Хірургічне лікування хронічного одонтогенного гаймориту у пацієнтів з вегетативними дисфункціями - Автореферат

Розповсюдженість одонтогенних гайморитів складає 24-33 % серед усіх запальних процесів верхньощелепної пазухи (Бернадский Ю.І., 1988, Харьков Л.В., 2003), кількість рецидивів захворювання коливається у межах 30-50 % (Сисолятин С.П., 2000), причому більше хворіє працездатне населення віком 18-45 років. Очевидно, що руйнування латеральної стінки гайморової порожнини з метою дренування пазухи та тампонада верхньощелепного синуса марлевим йодоформним тампоном можуть впливати на виникнення відповідних патологічних рефлексів з боку вегетативної нервової системи (ВНС). Отже, вдосконалення способів хірургічного лікування хронічних одонтогенних гайморитів, а також дослідження впливу традиційних методів лікування та післяопераційного ведення прооперованого синусу на загальний стан пацієнта з урахуванням рефлекторних змін ВНС, що формуються при травмі слизової оболонки носа та біляносових пазух, обумовлюють актуальність та науково-практичне значення обраного напрямку наукового дослідження. Вивчити частоту і характер змін у вегетативній нервовій системі хворих на хронічний одонтогенний гайморит до, в процесі та після оперативного лікування. З метою вивчення особливостей стану вегетативної нервової системи при хронічному одонтогенному гаймориті було у період з 2006 по 2009 роки обстежено 60 хворих на хронічний одонтогенний верхньощелепний синуіт.Аналіз отриманих анкетних даних у пацієнтів з хронічним одонтогенним гайморитом (60 анкет), свідчить про наявність ознак вегетативних змін у 93 % (56 чоловік) опитаних. У пацієнтів з травматичними переломами нижньої щелепи (група порівняння) ознаки вегетативних змін були виявлені у 13 % (4 особи), середній бал опрацьованих анкет становив 17. Дослідження показали високу поширеність і вираженість вегетативних порушень у хворих на хронічний одонтогенний гайморит (1,5-2 рази вище норми балів за анкетою), також хворі мали нестійкий тонус церебральних судин, зниження або підвищення периферичного судинного опору та зниження їх еластичності. У 11 (20 %) обстежених хворих було виявлено зниження кровонаповнення (гіповолемія легкого ступеня) в басейні внутрішньої сонної артерії, тонус магістральних судин був підвищений у 30 (54,5 %) пацієнтів та знижений у 5 (9 %) обстежених. В залежності від характеру та обєму оперативного втручання всі хворі з хронічним одонтогенним гайморитом були розділені на дві групи: основну і контрольну.У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення актуального науково-практичного завдання сучасної стоматології, що полягає в підвищенні ефективності лікування пацієнтів на хронічний одонтогенний гайморит на тлі вегетативних дисфункцій шляхом вдосконалення техніки оперативного втручання. Найчастіше серед вегетативних ознак у хворих на хронічний одонтогенний гайморит спостерігались: схильність до почервоніння обличчя - в 67,7 % випадків, оніміння або похолодіння пальців кистей, стоп - у 53 %, головний біль - у 54 %, частіше дифузного характеру або пульсуючий, підвищена пітливість при хвилюванні у 54 % респондентів, у 32,2 % було відчуття серцебиття, переважно після навантажень, 58,5 % опитаних відзначали зниження працездатності швидку стомлюваність, порушення сну, відчуття недосипання. Частота, характер та напрямок вегетативних порушень свідчать про зниження адаптаційно-пристосувальних можливостей вегетативної нервової системи у хворих на хронічний одонтогенний гайморит, що виражалось у зниженні показників Power, mc2 на 35-40 %, змінах з боку РЕГ у вигляді нестійкого тонусу церебральних судин, зниження або підвищення периферичного судинного опору та зниження еластичності судин. Марлева тампонада прооперованого синусу з вивиденням тампону в нижній носовий хід викликає підвищення тонусу судин внутрішньої сонної артерії в середньому у 2,5 рази, який поступово зменшується після видалення тампона, зазвичай через 3-5 діб після операції, а період відновлення показників тонусу судин головного мозку триває 1-2 та більше місяців. Забезпечення дренажу верхньощелепної пазухи після гайморотомії шляхом пункції її медіальної стінки через нижній носовий хід, та введення катетеру на 3-5 діб після операції, є значно менш травматичним для місцевих тканин і менше порушує стан вегетативної нервової системи, що є особливо важливим для осіб, у яких виявлено зміни з боку вегетативної нервової системи до операції.