Колоніальна політика Іспанії в Африці у 1956-1975 рр. - Автореферат

Хронологічно дослідження охоплює період від часу втрати Іспанією своєї головної африканської колонії Північного Марокко до подій, що ознаменували завершення процесу розпаду іспанської колоніальної імперії - переходу Західної Сахари під суверенітет Марокко та Мавританії. Вивчення форм та методів пригноблення й підкорення, які застосовувала іспанська влада в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї, лишається вкрай необхідним, бо наслідки колоніальної політики ще й зараз відчуваються народами цих країн, незважаючи на те, що Іспанія давно перестала бути колоніальною державою. Аналіз та узагальнення досвіду взаємовідносин європейських держав (у тому числі Іспанії) з їхніми колоніями, які здобули державну незалежність, особливо актуальна у звязку з розпадом СРСР та проблемою вибору форм стосунків між колишніми республіками. Автор цієї роботи ставить перед собою мету: на основі аналізу опублікованих джерел, котрі раніше не були предметом дослідження, беручи до уваги сучасні результати вивчення проблеми політики Іспанії щодо її африканських колоній, вивчити процес деколонізації іспанських володінь в Африці у 1956-1975 роках. Дисертант ставить перед собою такі завдання: - виявити загальне й специфічне у формах та методах іспанської колоніальної політики в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї;Другий етап почався в 1975 р., коли Іспанія втратила свою останню африканську колонію - Західну Сахару. Ця робота мала на меті розвінчати колоніальну політику Іспанії в Західній Сахарі, засудити форми й методи колоніалізму. На матеріалі періодики та аналізу іспанських законів автор розкриває особливості економічної, соціальної, культурної політики в Екваторіальній Гвінеї в післявоєнний період, побіжно зачіпає проблему вироблення основних напрямків "африканської політики" іспанськими правлячими колами, аналізує еволюцію системи управління колонією. У цілому, історики, що працюють у країнах Африки, не пропонують будь-яких оригінальних концепцій, які б могли серйозно змінити уявлення про колоніальну політику Іспанії в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї в 1956-1975 рр. Так, дії Армії визволення Марокко в Іфні та Західній Сахарі розглядались у 60-i роки як національно-визвольна боротьба цих країн, а вже в другій половині 70-х та 80-i роки дії Марокко в Західній Сахарі кваліфікувалися як агресія по відношенню до народу цієї країни, дійсним виразником інтересів якого радянські дослідники Х.К.Ідучи на певні поступки корінному населенню Екваторіальної Гвінеї, іспанський уряд намагався розколоти національно-визвольний рух у цій країні i тим самим на невизначений строк відсунути надання незалежності. Перший етап характеризується відсутністю будь-яких елементів опосередкованого управління, нерівноправністю у правовому відношенні іспанських колоністів i корінного населення, авторитарним характером влади генерал-губернатора. Іспанська Гвінея була поділена на дві провінції - Фернандо-По та Іспанську континентальну Гвінею, були організовані органи опосередкованого управління: "хунтас весиналес", "аюнтамєнтос" (муніципалітети) на чолі з алькальдами, провінційні ради (депутації). Найвищою посадовою особою в Іспанській Гвінеї залишився генерал-губернатор, який керував охороною громадського порядку, призначав й усував посадових осіб, контролював діяльність органів місцевого самоврядування. Верховний комісар, що був призначений іспанським урядом, виконував не лише представницькі функції, але й здійснював координацію органів влади Гвінеї зі структурами виконавчої влади Іспанії, відповідав за охорону громадського порядку, оборону та безпеку, а також був представником Іспанської Гвінеї на міжнародній арені.Однак більшість проектів "освоєння" колоній, розширення торговельного обміну з ними, збільшення інвестицій, створення там основ промислової та сільськогосподарської інфраструктури не дали суттєвих економічних зрушень. Іспанія слабко розвивала виробничі сили своїх колоній, використовуючи їх в основному як сировинний додаток до метрополії та насаджуючи в них систему монокультури. Хоч матеріальний потенціал колоніальних володінь відігравав значну роль у розвитку Іспанії, господарсько-економічні звязки метрополії зі своїми колоніями були дуже слабкими та нерозвинутими. У активному здійсненні колоніальної політики були зацікавлені іспанський генералітет, духовенство Іспанії, що мало за мету розповсюдження католицизму в країнах Африки; іспанські промислові та торговельні компанії, які отримали високий прибуток від вивезення какао, кави та цінної породи деревини з Екваторіальної Гвінеї, від розробки фосфоритних родовищ Західної Сахари; урядовці Генерального управління африканських територій i провінцій i колоніальної адміністрації. Виходячи з цього, Джемаа в Західній Сахарі та Генеральна Асамблея Екваторіальної Гвінеї були дорадчими органами при генерал-губернаторі (верховному комісарі), який мав досить широкі повноваження i був безпосереднім представником каудильйо в "заморських територіях" Іспан

2. Основний зміст дисертації

Втрата економічного та політичного впливу Іспанії у Латинській Америці та Азії спонукала іспанські правлячі кола та підприємців звернути увагу на африканські колонії - Західну Сахару та Іспанську Гвінею. Однак більшість проектів "освоєння" колоній, розширення торговельного обміну з ними, збільшення інвестицій, створення там основ промислової та сільськогосподарської інфраструктури не дали суттєвих економічних зрушень. Іспанія слабко розвивала виробничі сили своїх колоній, використовуючи їх в основному як сировинний додаток до метрополії та насаджуючи в них систему монокультури. Хоч матеріальний потенціал колоніальних володінь відігравав значну роль у розвитку Іспанії, господарсько-економічні звязки метрополії зі своїми колоніями були дуже слабкими та нерозвинутими.

У активному здійсненні колоніальної політики були зацікавлені іспанський генералітет, духовенство Іспанії, що мало за мету розповсюдження католицизму в країнах Африки; іспанські промислові та торговельні компанії, які отримали високий прибуток від вивезення какао, кави та цінної породи деревини з Екваторіальної Гвінеї, від розробки фосфоритних родовищ Західної Сахари; урядовці Генерального управління африканських територій i провінцій i колоніальної адміністрації. У той же час проблема колоній в Африці залишалася для правлячих кіл Іспанії проблемою периферійною, яка не вимагала постійної та пильної уваги з боку держави, кортесів та уряду.

Іспанське керівництво не мало чітко виробленої стратегії щодо майбутнього своїх колоній. Саме цим пояснюється невдала політика "соціального перехоплення", спроби навязати неоколоніаліс-тичні форми експлуатації своїм колишнім колоніям. У період деколонізації іспанська колоніальна доктрина характеризується непослідовністю, що особливо яскраво простежується на прикладі Західної Сахари. Не бажаючи втратити цю територію, іспанські правлячі кола спочатку, як ми переконалися, гальмували процес її деколонізації, а потім пішли на згоду, яка не врахувала прагнень значної частини народу Західної Сахари до створення незалежної країни. Згодом це стало однією з причин серйозного конфлікту в даному регіоні.

Відносини Іспанії з її північноафриканськими володіннями будувалися за принципом геополітичної єдності Європи та Африки. При цьому Іспанії відводили роль "рятівника" європейського континенту від комуністичної експансії, що загрожувала, на думку іспанських політиків, "з півдня більше, ніж зі сходу". Таким чином, Іспанія та її володіння в Африці повинні були стати водорозділом, який розмежовував сферу впливу двох світових систем.

У протистоянні Сходу i Заходу Іспанія повинна була триматися осторонь як від радянського комунізму, так i від західноєвропейського лібералізму, залишаючись при цьому християнською державою. У той же час, враховуючи, що територія Іспанії та її африканських володінь могла опинитися в центрі боротьби двох світових систем, правлячі кола цієї країни були готові стати на бік Заходу.

Відносини між Іспанією, Францією та Великобританією були складними. Як ми памятаємо, ще під час Другої світової війни іспанці прагнули розширити свої володіння в Африці за рахунок французьких колоній. Щоправда, поширення національно-визвольної боротьби на території іспанських колоній змусило уряд цієї країни піти на співробітництво з французькими збройними силами.

Що стосується відносин з Великобританією, то тут головний вузол протиріч сформувався навколо проблеми Гібралтару. Іспанський уряд вважав окупацію Гібралтару незаконною та неодноразово піднімав цю проблему в ООН та інших міжнародних організаціях.

На формування іспанської колоніальної політики в Африці вплинули різні політичні, релігійні та інші організації. Вплив "Національного руху" на політичну систему Іспанії та її колоній полягав у тому, що, як правило, усі вищі урядовці належали до цієї організації. Напівдержавними організаціями були вертикальні профспілки та сільськогосподарські кооперативи, які перебували під контролем іспанської адміністрації.

Держава захищала також суспільні, релігійні та приватні організації, діяльність яких не завжди відповідала інтересам діяльності керівництва Іспанії. До таких, передусім, належали католицька церква, а також різні обєднання підприємців, культурні організації, що мали своє представництво в іспанських кортесах i структурах опосередкованого управління іспанськими колоніями. Вплив опозиційних організацій на формування іспанської колоніальної політики був важливим, але не визначальним. I все-таки вони підштовхнули іспанський уряд до здійснення ряду економічних та адміністративних реформ у колоніях.

Політичні організації іспанських колоній поєднували збройні методи боротьби з організацією страйків, акцій громадської непокори, подання петицій до ООН, пропагандистської роботи.

Найважливішою умовою зміцнення іспанської колоніальної держави на африканських територіях у названий період було розповсюдження католицизму. Здійснювалося воно переважно за допомогою місіонерської діяльності, зокрема на території Екваторіальної Гвінеї. У Західній Сахарі та Іспанській зоні Марокко католицька церква мала вплив на події, що відбувались, i пішла на згоду з мусульманським духовенством. Однак, зважаючи на різні підходи в різних регіонах, місіонерська діяльність католицької церкви підтримувалася партією "Національного руху" та іспанським урядом.

Розповсюдження католицтва сприяло утвердженню політики "іспанізації" корінного населення.

Хоч статус колоній i правовий статус корінного населення неодноразово змінювався, становище, по суті, залишилось без змін. "Іспанці-мусульмани" та "чорні іспанці" фактично вважалися громадянами другого гатунку. У той же час велику увагу іспанська влада приділяла вихованню корінних жителів Західної Сахари та Екваторіальної Гвінеї в дусі відданості "матері-Іспанії", генералісимусу Ф. Франко та ідеалам "Національного руху".

Намагання створити "туземну" еліту, яка б вірою й правдою служила іспанцям, якоюсь мірою були успішними, особливо в Західній Сахарі. Підтвердженням тому була діяльність Джемаа в цій країні. Тоді ж із "туземної" еліти вийшли й керівники національно-визвольного руху в африканських колоніях Іспанії. Отже, результат політики "іспанізації" колоній був неоднозначним.

Одним з методів іспанської колоніальної політики стала так звана "асиміляція". Дослідження показали: хоч іспанські ідеологи проголосили ідею "асиміляції" іспанської й африканської культур, насправді африканська культура всюди витіснялася іспанською.

Іспанське колоніальне управління базувалося на принципах централізму, так званого "органічного представництва" та принципу єдності дій державних та церковних інститутів. Як відомо, іспанські кортеси у цей період фактично не були законодавчою владою, а виконували лише дорадчі функції при голові держави. Виходячи з цього, Джемаа в Західній Сахарі та Генеральна Асамблея Екваторіальної Гвінеї були дорадчими органами при генерал-губернаторі (верховному комісарі), який мав досить широкі повноваження i був безпосереднім представником каудильйо в "заморських територіях" Іспанії. Після надання іспанським колоніям статусу провінції централізація влади не послабла, а посилилась. Відбувся певною мірою механічний перенос структури управління провінціями з метрополії на територію колоній.

Іспанська колоніальна політика в Африці була дуже схожою з португальською. Для обох країн було характерне здійснення полі-тики "асиміляції", поділ корінного населення на повноправних та неповноправних та використання релігії для проникнення та закріплення свого впливу в "заморських територіях".

Що стосується процесу деколонізації в іспанських колоніях в Африці, то не можна не помітити того, що він також мав свої особливості. Іспанії не вдавалося створити чогось подібного до Британської Співдружності або Французького Союзу. Негнучка та недалекоглядна політика іспанських правлячих кіл зумовила остаточне відокремлення Іспанії від африканських колоній. Лише частині була надана незалежність, решта були анексовані іншими державами.

Особливості іспанської політики в Африці далеко не в останню чергу визначалися тим становищем, яке посідала в аналізований період Іспанія в системі міжнародних відносин. Його можна схарактеризувати як політичну ізоляцію. Це звязувало руки каудильйо та його оточенню, які змушені були шукати зближення з країнами "третього світу" i, найперше, Північної Африки.

Іспанія значною мірою винна в тому, що доля її колишніх колоній склалася досить драматично. Надання президенту Екваторіальної Гвінеї майже необмежених повноважень за конституцією, яка була створена на основі іспанського "органічного закону" 1966р., сприяло встановленню в цій невеличкій країні одного з найбільш кривавих режимів в Африці. Іспанська політика деколонізації в Західній Сахарі була однією з причин ескалації одного з найтриваліших збройних конфліктів у Північній Африці.

Список опублікованих праць за томою дисертації

1. Возникновение политических организаций в Экваториальной Гвинее (конец 40-х - начало 60-х гг. ХХ в.) // Сборник статей: Луганский государственный педагогический институт им. Т.Г.Шевченко. Серия: История и социально-политические науки. - Луганск: ЛГПИ, 1993. - С. 72-77.

2. Диктатура Ф.Масиаса в Экваториальной Гвинее и ее крах // Сборник статей: Луганский государственный педагогический институт им. Т.Г. Шевченко. Серия: История и социально-политические науки. - Луганск: ЛГПИ, 1993. - С. 78-85.

3. Возникновение политических организаций в Западной Сахаре (60-е - 70-е гг.) // Сборник статей: История, педагогика.-Вып. 1. - Ч.2. - Луганск: ЛГПИ, 1994.- С. 56-64.

4. Испано-марокканский конфликт 1957 - 1958 годов // Сборник статей: История, педагогика.-Вып. 2.-Ч.2. - Луганск: ЛГПИ, 1996.- С. 33-45.

5. Система управления территорией Западной Сахары // Сборник статей: История, педагогика. - Вып.2. - Ч.2. - Луганск: ЛГПИ, 1996.-С.46-53.

6. Громадянська непокора. Інтелігенція // Словник-довідник термінів з конфліктології / За редакцією: проф. М.І. Пірен, проф. Г.В. Ложкіна/ - Чернівці - Київ, 1995. - С.55-56, 113-114.

7. Мадридское соглашение 1975 года // Матеріали міжвузівської науково-теоретичної конференції, присвяченої 75-річчю Луганського сільськогосподарського інституту. - Луганськ: ЛСГІ, 1996.- С.22-23

8. Политические партии африканских колоний Испании (50-е - 70-е гг. ХХ в.) // Научные труды Международной научно-практической конференции ученых Московского государственного автомобильнодорожного института (Технического университета и Луганского сельскохозяйственного института (4 - 5 декабря 1997 года). - Москва - Луганск: Изд-во МАДИ (ТУ) - ЛСХИ, 1997. - С. 42.

9. Шелюто В.М. Рассмотрение проблемы Испанской Гвинеи в ООН (1958-1967годы) // Научные труды международной научно-практической конференции ученых Московского государственного университета им. М.В. Ломоносова, Московского автомобильнодорожного института (Технического университета) и Луганского государственного сельскохозяйственного института (28-29 мая 1998 года). - Москва - Луганск: Издательство МГУ - МАДИ (ТУ) - ЛСХИ, 1998 - С. 43-44.