Клініко-психопатологічні особливості і якість життя хворих на шизофренію з тривалим терміном перебування у психіатричній лікарні - Автореферат

Разом з тим, пацієнти з хронічними психічними захворюваннями визначають реальну і домінуючу стратегію організації стаціонарної психіатричної допомоги (П.В.Волошин, 1995; В.А.Абрамов, 2000). Це робить доцільним проведення аналізу даних про клінічні, клініко-психологічні і психосоціальні особливості хворих з затяжним плином психічних розладів і характер медико-соціальної допомоги пацієнтам, що тривалий час знаходяться на стаціонарному лікуванні та оцінці реабілітаційного потенціалу і якості їх життя. У той час відомо, що розвита мережа позалікарняних психіатричних установ у взаємодії з медико-соціальними реабілітаційними службами дозволяє істотно гуманізіровать психіатричну допомогу, забезпечити реальний захист цивільних прав і інтересів пацієнтів, поліпшити якість їхнього життя (В.С.Підкоритов, 2001; А.А.Чуркін, 2001; Н.А.Марута, 2002; J.Wing,1970; G.Thornicroft, 1989). Не вивчалися думки самих пацієнтів про зміст і якість пропонованих їм послуг, а також готовність медперсоналу до реорганізації допомоги цим пацієнтам. Мета роботи - на основі стандартизованого клініко-психопатологічного дослідження і структурно-динамічного аналізу якості життя і соціального функціонування хворих на шизофренію, що довгостроково знаходяться на стаціонарному лікуванні, розробити основні принципи їх ефективної соціальної реінтеграції в сучасних умовах.Популяційним клініко-епідеміологічним дослідженням були охоплені 2915 пацієнтів (1691 чоловіків і 1224 жінок), що знаходилися на стаціонарному лікуванні в 9 психіатричних лікарнях Донецької області (обласна клінічна психіатрична лікарня, Донецька №1, Жданівська, Словянська, Макіївська, Єнакіївська, Маріупольська, Краматорська, Горлівська психіатричні лікарні). В порівняльну групу увійшли хворі (31 хворий) з невеликою кількістю шпиталізацій (3-4) і тривалістю захворювання до 5 років. Була опитана випадкова вибірка з 233 хворих на шизофренію (131 чоловік і 102 жінки), що знаходилися на лікуванні в загальнопсихіатричних відділеннях, і 91 лікаря - психіатра, що працюють в цих відділеннях. Оцінювалися: задоволеність пацієнтів різними сферами життя (навкруги спілкування, родинним станом, положенням у суспільстві, матеріальним становищем, власним здоровям, сексуальним життям); організацією життєвого простору в лікарні; організацією реабілітаційного процесу; дотриманням етико-правових норм стосовно хворих; лікуванням і перебуванням у лікарні. Структура і питома вага психічних розладів у пацієнтів загальнопсихіатричних відділень у контексті основної клінічної версії МКХ - 10 представлені в такий спосіб: F2 Шизофренія, шизотипічні і маячні розлади - 1778 хворих (60,9%); F0 Органічні психічні розлади - 670 хворих (22,9%); F7 Розумова відсталість - 117 хворих (4,0%); F1 Психічні і поведінкові розлади внаслідок вживання психоактивних речовин - 117 хворих (4,0%); F3 Афективні розлади - 58 хворих (1,9%); F6 Розлади зрілої особистості і поводження в дорослих - 29 хворих (0,9%); G40 Епілепсія - 146 хворих (5,4%).У процесі комплексного клініко-епідеміологічного, психопатологічного і соціально-демографічного досліджень проведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове рішення проблеми хронічних психічних розладів, що дало можливість для розробки сучасних підходів до реабілітації і соціальної реінтеграції цього контингенту хворих. Контингент психічно хворих, що знаходяться на стаціонарному психіатричному лікуванні, за даними популяційного багатофакторного дослідження, характеризується перевагою хронічно інвалідизованих пацієнтів з значними порушеннями функціональних можливостей і несприятливою динамікою захворювання (70%), низьким рівнем матеріального забезпечення (84%), занепадом родинного стану (79,7%) і житлових умов (42%), виразною дезадаптацієй у різних сферах соціального функціонування при відсутності адекватної соціальної підтримки. Тривале утримання пацієнтів у психіатричних лікарнях не завжди обумовлюється клінічною необхідністю і, як правило, є викликаним недосконалістю організації позалікарняних форм психіатричної допомоги і відсутністю необхідної медико-психолого-соціальної допомоги у суспільстві. Значна кількість хворих на шизофренію, що довгостроково знаходяться на лікуванні в психіатричних стаціонарах, характеризується, з одного боку, розумінням своїх життєво важливих проблем і в цілому адекватною їхньою оцінкою (що, в основному, співпадає з думкою лікарів-психіатрів), з іншого боку - надто низьким рівнем субєктивно оцінюваного благополуччя. Хронічній динаміці і наростанню дефіцитарної симптоматики при параноідної шизофренії сприяють значна загальна тривалість госпіталізацій (більше 10 років), тривала інвалідизація (більше 10 років), нераціональна організація і десоціалізуючі умови навколишнього, у т.ч. лікарняного, середовища, відсутність соціальної підтримки у суспільстві, а також низький рівень професійної і психологічної готовності медперсоналу до роботи з хронічно інвалідизованими пацієнтами.

ЗМІСТ РОБОТИ, ОТРИМАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

У процесі комплексного клініко-епідеміологічного, психопатологічного і соціально-демографічного досліджень проведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове рішення проблеми хронічних психічних розладів, що дало можливість для розробки сучасних підходів до реабілітації і соціальної реінтеграції цього контингенту хворих.

Категоріальна структура психічних розладів у психіатричних лікарнях Донецької області в основному представлена шизофренією та іншими хронічними маячними розладами (60,9% хворих), органічними психічними розладами (22,9%), розумовою відсталістю (4%), а також психічними і поведінковими розладами внаслідок вживання психоактивних речовин. У структурі синдромальних проявів частіше інших зустрічалися параноідний синдром (46,3% хворих), дефектно-процесуальні синдроми (20,4%) і різні варіанти психоорганичного синдрому (20,6%). Питома вага психічно хворих, що довгостроково хворіють, серед усього контингенту пацієнтів загальнопсихіатричних відділень склала 58,0%.

Контингент психічно хворих, що знаходяться на стаціонарному психіатричному лікуванні, за даними популяційного багатофакторного дослідження, характеризується перевагою хронічно інвалідизованих пацієнтів з значними порушеннями функціональних можливостей і несприятливою динамікою захворювання (70%), низьким рівнем матеріального забезпечення (84%), занепадом родинного стану (79,7%) і житлових умов (42%), виразною дезадаптацієй у різних сферах соціального функціонування при відсутності адекватної соціальної підтримки. Тривале утримання пацієнтів у психіатричних лікарнях не завжди обумовлюється клінічною необхідністю і, як правило, є викликаним недосконалістю організації позалікарняних форм психіатричної допомоги і відсутністю необхідної медико-психолого-соціальної допомоги у суспільстві.

Значна кількість хворих на шизофренію, що довгостроково знаходяться на лікуванні в психіатричних стаціонарах, характеризується, з одного боку, розумінням своїх життєво важливих проблем і в цілому адекватною їхньою оцінкою (що, в основному, співпадає з думкою лікарів-психіатрів), з іншого боку - надто низьким рівнем субєктивно оцінюваного благополуччя. Якість життя “середньостатистичного” пацієнта відрізняється широким діапазоном незадоволеності різними сферами життя, соціальною незахищеністю й уразливістю.

Провідне місце в структурі дефіцитарної симптоматики хворих на шизофренію займають ангедонія та апатія-абулія, що є фундаментальними клінічними ознаками цього захворювання, які мають більш значну виразність у чоловіків. Глибина дефіцитарних розладів (регресу особистості) корелює з тривалістю і типом перебігу захворювання, а також із загальною тривалістю перебування хворого в стаціонарі і тривалістю інвалідності. Однак, навіть у пацієнтів, що довгостроково хворіють, вона не набуває максимальної виразністі. Важкість позитивних і загальних симптомів також не досягає значного ступеня і не залежить від тривалості інвалідності. Це свідчить про наявність у пацієнтів значних але невикористаних реабілітаційних ресурсах.

Хронічній динаміці і наростанню дефіцитарної симптоматики при параноідної шизофренії сприяють значна загальна тривалість госпіталізацій (більше 10 років), тривала інвалідизація (більше 10 років), нераціональна організація і десоціалізуючі умови навколишнього, у т.ч. лікарняного, середовища, відсутність соціальної підтримки у суспільстві, а також низький рівень професійної і психологічної готовності медперсоналу до роботи з хронічно інвалідизованими пацієнтами. Це ставить під сумнів абсолютизуючу роль ендогенних механізмів у формуванні дефіцитарних розладів, регресу і соціальної дезадаптації особистості при цьому захворюванні.

Для богатьох хронічно інвалідизованих пацієнтів лікарняне і поза лікарняне середовища, з якими вони постійно стикаються, надобувають риси агресивності в звязку з неможливістю задоволення ними своїх життєво важливих потреб, хронічними соціальними утрудненнями і рольовими обмеженнями. Тривале перебування в психіатричних стаціонарах, примусове спільне проживання, втрата особистого життя, пасивна участь у вирішенні своєї долі, відсутність яких-небудь повноважень, що активують мотиваційно-когнитивні процеси, викликають не менш деструктивні наслідки щодо особистості пацієнтів, чим власний психічний розлад.

При відсутності адекватних заходів реабілітаційного характеру, умови психіатричного стаціонару сприяють дегуманізації психіатричної допомоги, формуванню у хворих на шизофренію патологічної адаптованості (шпиталізма) і деструктивних форм пристосувального поводження, що виключає можливість їх справжньої соціальної реабілітації. Типологія шпиталізма у цього контингенту хворих має наступні варіанти: а) синдром депріваційної десоціалізації (32,2%); б) синдром патерналістичної залежності чи навязування ролі пацієнта (48,8%); в) синдром фармакогенного психосоціального регресу особистості (5,6%). У сукупності з ознаками процесуального регресу особистості шпиталізм переломлюється в різних типах дезадаптивного поводження: регресивному (52,3%), дезорганізованому (20,0%) і амбітендентному (24,4%).

Оптимальною альтернативою стаціонарної психіатричної допомоги хронічно інвалідизованим пацієнтам є їхня реінтеграція у суспільство за місцем проживання. Вона передбачає максимально можливе задоволення їх потреб і досягнення достатньої якості життя, а також створення умов щодо їх оптимального соціального функціонування. Головним напрямком у цій роботі є тренінг соціальних навичок і розширення повноважень пацієнтів у вирішенні власних проблем, їхня соціальна підтримка в родині і суспільстві. На цьому етапі вирішальне значення набуває стратегія просвітницької роботи, спрямованої на підвищення поінформованості суспільства, у тому числі осіб, що працюють у системі охорони психічного здоровя, про невідємні права, потреби і потенціал людей із психіатричною інвалідністю, а також про форми і методи їхнього повернення у суспільство.

1. Абрамова И.В. Регресс личности в условиях институциализированной психиатрической помощи. Журнал психиатрии и медицинской психологии.- 1999.- №2(6). - С.113-115.

2. Абрамова И.В. Качество жизни пациентов общепсихиатрических отделений. Журнал психиатрии и медицинской психологии.- 2000.- №1(7). - С.42-46.

3. Жигулина И.В. Общая клиническая и социально-демографическая характеристика пациентов общепсихиатрических отделений. Український вісник психоневрології.- Т.9, вип..4(29).- 2001.- С.23-26.

4. Жигулина И.В. К вопросу о социальной реинтеграции пациентов с хроническими психическими расстройствами. Український вісник психоневрології.- Т.10, вип..2(31).- 2002.- С.110-111.

5. Жигулина И.В. Особенности проявления госпитализма у хронически инвалидизированных пациентов общепсихиатрических отделений. Журнал психиатрии и медицинской психологии.- 2002.- №1(9). - С.60-65.