Громадсько-просвітницька діяльність української інтелігенції на Лівобережній Україні в II пол. XIX ст. - Автореферат

Тривалі економічні труднощі в Україні, помітне спотворення суспільних ідеалів, антигуманний початок багатьох сфер сучасного українського буття спонукають до пошуку нових концептуальних підходів до розвязання проблеми поліпшення освіти, навчання й виховання. Успішна реалізація цих та інших педагогічних проблем і завдань потребує старанного вивчення й творчого втілення позитивного досвіду вчених, викладачів, учителів, керівників навчальних закладів, які в минулому працювали в освіті над прогнозуванням навчально-виховної системи в УРСР. Територіальні межі дослідження - Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Лівобережжя Київщини, Київ) - пояснюються тим, що громадсько-просвітницька й національно-культурна діяльність в Україні (після політичної руїни Правобережжя) найбільше розвинулась саме на Лівобережжі - території давньої Гетьманщини й Слобідської України (Д. За таких несприятливих умов учасники українського національно-освітнього руху все ж працювали активно, творчо, залишивши після себе помітний слід у різних сферах українознавства: в науці, літературі, культурі, освіті. Вовк “Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (етапи й особливості)” (К., 1997) висвітлюється етапи поступальність громадсько-педагогічного сподвижництва в Україні з II пол.У першому розділі - “Джерела й умови виникнення громадівського руху в Україні 40-х років XIX ст.” - розглядаються соціально-економічні умови та їх вплив на зародження й розвиток громадсько-освітнього руху в Україні у XIX ст., аналізується стан освіти в Лівобережній Україні до зародження громадсько-просвітницького руху, обґрунтовується висновок про жахливі наслідки русифікаційної політики царських самодержавців, які впродовж XVII-XIX століть закріпачили раніше вільний, освічений козацький народ, позбавили його політичної й національної свободи, що призвело до крайнього зубожіння й безпросвітної темряви простого люду в Україні. Дискредитаційна національно-освітня політика царського уряду мала, зокрема, своїм наслідком те, що вже в 30-і роки XIX століття не стало тих трьох умов, без яких неможливе функціонування національної школи: не було вчителів, підготовлених для викладання українською мовою усіх предметів; не було шкільних приміщень, колишні українські школи були витіснені російськими; не було підручників з усіх предметів викладання у вищій, середній і нижчій школах. У статті “О преподавании на южнорусском языке” він пише, що “… поки українською мовою не будуть повідомляти знання, поки ця мова не стане провідником загальнолюдської освіченості, до того часу всі писання цією мовою будуть блискучим пустоцвітом, модою на народність, ніж - любовю до народності. У другому розділі - “Громадівський просвітницький рух в Лівобережній Україні другої половини XIX століття” - розкриваються особливості громадсько-освітнього руху 60-90-х років XIX століття, коментується внесок найчільніших представників цього руху у розвиток педагогічної думки в Україні. Цей рух істотно визначив зміст і сутність педагогічної думки в Україні впродовж наступних десятиліть XIX і початку XX століть.

Основний зміст дисертації