Конфлікт як екзистенційна категорія в драматургії XX століття. Конфліктність у драматичних творах В. Винниченка. Сутність характеру як реальної категорії в драматургії. Репрезентування характерів у драмах В. Винниченка. Танатологічні мотиви в драматургії.
З одного боку він може бути інтерпретований як "по-своєму складний комплекс умонастроїв, дуже розрізнений, хоча й не позбавлений певної внутрішньої єдності"[26, 260], а з другого,-як поліаспектна відкрита система (філософсько-естетична й художня) з різними, іноді істотно відмінними типами авторської свідомості - символізмом, неоромантизмом, експресіонізмом тощо. Власне, таке багатство та єдність модерністського художнього мислення суттєво позначилися на поетиці західноєвропейської, зокрема української драми кінця XIX-початку XX століття (наприклад, на творчості Генріха Ібсена, Гергарта, Августа Стріндберга, Моріса Метерлінка, Антона Чехова, Бернарда Шоу, Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Миколи Куліша та ін.). Саме драма, з властивою їй "подієвістю" послужила тим середовищем, у площині якого мали змогу реалізуватися конфліктні ситуації різних типів, що виникали на зламі століть, а також характери, які проявляли себе у цих-таки конфліктах і були їх активними провідниками. У звязку з цим і посилився дослідницький інтерес до специфіки драматичного мислення і робиться акцент на таких вузлових категоріях як драматичний конфлікт та характер, які або перебувають в своєрідній цілісності чи, навпаки, "розчиняючись" у всіх компонентах пєси, посутньо виявляються на різних рівнях її організації. Актуальність теми полягає у розгляді понять конфліктів і характерів як ідейно-естетичних категорій, що всебічно охоплюють тканини тексту, оживлюють їх і створюють умови для його поліінтерпретації.Поетика такої ідейно-естетичної категорії як конфлікт загалом, а в пєсах В.Винниченка зокрема, відзначається поліфункціональністю. Характерною рисою драматичного конфлікту модерної драми те, що нерідко справжні причини, котрі спонукають до розвитку дії, знаходяться десь поза сферою прямих зіткнень героїв, як скажімо, в пєсі "Дизгармонія" Володимира Винниченка, головні персонажі якої революціонери-демократи Ольга та її чоловік Грицько і коханець Мартин протистоять не стільки жандармам, шпигунам і російським козакам, скільки самим собі, своєму внутрішньому оральному імперативу "чесності з собою". Виходячи з тези про нерозривну єдність проблематики, характерів та конфлікту в драмі, С.Михида зауважує, що "Дизгармонія" не вписується в рамки традиційної теорії драми. Конфлікти у драмі "Дизгармонія" не виходять за межі свідомості одного героя, як, наприклад, у ситуації з Ольгою, або ж виростають до конфлікту двох світобачень (Грицько-Мартин). Так, у драмі "Між двох сил", в основі якої лежить конфлікт між особистим і національним, між переконаннями та морально-духовними обовязками, драматург продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, котрий підпорядковує всього себе, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається збагнути, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між "чесністю з собою" і "служінням народові", яку змушений переступити революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрату свого "я" своєї суверенності"[6, 62].В процесі аналізу мистецької концепції Винниченка-драматурга піднімається проблема окреслення характерного для епохи модернізму процесу зрощення власне естетичних підвалин художньої творчості з філософсько-ідеалістичними концепціями людини та її буття, насамперед з екзистиціалізмом та психологізмом З.Фрейда. Глибоко психологічна драма Володимира Винниченка - нове явище в українській літературі, автор обсервує її на зрізі проблем людської моралі, обираючи призму людського сприймання складних колізій епохи. Незвичайний зріз життя у драматургії раннього В.Винниченка - революція, партійне життя, вязниці, еміграція розглядається як фон для глибших аналізів морально-психологічних проблем буття особистості, вписаної у час небувалих i жорстоких випробувань. В.Винниченко-художник уже в першій драмі "Дизгармонія" обминає художню констатацію безпосередніх подій, заглиблюючись у психологічні проблеми, процеси і характери що реалізуються у драмі. Але якщо для неоромантичної особистості Лесі Українки цей захист внутрішньої свободи зливався з процесом використання зобовязань перед нацією, то для раннього Винниченка ця проблема окреслювалася інакше: герой перших його драм, соціаліст за світоглядом, потрапляє в конфліктну ситуацію, коли ідея служіння громадським інтересам перебуває в трагічній суперечності з його сутністю.Але для експресіонізму, вкрай субєктивного стилю, який переносить увагу зі збуреного світу на збурену душу вважатися різновидом ідейного месіанства, месіанства заради однієї людини-самого себе. "Пророк" розглядаються в контексті української "пророчої пєси", де амбівалентність образу пророка повязується із амбівалентністю сучасного світу. За Р.Жираром, насильство після "смерті Бога"(за Ніцше) набуває особливих правових вимірів. У книжці "На
План
Зміст
Вступ
Розділ I. Конфлікт як екзистенційна категорія у драматургії XX століття
1.1 Конфліктність у драматичних творах В.Винниченка
1.2 "Чоловіче" і "жіноче" у драмах В.Винниченка
Розділ II. Сутність характеру як реальної категорії у драматургії
2.1 Специфіка репрезентування характерів у драмах В.Винниченка
2.2 Танатологічні мотиви у драматургії В.Винниченка
Висновки
Список використаної літератури
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
