Категоричний імператив у вимірах життєвої мудрості - Статья

Потреба в Абсолюті (за умови ототожнення цього Образу-Поняття з Уявністю-Наявністю) цілком актуальною виглядає як з точки зору класичної науки, що керується логічно-вивідною системою суджень, так і філософії, що спирається на споглядально-особистісні знання про Життя-Буття. В історії європейської філософії спостерігаємо різнорідні підходи до вирішення проблеми поєднання волі та розуму, що оптимізують способи досягнення людиною етапних цілей та мети всього її життя. Відповідно до екзистенціально-персоналістичного тлумачення життєвої мудрості, вона виступає результатом творчої діяльності людини, що обумовлює толерантність стосовно носіїв інших (інколи - протилежних власним) світоглядних проектів, поєднує раціоналізм та ірраціоналізм, долаючи суперечність між ними, гуманізує їх. Концепція моральної віри у трансцендентальній філософії Іммануїла Канта прислуговується нашій теоретичній розвідці засадами віри та надії у контексті його категоричного імперативу (від латинського слова imperatives - владний): дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх. Він зазначав, що в основі його основних творів лежать три корінних питання: «Що я можу знати?» («Критика чистого розуму»), «Що я повинен робити?» («Критика практичного розуму») і «На що я можу сподіватися?» («Релігія в межах тільки розуму»).Суперечливість сутнісного та сущого в Собі змушує людину шукати порятунок у безумовній цінності Іншого, прагнучи до цілокупності. Очевидно, владні та власні приписи можуть визрівати лише через єдність запитально-екзистенціальних ситуацій ідеологем та особистісного вибору, не обмежуючись рефлексами співжиття і рефлексією співіснування. Позаяк, імперативи - це не особливі життєві аксіоми, а вистраждані реалії, що ідентифікують задуми та наміри на предмет їх морально-етичної цінності й пізнавально-логічної досконалості. Спроби людини засвідчити вірність гуманному способу світовідношення і можливість це довести власним прикладом в історії цивілізації виявляються у бажанні сформулювати такий надійний світоглядний постулат, що створить логічні умови невичерпності життєвих сил, стане дієвим моральним принципом наснаги. Адже особистісна реальність втаємниченого, божественного, сакрального, одухотвореного, містичного, ірраціонального дійства під назвою «життя» повсякчас «вислизає» від будь-якої технологічності, фіксованості, прогнозованості й обєктивації, тобто від будь-яких спроб безособового реєстру світу.

Людські стосунки наповнені неусвідомленими бажаннями, неочевидними образами чи хиткими переконаннями. Ірраціональне відношення, відчуття впевненості чи непевності, є підґрунтям людського спілкування. Суперечливість сутнісного та сущого в Собі змушує людину шукати порятунок у безумовній цінності Іншого, прагнучи до цілокупності. Очевидно, владні та власні приписи можуть визрівати лише через єдність запитально-екзистенціальних ситуацій ідеологем та особистісного вибору, не обмежуючись рефлексами співжиття і рефлексією співіснування. Позаяк, імперативи - це не особливі життєві аксіоми, а вистраждані реалії, що ідентифікують задуми та наміри на предмет їх морально-етичної цінності й пізнавально-логічної досконалості.

Віра у справжність Моїх почуттів, істинність знань і дій, заснованих на них і наповнюють індивідуальний життєвий шлях сенсом. Життя - унікальне і безцінне за формою, тому й прагнемо зробити його ідеальним за змістом. Духовність стає основним мотивом мислячої та відповідальної істоти для мудрого співіснування з усіма можливими світами. Спроби людини засвідчити вірність гуманному способу світовідношення і можливість це довести власним прикладом в історії цивілізації виявляються у бажанні сформулювати такий надійний світоглядний постулат, що створить логічні умови невичерпності життєвих сил, стане дієвим моральним принципом наснаги. Адже особистісна реальність втаємниченого, божественного, сакрального, одухотвореного, містичного, ірраціонального дійства під назвою «життя» повсякчас «вислизає» від будь-якої технологічності, фіксованості, прогнозованості й обєктивації, тобто від будь-яких спроб безособового реєстру світу. Формальне пізнання ігнорує найсуттєвіше - воно залишає носія знань поза вартісною (сенсозначущою) межею. Тому тільки життєва мудрість у вимірах внутрішньо здобутих принципів поміркованості, стриманості, толерантності здатна уникнути схематичного, позбавленого таїнства, засилля зовнішніх приписів у вимірах канонів, заповідей, гномів, догм тощо.

Дійсно, якщо граничні засади нашого світу ототожнюються із межею втілення прожектів чи авантюр, заснованих на фізичному ствердженні власного існування у світі, то на нас чекає лише логічна безвихідь та онтологічна самота. Сенс буття не стільки конструюється, як спирається на віру й надію щодо уможливлення ідеалів Добра, Істини і Краси. Відтак, він має єдину нагоду бути матеріалізованим через вірність Вірі, Надії та Любові та їх Матері - Софії. Насправді, людина потребує не тих істин, що прислуговуються їй, а тих, яким би вона могла завдячувати як істинній опорі у цьому поруху душі до себе і, насамкінець, до світу. Тож, світоглядна культура як особистості, так і спільноти формується випробуванням сили людського духу через міру відповідальності за встановлення межі індивідуального та колективного інтересу, що виявляється надійним принципом гармонізації особистих, групових та загальнолюдських цінностей у вигляді мудрої інтеграції - людського буття.

1. Введенский Александр. Логика как часть теории познания / Александр Введенский // Логика как часть теории познания. Третье издание. - Петроград, 1917 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 2. Гусейнов А. А. , Иррлитц Г. Г. Краткая история этики / А. А. Гусейнов, Г. Г. Иррлитц. - М.: Мысль, 1987. - 589 с.

3. Кант Иммануил. Критика практического разума / Иммануил Кант // Сочинения. - Т.4. Ч.1. - М.: Мысль, 1965. - 423 с.

4. Кант Иммануил. Критика чистого разума / Иммануил Кант. - Симферополь: Реноме, 1998. - 461 с.

5. Хоружий С. С. О старом и новом / Хоружий С. С. - СПБ: Алетейя, 2000. - 477 с.

Размещено на .ru