З"ясування поняття консенсусу в контексті відповідного дискурсу в сучасній політичній науці. Виявлення параметрів консенсусної моделі демократії. Визначення ступеню взаємозалежності конфлікту і консенсусу в сучасному суспільно-політичному розвитку.
При низкой оригинальности работы "Конфліктно-консенсусна парадигма регулювання суспільно-політичних відносин", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
І перше сприйняття суспільно-політичних відносин (конфліктна парадигма), і друге (парадигма консенсусу), взяті окремо у своєму розвитку або у наперед визначеній непоєднуваності, призводять до виникнення перманентного суспільного протистояння. М.Вебер розкрив консенсус як основу будь-яких соціальних процесів і навіть як передумову самого соціального буття; Р.Дарендорф обгрунтував "загальну теорію конфлікту"; Т.Парсонс розглядав консенсус як вияв структурної залежності суспільства; Г.Зіммель, Л.Козер, П.Сорокін, К.Кульчар аналізували функції та механізми регулювання конфліктів; Г.Алмонд, С.Верба, І.Шапіро систематизували проблеми демократії, стабільності, культури; Х.Ортега-і-Гасет тлумачив консенсус як рівень домагання, форму організації суспільного "проекту". Серед вітчизняних дослідників теоретичні аспекти досліджуваної проблеми розробляють: В.Андрущенко, Б.Ашавський, В.Бабкін, І.Базилева, В.Барсамов, І.Бекешкіна, А.Білоус, І.Бліщенко, Н.Варламова, О.Волгін, С.Востриков, Б.Гаврилишин, К.Гаджиєв, А.Глухова, Д.Гончаров, І.Гоптарева, В.Горбатенко, О.Дєгтярьов, В.Дзодзієв, О.Здравомислов, Н.Іванов, Ю.Ірхін, О.Ішмуратов, Б.Капустін, М.Корж, Г.Котанджян, В.Кремень, І.Кресіна, В.Кудрявцев, В.Левашов, М.Лєбєдєва, А.Лузан, С.Макєєв, С.Матвєєва, М.Михальченко, В.Насіновський, В.Небоженко, І.Оніщенко, М.Павловський, В.Пазенок, О.Панарін, В.Панібудьласка, Н.Пахоменко, В.Пугачов, А.Рапопорт, Ю.Римаренко, Л.Романенко, Л.Рубан, Ф.Рудич, С.Рябов, В.Селіванов, В.Смоленський, В.Согрин, Є.Степанов, В.Ткаченко, В.Хорос, В.Цвєтков, Є.Черняк, В.Чиркін, Г.Щедрова, Ю.Ясносокирський та ін. Дисертацію виконано на базі комплексного підходу до визначення методів дослідження, генезису, сучасного розвитку й особливостей вияву конфлікту і консенсусу як взаємозвязаних феноменів суспільно-політичного життя. Зясовано роль поняття консенсусу в дискурсі соціально-гуманітарних наук та специфіку його функціонування у політичній науці крізь призму його аксіологічної сутності, що передбачає: а) подолання виключеності з процесу суспільної згоди різних соціальних прошарків і окремих громадян; б) перехід від практики досягнення перемоги у співвідношенні сил до обєднання усіх зацікавлених субєктів політики, здатних впливати на процес демократизації суспільства; в) забезпечення конституційного порядку.Підкреслюється, що парадигматичний підхід дає змогу застосування деідеологізованого, плюралістичного тлумачення політики і політичного знання, формування уявлень про сутність і природу політики як цілісної реальності. Всеохоплюючий характер політичних парадигм виявляється і в тому, що відповідні підходи до розуміння природи політики є концептуальною підвалиною як для теоретичних, так і прикладних досліджень. У політиці консенсус означає спільність позицій, взаємну згоду, які встановлюються у суспільстві або до яких приходять соціальні групи, незважаючи на відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними, національними, релігійними та іншими особливостями. Консенсус існує тоді, коли значна частка суспільства перебуває у відносній згоді із своїми переконаннями щодо того, які рішення можуть бути прийняті, і має почуття єдності між собою та із суспільством у цілому. Під консенсусом у розумінні громадянської згоди доцільно розуміти стан соціально-політичної системи, котрий характеризується значною підтримкою з боку населення існуючих державного устрою і політики, відсутність їх активного неприйняття, що дає змогу управляти суспільством ненасильницькими методами.У процесі осмислення політичної практики та відлагодження політичних механізмів викристалізувалися основні підвалини сталого, консенсусного розвитку суспільства: а) етичність міжособистісних звязків, гуманність відносин “влада-соціум”; б) поєднання раціоналізації та етико-моральної мотивації суспільно-політичних відносин; в) сакралізація як реакція на дегуманізацію політичної практики й поступова прагматизація конфліктно-консенсусних відносин; г) легітимація, унормування, бюрократизація суспільних звязків. Феноменологія консенсусу передбачає виділення чотирьох структурних рівнів консенсусу: 1) базовий консенсус - ціннісна основа соціокультурного устрою як передумови групової соцієтальності. Цей рівень передує суспільному договору; 2) процедурний консенсус - форма легітимації конфліктів, нормативні та звичаєві правила розгортання суспільних інтересів та міжгрупової взаємодії; 3) поточний консенсус - згода в питаннях короткострокових міжгрупових стосунків; 4) партикулярний консенсус - передумова й усвідомлення існування певного суспільного стану, прошарку як засада розвитку політичного процесу. Хоча консенсус і передує політичному розгортанню, однак політична діяльність дає змогу соціуму самоствердитися на певних принципах. Відтак консенсус - причина політичної дії, а ефективність останньої зумовлює існування чи відсутність самого консенсусу.
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Вывод
У “Висновках” узагальнюються основні ідеї і висновки дисертаційного дослідження, що мають евристичне і науково-практичне значення.
1. У процесі осмислення політичної практики та відлагодження політичних механізмів викристалізувалися основні підвалини сталого, консенсусного розвитку суспільства: а) етичність міжособистісних звязків, гуманність відносин “влада-соціум”; б) поєднання раціоналізації та етико-моральної мотивації суспільно-політичних відносин; в) сакралізація як реакція на дегуманізацію політичної практики й поступова прагматизація конфліктно-консенсусних відносин; г) легітимація, унормування, бюрократизація суспільних звязків. З прагнення до сталості суспільного та індивідуального існування, нормативності, безособості політичних механізмів постає ідея базового консенсусу. Поєднання базового консенсусу та конфлікту надає суспільству сталості й гнучкості, що є передумовою стабільного розвитку.
2. Феноменологія консенсусу передбачає виділення чотирьох структурних рівнів консенсусу: 1) базовий консенсус - ціннісна основа соціокультурного устрою як передумови групової соцієтальності. Цей рівень передує суспільному договору; 2) процедурний консенсус - форма легітимації конфліктів, нормативні та звичаєві правила розгортання суспільних інтересів та міжгрупової взаємодії; 3) поточний консенсус - згода в питаннях короткострокових міжгрупових стосунків; 4) партикулярний консенсус - передумова й усвідомлення існування певного суспільного стану, прошарку як засада розвитку політичного процесу.
3. Політична самоорганізація є логічним продовженням соціальної компліментарності. Суперечність може виникати між політичними впливами, а не між консенсусними цінностями. Хоча консенсус і передує політичному розгортанню, однак політична діяльність дає змогу соціуму самоствердитися на певних принципах. Слабкість компліментарності та політичного вияву веде до руйнації консенсусних основ. Відтак консенсус - причина політичної дії, а ефективність останньої зумовлює існування чи відсутність самого консенсусу.
4. Консенсус є метою та умовою певної колективної дії. Усвідомлення соціальних інтересів посилює актуальність феномена співдії і співпраці. Відтак формулювання консенсусних завдань має відбуватися на спільних і конкретних принципах.
5. Досягнення стабільності як довготривалий процес не виключає загострення суперечностей. Із зростанням кількості залученої у цьому процесі інформації зростає роль ірраціональних чинників, колективного несвідомого та підсвідомого. Базовий консенсус є продуктом колективного несвідомого і залежить від результатів політичної практики.
6. Між конфліктом і консенсусом як виявами суспільно-політичних процесів існує діалектичний взаємозвязок. Конфлікт можна розглядати як пошук нового консенсусу, оскільки суспільна структуризація відбувається на основі нових партикулярних утворень. Політична боротьба спричиняє розгортання консенсусних потенціалів, спрямування політичних процесів у річище нових узгоджувальних засад. Це, у свою чергу, призводить до модернізації суспільної легітимності, послідовного підтвердження базових цінностей. Отже, консенсус - причина конфлікту та його мета, умова його конструктивного розгортання.
7. “Консенсусна демократія” - різновид суспільно-політичного розвитку, що передбачає формування відповідної політичної культури. Остання, зокрема, передбачає визнання того, що змагальність політичної взаємодії поступається першістю співпраці. Щодо прийняття політичних рішень консенсус передбачає: а) створення визначених умов політичної діяльності в результаті запровадження заохочувальних та обмежувальних санкцій (нормативний консенсус); б) нормативне регулювання на основі вироблення і запровадження внутрішніх консенсусних спонук (мотиваційний консенсус).
8. Консенсус взаємодії лежить в основі політичної ефективності преференційної виборчої системи. Остання сприяє формуванню структурної взаємодії у демократичному суспільстві, зміцнює базові консенсусні основи, зберігаючи сегментарну самоцінність, підвищує персоналістичність виборчого процесу, дає змогу запобігати абсентеїзму, формувати адекватну демократичному суспільству політичну культуру.
Список литературы
1. Соціологія. Курс лекцій / За заг. ред. Є.Ф.Безродного. - К.: ІСДОУ, 1994. - С. 87-100.
2. Москаленко О.М. Дискусія політична // Політологічний енциклопедичний словник. Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. - К.: Генеза, 1997. - С. 105-106.
3. Москаленко О.М. Парламентська процедура // Там само. - С. 241-242.
4. Політологія: Посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академія", 1998. - С. 22-28.
5. Москаленко Е.М. Конфликт и консенсус в современном обществе // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Відп. ред. Л.І.Кормич. - Одеса: Астропринт, 1999. - Вип. 6-7. - С. 351-361.
6. Москаленко О.М. Консенсусна модель демократії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 4. - К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 1999. - С. 363-372.
7. Москаленко О.М. Конфлікт - шлях до консенсусу // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 5. - К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. - С. 400-407.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2000.
В дисертації обгрунтовується політологічна концепція синтезу конфліктного та консенсусного підходів до регулювання суспільно-політичних відносин. В рамках дослідження на основі нової парадигми розкрито внутрішню логіку розвитку суспільно-політичних процесів та узгодження світоглядно-філософського і емпіричного потенціалів конфліктно-консенсусної взаємодії. Зясовано роль поняття консенсусу в дискурсі соціально-гуманітарних наук та специфіки його функціонування у політичній науці крізь призму його аксіологічної сутності. Здійснено порівняльний аналіз елементів світового досвіду розгортання конфліктів та механізмів їхнього розвязання. Проаналізовано особливості вияву конфліктно-консенсусного потенціалу в суспільстві перехідного типу й систематизовано наукові підходи до "консенсусної моделі демократії" як ціннісної основи демократизації українського суспільства. Розглянуто можливості застосування методу консенсусу в політичних, зокрема виборчих, технологіях та процесі прийняття політичних рішень.
Ключові слова: конфлікт, консенсус, суспільно-політичні відносини, конфліктно-консенсусна парадигма, політична стабільність, консолідація суспільства, консенсусна модель демократії.
Moscalenko Elena M. Conflict-consent paradigm of social-political relations regulation. - Manuscript (166 pages).
Thesis for the award of a scientific degree of the Candidate of Science (Politics), speciality 23.00.02 - Political institutes and processes. Koretskiy Institute of State and Law of the Ukrainian National Academy of Sciences, Kyiv, 2000.
The thesis substantiates political concept of synthesis of conflict and consent approaches to regulation of social-political relations. On the basis of new paradigm there is analysed internal logic of development of social-political processes and coordination of philosophical-ideological and empirical potentials of conflict-consent interaction. The role of concept of consent in discourse of social-humanitarian sciences and specifity of its function in political science through a prism of an aksiological essence is clarified. The comparative analysis of units of global experience of deployment of conflicts and mechanisms of their solving is carried out. It is analyses features of displaying of conflict-consent potential in the transitional society. Author systematicizes scientific approaches to "consent model of democracy" as valuable base of democratization of the Ukrainian society. It considered possibilities of consent method application in political (in particular in electorial) technologies and in the process of making of political decisions.
Key words: conflict, consent, social-political relations, conflict-consent paradigm, political stability, consolidation of society, consent model of democracy.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины, Киев, 2000.
В диссертации обосновывается политологическая концепция синтеза конфликтного и консенсусного подходов к регулированию общественно-политических отношений. В рамках исследования на основе новой парадигмы раскрыто внутреннюю логику развития общественно-политических процессов и согласования мировоззренчески-философского и эмпирического потенциалов конфликтно-консенсусного взаимодействия. Выяснено роль понятия консенсуса в дискурсе социально-гуманитарных наук и специфику его функционирования в политической науке сквозь призму его аксиологической сущности, что предусматривает: преодоление исключенности из процесса общественного согласия различных соціальних слоев и отдельных граждан; переход от практики достижения победы в соотношении сил к объединению всех заинтересованных субъектов политики, могущих влиять на процесс демократизации общества; обеспечение конституционного порядка. Осуществлено сравнительный анализ элементов мирового опыта разворачивания конфликтов и механизмов их разрешения. Исследовано основные стадии влияния на конфликт с выявлением различных возможностей применения консенсусной практики и акцентированием на "конструктивной конфронтации". Проанализировано особенности проявления конфликтно-консенсусного потенциала в обществе переходного типа и систематизировано научные подходы к "консенсусной модели демократии" как ценностной основы демократизации украинского общества. Рассмотрено возможности применения метода консенсуса в политических, в частности в избирательных, технологиях и процессе принятия политических решений. Показано, что политические решения, принятые через процедуру консенсуса, оказывают более весомое влияние на стороны, нежели решения, принятые простым большинством голосов.
Ключевые слова: конфликт, консенсус, общественно-политические отношения, конфликтно-консенсусная парадигма, политическая стабильность, консолидация общества, консенсусная модель демократии.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы