Вивчення патоморфологічних змін у тонкій кишці при гострій тонкокишковій непрохідності. Вдосконалення способу профілактики неспроможності швів міжкишкового анастомозу шляхом застосування шовного матеріалу, імпрегнованого метаболітотропним препаратом.
При низкой оригинальности работы "Комплексне лікування та профілактика неспроможності швів анастомозів у хворих з гострою тонкокишковою непрохідністю", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
Питання лікування гострої тонкокишкової непрохідності (ГТКН) залишаються невирішеною проблемою ургентної хірургії. При вивченні перебігу ГТКН встановлено, що однією з складових частин патогенезу цього захворювання є порушення фізіологічних функцій тонкої кишки [Міміношвілі А.О. та співав., 2007, Радзіховський А.П. та співав., 2006, Слонецький Б.І. та співав., 2007, Afessa B. Покращити результати лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність шляхом розробки та впровадження комплексного лікування та профілактики неспроможності швів анастомозів з використанням метаболітотропної терапії. Вивчити динаміку загальнолабораторних, біохімічних та патоморфологічних змін у тонкій кишці тварин з моделлю гострої тонкокишкової непрохідності та у хворих з цим захворюванням. Запропонований новий “Спосіб моделювання гострої тонкокишкової непрохідності”, який максимально близький за клінічними, лабораторними, патоморфологічними проявами (Патент України № 21676) до перебігу цього захворювання у клініці - відкриває перспективу подальшого поглибленого вивчення цього захворювання і розробки нових методів лікування.З метою профілактики неспроможності швів був вивчений енергетичний потенціал та стан перекисного окислення і АО-захисту тканин ділянки анастомозу на фоні застосування комплексної метаболітотропної та ранньої ентеральної терапії при ГТКН, були проведені експериментальні дослідження. В першій серії дослідів (5 тварин) ми вивчали енергетичний стан і перекисне окислювання ліпідів тканин тонкої кишки та крові. В другій серії дослідів (20 тварин) вивчали енергетичний стан і перекисне окислювання ліпідів тканин тонкої кишки та крові на 6, 24 години та на 3 і 5 добу з моменту відтворення ГТКН після резекції некротизованої її ділянки та формування анастомозу з використанням загальноприйнятих шовних матеріалів. В четвертій серії дослідів (15 тварин) вивчали вище перераховані показники у ті ж терміни з моменту відтворення ГТКН після формування анастомозу з введенням мексидолу внутрішньоочеревинно в дозі 10 мг/кг маси тіла на добу протягом 5 діб. В пятій серії дослідів (15 тварин) вивчали вище перераховані показники у ті ж терміни з моменту відтворення ГТКН після формування анастомозу з введенням мексидолу у шовному матеріалі та внутрішньоочеревинно в дозі 10 мг/кг маси тіла на добу протягом 5 діб.Через 3 доби зниження енергетичного потенціалу в тканинах тонкої кишки тварин другої серії досягло рівня 0,495 0,01 (р<0,05) мкмоль/г в порівнянні з інтактними тваринами. На третю добу спостереження загинула 1 тварина, причиною загибелі, за даними патоморфологічного дослідження, був перитоніт, який виник внаслідок неспроможності швів анастомозу на фоні вірогідного зниження енергетичного потенціалу кишки. В цій групі загинуло 2 тварини, причиною загибелі тварин, як і в попередній групі, був перитоніт, який виник як наслідок неспроможністі швів анастомозу на фоні значного зниження енергетичного потенціалу кишки. Енергетичний потенціал тканин тонкої кишки у ділянці анастомозу тварин пятої серії зріс до величини 0,643±0,057 (р<0,05), що майже на 40% перевищує показник контрольної серії - 0,495±0,010, і складає майже 85% в порівнянні з інтактними тваринами. Показники антиоксидантного захисту - СОД та каталаза тканин ділянки анастомозу на третю добу після відтворення моделі гткн та формування анастомозу вірогідно підвищилися в порівнянні з контрольною групою лише у тварин 5-ї серії експерименту: відповідно показник СОД зріс до величини 11,8±1,6 од. акт., проти контролю - 8,0±0,8 од. акт.Дисертаційна робота містить новий підхід вирішення наукової задачі, яка полягала в покращенні результатів лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність та зниженні летальності, шляхом розробки та впровадження комплексного лікування та профілактики неспроможності швів анастомозу з використанням метаболітотропної терапії. Ретроспективний патоморфологічний аналіз незадовільних результатів лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність показав, що причиною післяопераційної летальності був перитоніт, що виникав внаслідок неспроможності швів анастомозу, летальність склала 18,2%.
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Вывод
Отримані лабораторні, біохімічні та морфологічні показники тварин контрольної групи використовувались для порівняння змін аналогічних показників тварин дослідних груп.
Через 6 годин після ГТКН відмічається зниження концентрації АТФ до 1,28±0,06 мкмоль/г (р0,05), підвищується вміст АМФ до 0,27±0,01 мкмоль/г (р<0,05). Сума аденіннуклеотидів практично не змінилася. Енергетичний потенціал досліджуваної тканини вірогідно зменшився - 0,724±0,006 мкмоль/г (р<0,05), що свідчить про значне зниження ресинтезу макроергічних сполук (Рис. 1).
Таким чином, гостра тонкокишкова непрохідність супроводжується швидким прогресуючим зниженням біоенергетичних процесів у тканинах тонкої кишки, що виражається у пригніченні ресинтезу АТФ та зниженні енергетичного потенціалу.
Через 24 години відмічається подальше прогресуюче зниження рівня біоенергетичних процесів у тканинах тонкої кишки. У порівнянні з інтактними тваринами спостерігалося зниження концентрації як АТФ - 1,09±0,11 мкмоль/г, (р<0,05), так і АДФ - 0,58±0,09 мкмоль/г (р<0,05). Вміст АМФ підвищився майже втричі - 0,55±0,06 мкмоль/г (р<0,001). Сума аденіннуклеотидів практично не змінилася. Енергетичний потенціал зменшився до 0,620±0,018 мкмоль/г (р<0,05). Значне збідніння енергетичних ресурсів тканин тонкої кишки вже на першу добу після відтворення моделі ГТКН свідчить про потенційну небезпеку гальмування відновних процесів в ушкодженій ділянці кишки в процесі загоєння.
Через 3 доби зниження енергетичного потенціалу в тканинах тонкої кишки тварин другої серії досягло рівня 0,495 0,01 (р<0,05) мкмоль/г в порівнянні з інтактними тваринами. Цей показник інтегрально відображає зниження концентрації АТФ до рівня 0,87 0,08 мкмоль/г (р<0,05), концентрації АДФ до рівня 0,50 0,05 мкмоль/г (р<0,05), та збільшення концентрації АМФ 0,89 0,08 мкмоль/г, що більш ніж у 4 рази перевищує рівень інтактних тварин - 0,20 0,02 мкмоль/г (р<0,001).
На третю добу спостереження загинула 1 тварина, причиною загибелі, за даними патоморфологічного дослідження, був перитоніт, який виник внаслідок неспроможності швів анастомозу на фоні вірогідного зниження енергетичного потенціалу кишки.
Через 5 діб зниження енергетичного потенціалу в тканинах тонкої кишки сповільнюється. Показники концентрації АТФ, АДФ і АМФ в тканинах кишки в порівнянні зі спостереженнями третьої доби вірогідно не змінилися, але енергетичний потенціал тканин продовжував знижуватись - 0,378 0,014 мкмоль/г (р<0,05). В цій групі загинуло 2 тварини, причиною загибелі тварин, як і в попередній групі, був перитоніт, який виник як наслідок неспроможністі швів анастомозу на фоні значного зниження енергетичного потенціалу кишки.
Через 6 годин у тканинах ділянки анастомозу відмічається активація процесів перекисного окиснення ліпідів. На це вказує підвищення концентрації продуктів ПОЛ (ТБК-реактантів) - до 36,2±1,6 мкмоль/г (р<0,05) в порівнянні з показником інтактної групи тварин. Концентрація ТБК-реактантів після інкубації та рівень накопичення малонового діальдегіду вірогідно не змінилися.
Через 24 години концентрація ТБК-реактантів перевищує показники інтактних тварин на 38,3% - 42,3±3,9 мкмоль/г (р<0,05) до інкубації та на 39,8% - 60,8±3,4 мкмоль/г (р<0,05) після інкубації. Рівень накопичення малонового діальдегіду вірогідно збільшився - 18,3±2,1 мкмоль/г (р<0,05), що вказує на суттєве зниження антиокислювального потенціалу тканин тонкої кишки вже на 24 годину експерименту.
На 3 добу продовжувалося вірогідне зниження антиокислювального потенціалу тканин тонкої кишки в ділянці анастомозу.
Через 5 діб концентрація ТБК-реактантів продовжує зростати як до-, так і після інкубації, а приріст продуктів пероксидації майже вдвічі перевищив початковий рівень і склав 22,6 ± 2,4 мкмоль/г (р<0,05). Все це свідчить про прогресуюче зниження антиокиснювального потенціалу тканин ділянки анастомозу. Це також підтверджується зниженням активності антиоксидантних ферментів.
В динаміці перебігу ГТКН у тварин відмічається суттєве підвищення приросту концентрації ТБК-реактантів в крові лише на третю добу. На пяту добу відмічається більш суттєве підвищення рівня вільнорадикального окислення до рівня 1,84±0,14 мкмоль/мл ер. (P<0,05) до інкубації, і до рівня 2,42±0,19 мкмоль/мл ер. (P<0,05) після інкубації, та накопиченням МДА в процесі інкубації - 0,58±0,06 мкмоль/мл ер. (P<0,05), що вдвічі перевищує вихідний рівень.
Показник спонтанного гемолізу еритроцитів відреагував вірогідним підвищенням вже на 24 годину від початку експерименту - 9,28±0,56 % (P<0,05), рівень якого на третю добу досяг значень 11,54±0,93 % (P<0,05), а на пяту добу спостереження - 10,43±0,87 % гемолізу.
Активність антиоксидантних ферментів крові лише на пяту добу спостереження вірогідно знизилась відносно показників інтактних тварин.
Таким чином, у динаміці післяопераційного перебігу захворювання відмічається підвищення активності перекисного окиснення ліпідів у тканинах тонкої кишки та крові, що супроводжується істотним зниженням антиоксидантного потенціалу, як в тканинах кишки, так і в крові. Причому динаміка зростання процесів перекисного окислення в тканинах в середньому на 2 доби випереджає в часі аналогічні процеси в крові.
Значне зростання процесів виснаження енергетичних ресурсів тканин тонкої кишки вже на першу добу після відтворення моделі ГТКН та накладанні анастомозу свідчить про потенційну небезпеку гальмування відновних процесів в ушкодженій ділянці кишки в процесі загоєння і можливість неспроможності швів анастомозу в подальшому. Це підтвердилося загибеллю однієї тварини на третю добу, та двох тварин на пяту.
Причиною загибелі тварини, як показав розтин, став розлитий перитоніт, який був викликаний неспроможністю швів анастомозу, що підтверджено даними патоморфологічних досліджень.
Патоморфологічне дослідження ділянки анастомозу виявило розповсюджені циркуляторні розлади, особливо на рівні мікроциркуляторного русла у вигляді вазодилятації, венозного повнокрівя, стазу, підвищення проникненості судин з розвитком набряку і осередкових периваскулярних крововиливів. На фоні цих змін відмічено дистрофічні і некротичні зміни всієї стінки кишки, які обумовлені зниженням енергетичного потенціалу тканин і підвищенням рівня ПОЛ, на фоні зниження АО-захисту.
В пятій серії дослідів (15 тварин) формували анастомоз з використанням імпрегнованого мексидолом шовного матеріалу та парентерального його введення в дозі 10 мг/кг маси тіла на добу протягом 5 діб. Морфологічне дослідження ділянки кишки, в місці анастомозу виявило набряк підслизового і мязового шару, лейкоцитарну інфільтрацію, поодинокі крововиливи. Таким чином, морфологічне дослідження довело, що ділянка анастомозу була життєздатною.
На третю добу після накладання міжкишкового анастомозу відзначалося суттєве підвищення рівню вмісту АТФ в ділянці анастомозу тварин пятої групи - 1,34±0,14 мкмоль/г, (р<0,05) в порівнянні з контрольною групою тварин - 0,87±0,08 мкмоль/г. Важливо наголосити, що вміст АТФ у ділянці анастомозу тварин пятої групи вірогідно не відрізнявся від аналогічного показника тварин інтактної групи. Аналогічну картину ми спостерігали у відношенні вмісту АДФ, рівень якого підвищився до значення 0,66±0,05 мкмоль/г. Енергетичний потенціал тканин тонкої кишки у ділянці анастомозу тварин пятої серії зріс до величини 0,643±0,057 (р<0,05), що майже на 40% перевищує показник контрольної серії - 0,495±0,010, і складає майже 85% в порівнянні з інтактними тваринами. Це свідчить про значний позитивний вплив комплексної метаболітотропної післяопераційної терапії на стан енергозабезпеченості тканин.
Через 3 доби після відтворення гткн та формування анастомозу показники ТБК-реактантів до інкубації в третій, четвертій та пятій серіях експерименту вірогідно не змінилися в порівнянні з показниками контрольної групи - 42,4±3,9 мкмоль/г (р>0,05). Вміст ТБК-реактантів в тканині ділянки анастомозу у тварин пятої серії після інкубації вірогідно знизився до величини - 48,8±4,9 мкмоль/г в порівнянні з контрольною групою тварин - 63,7±3,4 мкмоль/г (р<0,05). Що стосується приросту концентрації малонового діальдегіду, то у тварин 4-ї та 5-ї серій ми спостерігали вірогідне зниження цього показника до величин відповідно 10,3±1,4 мкмоль/г та 12,6±1,9 мкмоль/г в порівнянні з контрольною групою - 21,3±1,1 мкмоль/г (р<0,05). Показники антиоксидантного захисту - СОД та каталаза тканин ділянки анастомозу на третю добу після відтворення моделі гткн та формування анастомозу вірогідно підвищилися в порівнянні з контрольною групою лише у тварин 5-ї серії експерименту: відповідно показник СОД зріс до величини 11,8±1,6 од. акт., проти контролю - 8,0±0,8 од. акт. (р<0,05); каталазний показник підвищився до величини 1,51±0,19 проти контролю - 1,05±0,16. Важливо відзначити, що показники антиоксидантного захисту у тварин 5-ї серії експерименту зросли до величин, що вірогідно не відрізнялися від показників інтактної серії.
Таким чином, підвищення метаболітного та АО-статусу, а також зниження рівня ПОЛ тканин тонкої кишки в ділянці анастомозу обумовлене мета-болітотропною терапією, що включала використання шовного матеріалу, імпрегнованого мексидолом та парентаральним його введенням. Це дозволило запобігти неспроможності швів анастомозу за рахунок підтримування терапевтичної дози препарату в тканинах протягом 3 діб.
На пяту добу відзначалося суттєве підвищення рівня вмісту АТФ в у ділянці анастомозу тварин дослідних серій. У тварин пятої серій рівень АДФ досяг значень інтактних тварин - 0,79±0,04 мкмоль/г. Енергетичний потенціал тканин тонкої кишки у ділянці анастомозу тварин зріс до вірогідно значущої величини - 0,692±0,054 (р<0,05) в 5-й серії.
Таким чином отримані дані свідчать про те, що застосування комплексної метаболітотропної терапії спричиняє значний позитивний вплив на стан енергозабезпеченості тканин ділянки анастомозу. Особливо суттєвим цей вплив був при використанні комплексного введення мексидолу - у складі шовного матеріалу внутрішньоочеревинно. Динаміка вищенаведених показників свідчить про значне підвищення потенціальних можливостей тканин тонкої кишки до репарації, що ґрунтується в першу чергу на ранньому відновленні енергетичних ресурсів тонкої кишки.
Отримані позитивні результати експериментальних досліджень були підставою для проведення наступних клінічних досліджень з впровадженням запатентованих способів лікування.
Усі хворі були поділені на 2 клінічні групи спостереження. Першу групу спостережень склали хворі, яким під час операції було виконано резекцію некротизованої ділянки тонкої кишки з формуванням анастомозу та загальноприйнятим лікуванням (55 хворих). В другу групу включили 49 хворих, яким виконано резекцію некротизованої ділянки тонкої кишки, формування анастомозу з використанням імобілізованого мексидолу у шовному матеріалі і було застосовано комплексне лікування на до-, інтра- та післяопераційному етапі за розробленою нами схемою.
Схема комплексного лікування хворих на ГТКН, яку ми розробили, включає захищені патентами України лікувально-профілактичних заходи, які були проведені в процесі передопераційної підготовки, під час оперативного втручання та на етапах післяоперційного ведення хворих другої групи .
На передопераційному етапі підготовки хворих другої групи використовували розроблений нами “Спосіб профілактики мікробної транслокації з товстої кишки при гострій кишковій непрохідності” (Патент України № 23899).
Під час операції використовували розроблений нами “Спосіб інтраопераційної діагностики порушення барєрної функції кишечнику при гострій тонкокишковій непрохідності” (Патент України № 21677).
При накладанні швів міжкишкових анастомозів з метою профілактики їх неспроможності ми використовували хірургічні нитки, які були імпрегновані метаболітотропним препаратом - мексидол.
Для визначення спроможності швів нами запропонований “Спосіб інтраопераційного визначення герметичності швів міжкишкових анастомозів” (Патент України № 21675).
Для зменшення транслокації мікроорганізмів з кишечнику в черевну порожнину нами застосовувався «Спосіб ранньої біологічної ентеральної терапії при гострій тонкокишковій непрохідності» (Патент України № 26831).
Під час оперативного втручання та на етапах післяопераційного ведення хворим застосовували додатково до загальноприйнятого лікування внутрішньовенне введення метаболітотропного препарату «Мексидол» у дозі 300 мг двічі на добу протягом 5 днів.
Показники ПОЛ та АО-захисту в крові хворих обох груп спостереження (Рис. 2) відреагували наступним чином: на першу добу від моменту оперативного втручання, інтегральний показник перекисного окиснення - спонтанний гемоліз еритроцитів, вірогідно підвищився в обох групах спостереження. В першій групі він досяг величини 11,82±0,16 % гемолізу, що вірогідно вище значень контрольної групи - 3,12±0,12 (р0,05). На першу добу після оперативного втручання відмічалось вірогідне підвищення активності антиоксидантних ферментів, що також підтверджує наявність спалаху вільнорадикального окиснення. Активність СОД вірогідно зросла до величини 1,83±0,12 од. акт. у першій групі, та до 1,64±0,09 од. акт. в другій (р<0,05). Також вірогідно підвищився вміст церулоплазміну в сироватці крові, активність каталази в крові вірогідно не змінилась.
Таким чином на першу добу від моменту оперативного втручання в крові хворих обох груп ми спостерігали спалах перекисного окислення, що підтверджується вірогідним підвищенням показників СГЕ, ТБК-активних продуктів та рівня активності антиоксидантних ферментів - СОД та церулоплазміну.
Через 3 доби після оперативного втручання продовжує зберігатися високий рівень перекисного окислення в крові хворих обох груп спостереження. Це підтверджується досить високими значеннями всіх вивчаємих показників. Слід відмітити, що показник спонтанного гемолізу еритроцитів у хворих другої групи спостереження знизився до величини 8,87±0,27 % (р<0,05), що вірогідно нижче показника першої групи - 12,42±0,17 % (р<0,05).
Через 5 діб після оперативного втручання продовжує зберігатися високий рівень перекисного окислення в крові хворих обох груп. Але треба підкреслити, що рівень накопичення МДА у хворих другої групи в процесі інкубації склав лише 1,86±0,09 мкмоль/мл еритр. (22,9%), що нижче показника першої групи 4,71±0,11 мкмоль/мл еритр. (41,3%) (р<0,05). Це свідчить про суттєве підвищення антиокислювального потенціалу еритроцитів, що підтверджується зниженням відсотку спонтанного гемолізу та зниженням активності антиоксидантних ферментів. Активність СОД - головного ферментна АО-захисту еритроцитів знизилась вірогідно в порівнянні з першою групою відповідно до 1,36±0,12 од. акт., проти 1,81±0,09 од. акт. (р<0,05). Суттєво знизився вміст в крові хворих другої групи церулоплазміну - головного ферменту АО-захисту сироватки до величини 154,4±13,6 мг/л проти 177,3±15,1 мг/л (р<0,05) у хворих першої групи . Важливо відмітити, що концентрація церулоплазміну в сироватці крові хворих другої групи знизилась до рівня, що не відрізнявся від показників здорових людей. Це свідчить про затухання спалаху перекисного окислення в крові хворих другої групи.
Через 7 діб після оперативного втручання продовжував зберігатися високий рівень перекисного окислення в крові хворих тільки першої групи. Що стосується цих показників хворих другої групи, то ми спостерігали зниження величин всіх вивчаємих показників ПОЛ та АО-захисту крові до рівнів, що не відрізняються від показників здорових людей. Це свідчить про те, що спалах вільнорадикального окислення, який ми спостерігали на першу добу після оперативного втручання, практично ліквідований. Отриманий результат ми повязуємо з застосуванням комплексного лікування хворих другої групи метаболітотропної терапії.
Кількість померлих хворих, які наведені в нашому дослідженні, перевищує середньостатистичні дані по Україні при цій патології. Це повязано з тим, що в нашому дослідженні представлені результати спостереження тільки тих хворих, яким була виконана резекція некротизованої ділянки тонкої кишки.
В першій групі спостереження (55 хворих) померло 10 (18,2%). В другій групі (49 хворих) померло 6 (12,3%).
Всім хворим, які померли, проведено патоморфологічне дослідження тонкої кишки в ділянці анастомозу. Розтин проводили не пізніше шести годин після констатації смерті. Слід відмітити найбільш типові морфологічні зміни кишечнику в ділянці анастомозу.
На розтині виявлено у всіх хворих в черевній порожнині численні рихлі злуки, велику кількість гнійного вмісту. Парієтальна і вісцеральна очеревина з вираженою гіперемією і численними крововиливами. Петлі кишок роздуті, покриті фібрином, між петлями кишок досить часто знаходились абсцеси. Виявлено значне геморагічне просякання кореня брижі тонкого і товстого кишечнику. При ретельному огляді анастомозу і проб на герметичність виявлялась неспроможність швів.
При патогістологічному дослідженні кишки в ділянці анастомозу виявлено значний набряк усіх шарів кишки. При цьому у різко розширених прошарках, які були просякнуті білковою рідиною часто зустрічалися формені елементи крові у вигляді свіжих незмінених еритроцитів. Їх кількість була різною. В одних випадках вони були нечисленні, розміщені в прошарках, переважно навкруги різко розширених, переповнених кровю вен. У других - ці екстравазати були більш виражені і розповсюджені. Досить часто при цьому спостерігалась повна дискомплектація шарів, вони були розміщені на зразок острівків серед вилитої крові.
Численні крововиливи частіше виявлялися в підслизовому і мязовому шарі кишки. Зустрічалися клітинні лейкоцитарні інфільтрати. В одних препаратах вони були нечисленні, або у вигляді окремих клітин чи невеликих їх груп, у інших - густі скопичення лейкоцитів. Відмічено зміни внутрішньоорганних судин: в артеріях усіх калібрів спостерігали нерівномірне потовщення внутрішньої оболонки завдяки розщепленню внутрішньої еластичної пластинки і розростанню сполучної тканини. Своєрідні зміни артерій спостерігались у осередках некрозів і в прилеглих до них тканинах. Стінки їх у частини, чи навколо, були інфільтровані лейкоцитами, які виявлялися і в оточуючій тканині.
Лейкоцити часто пронизували усю товщу судинної стінки, більше того, їх можна бачити у просвіті судин серед волокон фібрину. Мязові волокна середньої оболонки при цьому були частково або повністю некротизовані. В артеріях малого калібру при повному некрозі мязової і зовнішньої оболонки уся стінка судини мала вигляд гомогенної білкової маси. Проте, внутрішня еластична пластинка як правило збережена, хоча відмічено її потоншення і фрагментацію. Подекуди білкові маси виявлялися і у внутрішній оболонці, в них інколи можна було побачити лейкоцити. Ендотеліальні клітини при цьому були набухлими і частково злущеними. У надзвичайно набряклій периваскулярній тканині помітна велика лейкоцитарна інфільтрація.
Досить частим явищем був тромбоз вен. Тромби виявлялися у венах усіх калібрів, проте переважно у венах малого калібру і у капілярах. Огляд серійних зрізів виявив, що затромбовані вени продовжувались у зону некрозу. Ми спостерігали, що у венах малого калібру, які розташовані у зоні мязового шару, стінки судин були просякнуті білковими масами. Це ж явище було відмічене і в артеріях малого калібру. У венах крупного калібру, що знаходились поблизу осередків некрозу, стінки були різко набряклими, розрихленими і густо інфільтрованими лейкоцитами.
Ураження слизового, підслизового і мязового шарів полягало в осередкових, широко розповсюджених дистрофічних, некробіотичних і некротичних змінах. Клітини не мали чіткої структури, протоплазма була гомогенною, тьмяною, у ній не можна було виявити апікальну і основну зону. Межі між окремими клітинами були стерті через лізис протоплазми. Ядра клітин зморщені. На цьому фоні чітко виступали повнокровні капіляри та еритроцити, що виходили за межі судинної стінки.
Таким чином, проведене патоморфологічне дослідження кишки хворих з ГТКН, які померли, виявило в ділянці анастомозу розповсюджені циркуляторні розлади, на рівні мікроциркуляторного русла у вигляді вазодилятації, венозного і артеріального стазу і тромбозу. Відмічалося підвищення проникненості судин з розвитком осередкових, широко розповсюджених дистрофічних, некробіотичних і некротичних змін, які привели до неспроможності швів і летального кінця.
Аналіз результатів спостережень клінічних груп хворих показав, що в першій групі летальність склала 18,2%. В другій групі спостережень завдяки застосуванню комплексного лікування хворих з ГТКН з використанням метаболітотропної терапії, як стандарт ведення хворих на до-, інтра- та післяопераційному етапах дозволило знизити післяопераційну летальність до 12,3%.Дисертаційна робота містить новий підхід вирішення наукової задачі, яка полягала в покращенні результатів лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність та зниженні летальності, шляхом розробки та впровадження комплексного лікування та профілактики неспроможності швів анастомозу з використанням метаболітотропної терапії.
1. Ретроспективний патоморфологічний аналіз незадовільних результатів лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність показав, що причиною післяопераційної летальності був перитоніт, що виникав внаслідок неспроможності швів анастомозу, летальність склала 18,2%.
2. Запропонована модель гострої тонкокишкової непрохідності, яка дає можливість екстраполяції отриманих клінічних, лабораторних, біохімічних та патоморфологічних даних в клініку для розробки комплексного лікування цього захворювання.
3. Отримані в експерименті результати довели, що головною причиною неспроможності швів міжкишкових анастомозів при гострій тонкокишковій непрохідності є зниження енергетичного обміну в тканинах ділянки анастомозу на 50,1 %, та підвищення рівню процесів пероксидації на 42,8 % при зниженні антиоксидантного захисту на 45,6 %.
4. Використання метаболітотропної терапії та шовного матеріалу, імпрегнованого мексидолом, дозволило підвищити біоенергетичний потенціал на 55,4 % в порівнянні з тваринами другої групи та АО-статус на 16,1%, а також знизити рівень перекисного окислення ліпідів тканин тонкої кишки в ділянці анастомозу на 43,3 %, що дозволило запобігти неспроможності швів.
5. Комплексне використання в клініці метаболітотропної терапії дозволило підвищити енергозабезпеченість тканин оперованої кишки, знизити рівень процесів пероксидації на 55,1 % в порівнянні з першою групою хворих, підвищити АО-захист на 26,6 % і тим самим знизити ризик неспроможності швів анастомозу.
6. Розроблені та впроваджені в клініку способи інтраопераційного визначення герметичності швів міжкишкових анастомозів, ранньої біологічної ентеральної терапії, інтраопераційної діагностики порушення барєрної функції кишечнику та застосування комплексної метаболітотропної терапії дозволило знизити кількість випадків неспроможності швів анастомозу.
7. Запропоноване комплексне лікування хворих на гостру тонкокишкову непрохідність, як стандарт ведення хворих на до- , інтра- та післяопераційному етапі дозволило знизити післяопераційну летальність з 18,2% до 12,3%.
