Хрущовська відлига - Реферат

На мій погляд, проблема, яка описується у даній роботі є дуже актуальною, необхідним було своєчасне її вирішення.Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Вирішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не претендував на головну роль у керівництві. Було прийнято рішення про реабілітацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення режимом.Тоді ситуація, що склалася усередині країни і за рубежем, залишала, як мені здається, перед Хрущовим два виходи. Один полягав у тому, щоб сміло йти вперед, з одного боку, визнавши повний суверенітет, давши повну самостійність кожної партії в пошуку шляхів виходу з труднощів, з якими вона стикалася, а з іншого боку - зосередивши на сміливих внутрішніх реформах, що підняли б авторитет КПРС, помножили силу соціалізму. І другий: як це і відбулося усередині країни, поспішити дати відбій, обмеживши лише деякими поступками новим реальностям світу, що були зроблені на XX зїзді КПРС (я маю на увазі положення його документів про можливість уникнути війну, про можливість мирного переходу до соціалізму і визнанні різних шляхів його будівництва і деякі інші). Але в цьому випадку треба було в міру сил утримувати партії від більш глибокого переосмислення ідеологічних проблем, політики і тактики. Але залишається фактом, що наростання труднощів у комуністичних партіях цими мірами зупинити не вдалося, як не вдалося цілком перебороти і наш великодержавний (у даному випадку вірніше було б сказати "великопартійний") підхід до інших компартій, а також сектантство і догматизм у підході до проблем, з якими зіштовхувався світовий комуністичний рух.Керівництво ряду країн - у тому числі ГДР, Румунії, Чехословаччини, Болгарії - не виявило готовності до відновлення суспільства, завзято, часом демонстративно залишалося на старих позиціях, що сформувалися у свій час під нашим чи впливом тиском, але зараз зберігалися всупереч тим процесам, що розгорнулися в СРСР (у цьому складався жорстокий історичний парадокс: відмовивши втручатися в їхні справи, ми відмовилися силою виправити і те, що відбулося під нашим силовим впливом раніш). У світлі драматичних змін, що охопили в 1989 році країни Східної і Центральної Європи, наша нова політика у відношенні їх стала обєктом не тільки дискусії в партії й у країні, але і політичної боротьби. З трибуни Пленумів ЦК КПРС лунала, зокрема, критика на адресу політичного керівництва за те, що його курс привів до "розвалу соціалістичної системи", "буферної зони", підриву безпеки країни. Ми спробували заперечити цю істину (до речі, що завжди розділялася марксизмом), форсувавши, навязавши ряду країн Європи силою соціалістичні - у нашому розумінні цього слова - перетворення. Як тільки пішло відмовлення від політики "соціалістичного примуса", зясувалося те, чого можна було очікувати: у більшій частині цих країн соціалізм не пустив глибоких власних коренів, не утворив достатньої життєвої сили.При всім значенні обєктивних факторів не можна не бачити, що труднощі, що виникали, як правило, залишали не один, а кілька варіантів дій. Хрущов часто, занадто часто обирав той з них, що вів не прямо чи вперед зовсім не вперед, а передбачав рух зиґзаґами, часом навіть убік, якщо не назад, те причина тому, як мені здається, уже не тільки обєктивні обставини, але і визначені ідейні і політичні установки самого цієї людини. Його десятилітню діяльність не можна звести до XX зїзду, ряду інших великих правильних рішень у внутрішній і зовнішній політиці. Хрущов, хоча і мав чимало дурних радників, безсумнівно, був, що називається, самим собою, обрушивши незабаром після XX зїзду на творчу інтелігенцію (він робив це не раз і в наступному), а також відродивши монополію Лисенко в біології (коли одного з підручних цього псевдовчених завалили на виборах в Академію наук СРСР, справа ледве не дійшла до розгону Академії - так розгніваний був Микита Сергійович). При ньому був проведений перший після Сталіна публічний політичний процес (А.Таким чином, можна сказати, що у зовнішній політиці відбився суперечливий характер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Коли у червні 1953 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок».

ЗМІСТ

Вступ

1. Радянський союз. Росія

1.1 „Відлига” (1953 - 1964)

1.2 Відродження контрольованого автономізму

2. Наслідки змін зовнішньої політики

2.1 Соціальна сторона проблеми

2.2 Можливі варіанти дій для виходу з кризи

Висновки

Список використаної літератури

Таким чином, можна сказати, що у зовнішній політиці відбився суперечливий характер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трималася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами.

Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1953 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок». Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у травні 1955 р. воєнно-політичного блоку - Організації Варшавського Договору під власним керівництвом. До нього увійшли всі комуністичні країни Центральної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956 р. радянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.

Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй країні соціалізм за власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів Сталіна через небажання маршала Тіто виконувати накази з Москви, починаючи з 1954-1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви втягнути Югославію до комуністичного табору призвели до нової напруженості між країнами.

1. Арбатов Г. А. Затянувшееся выздоровление (1953-1985 гг.) Свидетельство современника. - М.: Международные отношения, 1991. - 400с.

2. Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953 - 1985. - Львів.: Ода, 1992. - 250с.

3. Бжезінський З. Україна на шляху до Європи // Українське слово. Ч2633. 1992. 18 жовтня

4. Бураков Ю. В., Кипаренко Г. М. Всесвітня історія: новітні часи. 1945 - 1998. - К.: Генеза, 1998. - 400с.

5. Фурман Д. Украина и мы // Свободная мысль №1. 1995 с.70

6. Шаповал Ю. І. Мороз перед відлигою... - К.: Генеза, 2000. - 336с.