Аналіз феномену кольору е експресіоністських новелах Стефаника, інтерпретація основних образів-символів, кольорових домінант творів. Семантика та функції колоративів, важливе значення кольору в розкритті головних тем і проблем творчості В. Стефаника.
Стефаника, досліджено колір у зв язку із трагічним світосприйманням митця. Колоративи і слова, що асоціюються з кольором, лише в творах цього митця-експресіоніста «кладуться» в єдиний орнамент, як різнокольорові нитки (наприклад, кольоровий «візерунок» новели В. Стефаника «Синя книжечка», у якій трагізм, показаний кількома реченнями, «у дивовижно скупій авторській характеристиці», «доведений до вершини страждань», адже синьою книжечкою називався «паспорт бездомного робітника, ганьба і прокляття для колишнього господаря, який дійшов до того, що її дістав» [4, 156 - 157], - синій - зелений - чорний - білий - зелений - прозоро-блакитний - темний - синій, створений словами: «синю книжку», «ліс шумить», «дзелений мох», «у землю, як у камінь», «полотно», «ліс», «в плач», «заплакали», «сльозу за сльозов просікають», «заплакала», «плакали», «темний світ», «синю книжечку» [5, 18 - 21]; новела «У корчмі» має лише два кольори - кривавий («Так гірко пили, як кров, кров свою» (тут і ділі в усьому тексті підкреслено мною. І. К.) [5, 27]) і синій («закашлявся, аж посинів», «синє за ніхтем» [5, 28 - 29]); такі ж кольори і в новелі «Лесева фамілія»: «аж кров потекла», «плювала кровю, і синіла», «покервавлені», «з синців не віходимо» [5, 29 - 32]; невибагливе кольорове плетиво і в новелі «Мамин синок» [5, 33 - 37]: червоно («яблуко таке червоне», «губи червоні», «вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом», «червоні чоботи») - біло («волосся спадало маленькими білими нивками», «чипить на снігу») - синє («очі були сині») тощо). Образ дороги в новелі «Стратився», як і в новелі «Виводили з села», - символ нелегких випробувань, важкого життя, розлуки з рідною домівкою; вона темна, трагічна, самотня, спочатку це залізнична колія («Колія летіла у світи», «Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу, як молотом», «Колія бігла світами», «Колія добігала до великого міста»), потім дорога засніженим полем, по якому бігла посинілими ногами мати, просячи, аби чоловік узяв її до сина; батько думає тепер про одну дорогу, яка лишилася їм по смерті сина («Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде» [5, 223 - 24]), далі самотня дорога попід холодними мурами («На вулиці лишився сам.Стефаника, котрий на собі відчував дію могутніх трансцендентних сил, смуток і трагічне світовідчуття не полишали його ніколи, власне життя бачилося йому в сірих і чорних барвах («А позаяк у мене і минуле, і будуче є сіре і чорне, то стан моєї душі на маленьких навіть зворотах у моїм житю є невиносимий, - писав В. ...У мене лишився чи взріс до нечуваної сили смуток і жаль, і він мені не дає жити ані людьми тішитися» (цит. за: [4, 277 - 278])), навіть душу свою він ідентифікує з сивим(!) і чорним(!) мотилем, про якого не раз згадує в листах («...з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути, - пише двадцятидевятирічний В. Стефаник у 1897 році, йому в цей час 26(!) років; метелик ототожнюється з чистою душею, він - символ відродження і воскресіння, безсмертя душі, народження і звільнення з могили, а ще метеликів повязують із душами померлих; «сивий мотиль» - сивіють у поважному віці чи від пережитих потрясінь, а ще сивина є знаком наближення смерті; чорний, за словами М. Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був» [5, 113]), вважав, що фатум переслідує його: так пояснював передчасні смерті («Забагато смерти, - писав він, - забагато скошеної молодости, аби сила була витримати» [4, 278]) двадцятичотирирічної сестри Марії в 1892 році, мами, духовний звязок із якою був надзвичайно міцним і втрата котрої не відболіла йому ніколи (у листі до О. Стефаник писав: «Цілий рік минув, а я скитався і скитаюся по чужих людях, як циган, і держу своє слово, що по єї смерті ніколи спокою не зазнаю.
Вывод
Таким чином, стає зрозумілим механізм дії психічних процесів у душі людини і поява архетипу долі у творчій природі В. Стефаника, котрий на собі відчував дію могутніх трансцендентних сил, смуток і трагічне світовідчуття не полишали його ніколи, власне життя бачилося йому в сірих і чорних барвах («А позаяк у мене і минуле, і будуче є сіре і чорне, то стан моєї душі на маленьких навіть зворотах у моїм житю є невиносимий, - писав В. Стефаник до О. Гаморак. - ...У мене лишився чи взріс до нечуваної сили смуток і жаль, і він мені не дає жити ані людьми тішитися» (цит. за: [4, 277 - 278])), навіть душу свою він ідентифікує з сивим(!) і чорним(!) мотилем, про якого не раз згадує в листах («...з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути, - пише двадцятидевятирічний В. Стефаник у 1900 році. - Що тоті мої думи гуляють понад землею, що стелять мому бідному духови стежки між зорями, що він літає тими дорогами і як сивий мотиль сідає на спочинок. І жахається тої пропасти... І чує страх перед пустирями нескінченими, що він мотиль безпомічний гойдається на дебелих думах, на безмежах небесних, на непроглядних висотах. І бачить оком темну, живу смерть свою, що спаде в неї, як бездушне тіло, до желізної постелі, до сумашедших сорочок прийде. І сидить він, мій мотиль, і бунтується, і не здаєся, і розтягає думи чорні попід склепіня райські, аби себе там привязати і не впасти. А часом вандрує на свій окраєць землі і шукає з плачем по могилах утрати свої. І який він тоді гарний, мій мотиль, який невинний і добрий» [4, 29], а в іншому спогадові: «“- Не лови ніколи чорного мотиля, бо вмреш, білого собі йми. - Я йму собі білого ” ... А тепер мене обсіли чорні мотилі... Шумить коло голови моєї рій чорних мотилів, шумить у безконечну мелодію і закриває синє небо, ясне сонце, очі затемнює. Чорна хмара настала, і я рвуся, пручаюся і, відай, утопюся в чорних хмарах» [4, 22] - це пише В. Стефаник у 1897 році, йому в цей час 26(!) років; метелик ототожнюється з чистою душею, він - символ відродження і воскресіння, безсмертя душі, народження і звільнення з могили, а ще метеликів повязують із душами померлих; «сивий мотиль» - сивіють у поважному віці чи від пережитих потрясінь, а ще сивина є знаком наближення смерті; чорний, за словами М. Люшера, - це абсолютна межа, за якою життя припиняється, виникає ідея небуття, зникнення. Чорний - це кінець, після якого більше нічого немає, він символізує повне зречення), не раз думав В. Стефаник про самогубство («І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе. Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був» [5, 113]), вважав, що фатум переслідує його: так пояснював передчасні смерті («Забагато смерти, - писав він, - забагато скошеної молодости, аби сила була витримати» [4, 278]) двадцятичотирирічної сестри Марії в 1892 році, мами, духовний звязок із якою був надзвичайно міцним і втрата котрої не відболіла йому ніколи (у листі до О. Гаморак у 1901 році В. Стефаник писав: «Цілий рік минув, а я скитався і скитаюся по чужих людях, як циган, і держу своє слово, що по єї смерті ніколи спокою не зазнаю. Дивно, дивно дуже, що вже рік, як моєї мами нема. Вона в моїм серцю лишень нині похована» (цит. за: [4, 268]); «Отак рвалася та нитка... - скаже про це В. Стефаник у новелі «Вечірня година». - .. .Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб» [5, 109]), І. Плешкана в 1902 році («поет, що за скоро вмер», - назвав його В. Стефаник у «Серці»), коханої жінки Євгенії Калитовської («мій найвищий ідеал жінки» (В. Стефаник)) у 1905 році, дружини і матері трьох його синів Ольги Гаморак у 1914-ому, у 1915-ому не стало М. Павлика, а в 1916-ому - Л. Мартовича, у 1920-ому померли брат Володимир, а згодом і батько С. Стефаник, у 1924-ому - брат Юрій, а в 1925-ому - близький товариш С. Шмігер («То ж то велика мука дивитися, як смерть жнива собі робить на самих найкрасших квітах люцких! ...Чуєте, як Ваші товариші ходять за плечима і за смерть гадають, як їх піт обливає, як мовчать, як напружуються, аби не датися. Ціла армія тих свідомо умираючих волочиться за мною» [4, 114], - писав В. Стефаник), у 1926 році не стало С. Окуневської («пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі» [4, 436], - сказав про неї В. Стефаник), у 1927-ому - М. Черемшини, у 1930 році помер Л. Бачинський («від хлопячих літ все моє погане забув» (В. Стефаник)), у 1936-ому - Ю. Морачевський, якого В. Стефаник вважав своїм «найбільшим молодим Другом» [4, 528], цього ж року не стало й В. Стефаника... Отже, архетип долі, за словами Р. Піхманця, постав у творчій природі письменника на основі первісних схем, отриманих як духовний спадок від усього людства, української нації та роду Басарабів.
Список литературы
Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки [Електронний ресурс] /
Анна Біла. - К. : Смолоскип, 2006. - 464 с. - Режим доступу : chtyvo. org.ua/.. ./Ukrainskyi_literatumyi_avangard_poshuky_stylovi_napriamky/.
Дмитриева Н. Винсент Ван Гог. Человек и художник / Нина Дмитриева. - М. : Наука, 1980. - 398 с.
Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника / Олександра Черненко. - Мюнхен : Сучасність, 1989. - 280 с.
Горак Р. Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника / Роман Горак. - К. : ВЦ «Академія», 2010.-608 с.
Стефаник В. Кенові листки: Оповідання / Василь Стефаник. - К. : Дніпро, 1987. - 237 с.
Ямборко С. Символічна колористика у творах Василя Стефаника та польських модерністів
Потапенко О., Дмитренко М., Потапенко Г. та ін. Словник символів [Електронний ресурс] / О. Потапенко, М. Дмитренко, Г. Потапенко. - К. : Народознавство, 1997. - Режим доступу : СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,.doc - Головна
Піхманець Р. Із покутської книги буття. Засади творчого мислення ВАСИЛЯСТЕФАНИКА, Марка Черемшини і Леся Мартовича / Роман Піхманець. - К. : Темпора, 2012. - 580 с.
Нестелєєв М. На межі: Суїцидальний дискурс українського модернізму : монографія / Максим Нестелєєв. - К. : Академвидав, 2013. - 256 с. - (Серія «Монограф»).
Серов Н. Цвет культуры: психология, культурология, физиология / Николай Серов. - СПБ. : Речь, 2004. - 672 с.Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
