядати і у якості правового явища, в контексті всіх інших прав і свобод, котрі входять до складу правового статусу особи.Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті включає в себе конституційні норми: - рівність громадян перед законом незалежно від їхнього відношення до релігії, їх рівні права в економічному, політичному, соціальному і культурному житті; Політико-правові - в обмеженні можливостей церкви втручатися в державні справи; для цього церква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Дві глави Конституції України - «Соціальний розвиток і культура» та «Основні права, свободи і обов?язки громадян» розглядають характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави [4, 186]. В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути атеїстом. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках.У такий же спосіб “вибули” з релігійного поля України англікани, молокани, сведенборгці, громади Шрі Чінмоя та Сант Мат, навіть деякі православні церкви й інші релігійні організації. А ще не всі “зафіксовані” релігійні організації мають державну реєстрацію в Україні. Церква налічує 167 монастирів (4399 ченців і черниць), 17 духовних навчальних закладів (3527 слухачів, до речі, 2005 р. їх було 4454 (!), 105 періодичних видань, 4133 недільні школи та 37 братств. Нині в його середовище входить 7721 релігійна організація, серед них: Євангельські християни баптисти (ЄХБ) - 3264, Християни віри євангельської (ХВЄ) - 2328, свідки Єгови - 1015, Адвентисти сьомого дня (АСД) - 1045, громади Реформатської Церкви (діють лише в Закарпатті) - 118, лютеранські церкви - німецька, українська, інші обєднання - відповідно мають 40, 42, 19 громад, нарешті, пресвітеріани - 68. У

ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Право на свободу совісті та його закріплення в Україні 4

1.1 Свобода совісті як конституційно-правова категорія 4

1.2 Особливості українського законодавства про свободу совісті 6

Розділ 2. Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні 14

2.1 Релігійні організації в Україні: поняття, види, порядок діяльності 14

2.2 Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації 20

Висновки 25

Список використаних джерел 27