Книжкові проекти газети "День" - лабораторія української історії - Статья

Адже історія - це не лише хронологічні дані, які занурюють нас у колишні часи, а й певний дороговказ для сучасних та майбутніх поколінь. Розуміння історичних подій дає можливість пізнавати суть тодішніх процесів, зясовувати їх причинно-наслідковий звязок, убезпечувати себе від подальших помилок. Книжкові проекти газети «День» ставали обєктом уваги в працях Ю.До питання висвітлення української історії звертаються такі періодичні видання, як «Україна молода», «Країна», «Дзеркало тижня», проте найбільше уваги питанню історії України приділяє щоденна всеукраїнська газета «День», особливо її книжкові проекти, які виходять під керівництвом головного редактора Лариси Івшиної. Івшиної розпочали свою історію з 2002 р., коли зявилася перша книга «Україна Incognita», основною місією якої була познайомити публіку з невідомими сторінками історії, культури та її діячами. Варто зауважити, що всі матеріали з історії України, які були включені в проект, до цього вже були представлені в газеті «День». Автор наголошує на життєвих постулатах письменника: «Ідеалом Франка було і залишалось “найтісніше збратання людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними через зниження всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим”» [11, с. Отже, реанімувати сторінки, які змінювали історію нашого суспільства, виокремити головуючі факти, що вплинули на розвиток подій, та закарбувати в памяті майбутніх поколінь ті процеси, які переживали наші пращури, - усе це є основними завданнями цього проекту.

До питання висвітлення української історії звертаються такі періодичні видання, як «Україна молода», «Країна», «Дзеркало тижня», проте найбільше уваги питанню історії України приділяє щоденна всеукраїнська газета «День», особливо її книжкові проекти, які виходять під керівництвом головного редактора Лариси Івшиної. Завдання цих проектів - встановити діалог із читацькою аудиторією, озвучити болючі питання минулого, діагностувати проблеми сьогодення та знайти шляхи їх вирішення.

На значенні історії, важливості її вивчення неодноразово наголошували науковці, літературні та культурні діячі. Так, І. Михайлин зазначав: «Сучасній українській людині, безумовно, потрібна історична правда про свою батьківщину. Тільки на її підставі може бути збудована загальнонаціональна політична й культурна свідомість, без якої неможлива згуртована українська спільнота» [6, с. 356].

Популяризатором української історії є журналіст Вахтанг Кіпіані, який поринає в події минувшини у власній програмі «Історична правда», знайомить публіку з матеріалами старої преси в Музеї - архіві преси. На його думку, саме ці застарілі та маловідомі зразки періодики допомагають «журналістську роботу робити краще... Читання, зокрема, старої преси, дає мені можливість мудрішати не своїм розумом» [7]. Отже, історичні полотна є чимось більшим, ніж інформаційний канал.

Головний редактор газети «День» Л. Івшина неодноразово підкреслювала роль та значення історії: «Історія здатна виховувати якості, потрібні народові у його випробуваннях.

Історія все-таки вчить. Тільки б я не називала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків» [11, с. 4].

Отже, історичні факти та події не лише збагачують духовно-культурно, а і є тією платформою, яка будує нову націю, що черпає інформацію про наше минуле і стоїть на захисті майбутнього.

Книжкові проекти газети «День» за редакцією Л. Івшиної розпочали свою історію з 2002 р., коли зявилася перша книга «Україна Incognita», основною місією якої була познайомити публіку з невідомими сторінками історії, культури та її діячами. Варто зауважити, що всі матеріали з історії України, які були включені в проект, до цього вже були представлені в газеті «День». Редактор вважала за потрібне обєднати матеріали за певною тематикою та подати окремою збіркою.

Праці про українську історію відомих дослідників постали на шпальтах першої історичної розвідки. Починаючи із часів Античності та закінчуючи періодом Незалежності України, згадані відомі постаті, які перевернули життя української нації. Долі Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Івана Франка, Тараса Шевченка, Олександра Довженка та інших стали обєктом уваги книжкового проекту.

Із 80 матеріалів 18 належать перу одного з упорядників І. Сюндюкова. У своїх творах він звертався до таких відомих постатей, як Михайло Грушевський, Ярослав Осьмомисл, Петро Могила, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська та ін. Автор не просто виступає знавцем величезної кількості історичних подій, а вправно синтезує фактичний матеріал, пояснює загадки минувшини, творчі звершення та досягнення головних героїв його творів.

Повернутися в творче минуле українського діяча та митця І. Франка пропонує І. Сюндюков у матеріалі «Український Мойсей. Франкова “Тріада Свободи”: ідеал та реальність». Автор простежує три компоненти свободи, які превалюють у Франка, це свобода національна, соціальна та ліберальна. Автор наголошує на життєвих постулатах письменника: «Ідеалом Франка було і залишалось “найтісніше збратання людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними через зниження всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим”» [11, с. 224].

Отже, автор не лише простежує головні постулати Каменяра, а й дає розуміння поняття свободи для українського суспільства, показує шляхи, які торували відомі особистості, щоб бачити вітчизну вільною та незалежною.

Репресії царського уряду, які морили інформаційним голодом українське суспільство, описано в працях В. Панченка «Секрети Валуєвського циркуляра 1863 року» та «Емський луг». Автор озвучив причини заборони україномовних видань, наслідки для українського суспільства. Не оминув автор увагою й роль М. Костомарова в справі Валуєвського циркуляру. Адже саме він, дізнавшись про майбутню заборону українського слова, намагався відвести біду. Професор історії прагнув переконати міністра внутрішніх справ Валуєва, що українська мова є вкрай важливою та має право на існування: «Умоляю, Ваше Высокопревосходительство, отстранить от вопроса об издании книг научного содержания на малорусском языке бездоказательные и крайне оскорбительные для всех, имеющих честь принадлежать к малорусскому племени» [11, с. 201-202], - звертався в листі до міністра М. Костомаров. Проте ні під час письмового звернення, ні при особистій зустрічі, йому так і не вдалося вплинути на рішення міністра освіти. Вердикт було винесено в 18б3 р., а вже в 1866 р. довелося «пожинати» наслідки злощасного закону - жодного україномовного видання не вийшло. Проте цієї заборони виявилося замало, варто було ще більше посилити санкції проти українського слова. Тому в 1876 р. був підписаний ще один закон - Емський указ, про передумови якого В. Панченко говорить у наступній своїй праці. Автор називає ініціатора закону, донощика, прізвище якого в тексті виділяє великими літерами «ЮЗЕФОВИЧ». Саме ця людина поставила крапку в історії розвитку української періодики та культури ХІХ ст., спровокувала духовну задуху української нації.

Отже, реанімувати сторінки, які змінювали історію нашого суспільства, виокремити головуючі факти, що вплинули на розвиток подій, та закарбувати в памяті майбутніх поколінь ті процеси, які переживали наші пращури, - усе це є основними завданнями цього проекту.

Дружні та ворожі відносини переживала Україна з державами-сусідами Росією та Польщею. Про них розповідають наступні проекти газети «День» - «Дві Русі» (2003) та «Війни і мир» (2004). Поринувши в ретроспекції минулого, ще раз переконуєшся, що історія - важливий фактор, який потрібен нашому суспільству, аргументом тому є слова Л. Івшиної: «...наш розвиток, наше одужання безпосередньо залежать від подолання найболючішої з криз - кризи ідентичності» [2, с. 3].

Упродовж століть російський уряд намагався зломити, духовно скалічити та перетворити на рабів наш народ. Часи минули, проте, ставши незалежною державою, усе ще продовжуємо потерпати від «братнього» народу та відчувати наслідки того братерства.

Ще одним кроком до знищення української нації, загарбання її територій стали воєнні події, які розпочав російський агресор. Тема болюча й водночас актуальна, тому газета не могла стояти осторонь. Воєнні події стали епіцентром події всіх українських і зарубіжних ЗМІ. Тому тема проектів «“Котел”, або Справа без терміну давності» (2015), «Я - свідок» (2015) та «Катастрофа і Тріумф» (2015) - саме воєнний російсько-український конфлікт. Перша книга, яку написав І. Капсамун, розкриває часи президентства Кучми, наслідком яких, на думку автора, і стала сьогоднішня воєнна ситуація в нашій державі. Ту систему, яка скалічила долі відомих діячів, журналістів, «не можуть поки зламати ні майдани, ні війна, а нинішні політики досі залишаються частиною минулого. Тільки освічене суспільство здатне зламати цю систему» [1, с. 15].

М. Семенченко та В. Торба, автори наступних двох проектів, відображають наслідки, до яких призвела колишня система влади: анексія Криму, війна на Сході, розруха та розбрат. Країна втрачає свої території, ідентичність та свободу. Історії бійців на Донбасі, їх долі представлені в роботі молодої журналістки, яка теж намагається зясувати причини, які спровокували трагічні події сьогодення: «Коріння катастрофи на Донбасі сягає глибин, тому і простої відповіді десь на поверхні ми не знайдемо - доведеться “копати”. Очевидно, що до трагедії, яка нині розгортається на нашій землі, Україна йшла ще з часів президентства Леоніда Кучми. Саме тоді країна відчула, що існує поділ на “своїх” і “чужих”, існують кланово-олігархічні ігрища, які розщеплюють і поглинають національний “кістяк”» [4, с. 5].

Вистояти у двобої з імперією, зберегти свою ідентичність - основне завдання українського суспільства. Спілкуючись з очевидцями подій на Донбасі, спостерігаючи за розрухою рідного міста, В. Торба передає весь той жах, який триває до сьогодні на окупованих територіях. І висвітлює ці картини жахіття не тільки «...заради фіксації, не тільки для розсмоктування гарячих подробиць, а насамперед для правильних висновків. Це та книга, типографська фарба якої пахне кровю і просякнута слізьми» [10, с. 384].

Помилки, які, на жаль, вже зроблені і мають такі наслідки, повинні застерегти майбутнє покоління від необачних та таких фатальних помилок. Саме проекти газети «День» є фіксатором історичних фактів, подій, героїв та антигероїв, які слугують пошукам правди та крізь призму минулого фундаментують історію нашого майбутнього.

Не можна оминути увагою проекти, присвячені темі геноциду в Україні 1932-1933 рр.: «День і вічність Джеймса Мейса» (2005), «Почему он нас уничтожал» (2007), «Ваші мертві вибрали мене» (2008).

Місіонером цієї теми став американський професор та журналіст Джеймс Мейс. Його робота в газеті «День» з 1998 р і до останніх днів (2004) була надзвичайно плідною. Він доклав максимум зусиль, щоб на весь світ пролунало імя людини, яка скоїла геноцид проти українського народу. Сталін та його оточення спричинили цю катастрофу: «Знати про трагедію свого народу не для того, щоби бути печальним, а для того, щоб такого не повторилося. Не тільки в Україні, - ніде» [3, с. 358]. Думка В. Брюховецького ще раз підтверджує те, що без знання власної історії будувати майбутнє буде вкрай важко. А в майбутньому Україна бачилася Дж. Мейсу виключно демократичною державою: «Він знав, що без памяті й усвідомлення цього геноциду Україна ніколи не стане по-справжньому незалежною» [3, с. 368], - зауважувала О. Пахльовська.

Дослідник Голодомору озвучив цю інформацію не лише у українських ЗМІ, а й за її межами. Світова спільнота мала теж знати правдиві факти тих жахливих часів. Беззаперечні факти злочину, кількість жертв, інтервю з очевидцями, фото з архівів - усе це слугувало основним та незаперечним твердженням, що голодомор 1932-1933 рр. в Україні був актом геноциду.

«Однією з найсильніших статей Джеймса Мейса» [3, с. 4], - як її називає Лариса Івшина, є «Повість про двох журналістів», з якою читачі вперше познайомилися в 2003 р. У 2005 р. вона була представлена публіці вже серед добірки інших відомих журналістських творів, які були включені до збірники «День і вічність Джеймса Мейса».

Цей матеріал показав, що паплюжити та викривляти історичні події не варто, адже правдиві факти будуть все-таки представлені аудиторії. Так і сталося з брехливою інформацією про голод в Україні, яку подавав у газету «Нью-Йорк Таймс» журналіст Уолтер Дюранті, служитель радянської влади. За його «правдиві» репортажі з Радянського Союзу він мав солідні привілеї: «.був найвідомішим іноземним кореспондентом.; фешенебельна квартира у Москві, коханка, східний слуга.» [3, с. 82].

Його ж антиподом був журналіст, випускник Кембриджа Гарет Джонс, який теж публікував матеріали про події 1932-1933 рр. Ситуація в країні аж ніяк не була схожа на ту, яку описував у своїх репортажах його колега, майбутній володар найпрестижнішої нагороди в галузі журналістики Пулітцерівської премії Уолтер Дюранті. Інформація суперечила тій, яку давав відомий радянський підлабузник. Справжні картини, які Гарет побачив на власні очі, згодом постали на сторінках його публікацій «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба, ми помираємо”». [3, с. 84].

Та прислужник Союзу продовжував спростовувати інформацію про голод: «Цілком імовірно, що в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства» [3, с. 86], - цю абсурдну думку він озвучував свідомо й без жодних докорів сумління.

Домогтися справедливості та анулювати премію Дюранті, яку він отримав за висвітлення правдивих картин подій часів 1932-1933 рр. взялася газета «День» ще у 2003 р. Проте нагорода журналісту Дюранті і до сьогодні залишається «репутаційною плямою на сторінках історії Пулітцерівської премії» [8]. Людина, яка свідомо подавала викривлену та неправдиву інформацію, залишається серед переможців престижної нагороди.

Як бачимо, для команди газети «День» важливими чинниками є правдивість, чесність та прозорість при аналізі історичного полотна.

Слушною думкою є позиція науковця Н. Темех, яка зауважувала, що «соціальна роль людини, її громадська позиція визначаються не стільки сумою знань, освіченістю, скільки високою духовністю, що є головним мотиваційним підґрунтям суспільної діяльності, від якої залежить її особиста доля, доля сімї, доля Вітчизни» [9, с. 12].

Уже понад пять років на факультеті журналістики Запорізького національного університету введено до навчального плану спецкурс «Книжкові проекти газети “День”», який розглядає арсенал історичних серій книг, які презентує Л. Івшина та її команда завзятих журналістів. Ознайомлення з проектами дає можливість студентам познайомитися зі сторінками минулого, її друзями та ворогами, знайти відповіді на питання, які сьогодні є болючими й актуальними, розплющити очі на існуючі видимі факти та застерегти майбутнє покоління від необачних кроків. Віримо, що це приведе до морально-духовного зцілення української свідомості, яке понесе молоде покоління.

Бібліотека газети «День» - це потужна серія книг журналістських матеріалів, які розкривають картини минулого, формують національну свідомість українського народу, убезпечуючи від духовної прірви та національної деградації суспільства. Видання довели, що виховують духовне та культурне розуміння сьогодення та майбутнього крізь призму минулого.

Видавниче життя під егідою Л. Івшиної вирує й до сьогодні: фотоальбоми, книги з історії, додатки до газети «День» «Маршрут» - усе це кропітка робота головного редактора та її однодумців.

Ця стаття не вичерпує всіх аспектів досліджуваної проблематики. Висвітлення книжкових проектів газети «День» потребує подальшого вивчення та деталізації.

книга духовність газета минуле

1. Бібліотека «Дня» представляє новинки. Маршрут № 1. 2015. № 8 (35). С. 14-15.

2. Дві Русі / за заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2003. 400 с.

3. День і вічність Джеймса Мейса / за заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2005. 384 с.

4. Катастрофа і Тріумф. Історії українських героїв / за заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2015. 296 с.

5. «Котел», або Справа без терміну давності / зв заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2015. 272 с.

6. Михайлин І. Нарис історії журналістики Харківської губернії. 1812-1917 / І. Михайлин. Харків, 2007. 366 с.

7. Самохвалова Л. Вахтанг Кіпіані, засновник Музею-архіву української преси. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2238865-vahtang-kipiani-zasnovnik-muzeuarhivu- ukrainskoi-presi.html/.

8. Скуба В. Пулітцерівська премія й репутаційний момент. URL: http://ru.telekritika.ua/daidzhest/print/- 71412.

9. Темех Н. Українське телебачення і проблеми формування духовності молоді: автореф. дис. ... канд. філол. наук. Львів, 2005. 21 с.

10. Торба В. Я - свідок. Записки з окупованого Луганська / за заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2015. 384 с.

11. Україна Incognita / за заг. ред. Л. Івшиної. Київ, 2004. 400 с.

Размещено на .ru