Функціонально-стилістичні та прагматичні виміри ранньохристиянської гомілії - Автореферат

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукРобота виконана на кафедрі загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Звонська Леся Леонідівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри загального мовознавства і класичної філології Мосенкіс Юрій Леонідович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри сучасної української мови; Коновалова Тетяна Іванівна, Київський славістичний університет, завідувач кафедри російської філології та практики словянських мов Захист дисертації відбудеться «» 2011 року о годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к.Зрозуміло, що спроба викреслити релігію із суспільної свідомості та суспільної памяті не могла не призвести до певного викривлення чи, принаймні, неповноти наукових теорій при дослідженні історії, сучасного стану, прогнозуванні тенденцій розвитку різних галузей. Зокрема, можемо констатувати факт наявності ряду нерозвязаних питань щодо мови релігійної сфери, як суто практичних (переклад текстів Святого Письма українською мовою, вироблення богословської термінології), так і теоретичних (поняття, місце, функції, жанри релігійного мовлення тощо). Функціональна стилістика, що зазнала бурхливого розвитку у 60-80-х роках у Радянському Союзі (і значно менше на Заході), своїми методологічними засадами цілком гармоніювала із марксистською ідеологією, оскільки займалася проблемами функціонування мови у різних сферах суспільної діяльності. Тексти ж релігійного змісту розглядалися як обєкт давньої літератури або як матеріал для дослідження історії мови. Проте теорія релігійного стилю як окремого функціонального різновиду літературної мови ще не розроблена на належному рівні, бракує досліджень, за результатами яких можна було б дати характеристику релігійного стилю тієї чи іншої мови.Поняття «стиль» було частиною античного риторичного вчення і розглядалося як мистецький спосіб словесного оформлення відмінного від побутового мовлення писемного (й усного) тексту відповідно до завдань оратора, що з часом був зведений до вчення про засоби прикрашення мовлення. Стилістика у ХХ ст. перейшла від суто практичних правил мистецького висловлювання античної стилістичної системи до теоретичного осмислення закономірностей використання мовних одиниць залежно від комунікативних цілей на основі теорії взаємозвязку мови і мислення, мовних та позамовних чинників. Значно розширилося поняття стилю, зокрема у межах функціональної стилістики було введено поняття функціонального стилю - різновиду загальнонаціональної літературної мови, що забезпечує комунікативні потреби певної сфери суспільної діяльності, належить сфері мовлення, функціонування, а не структури мови, для характеристики якого важливими є принципи відбору й організації мовних засобів, їх підпорядкування загальним цілям комунікації. Їх поєднання дало підстави розробити концепцію дослідження релігійних текстів за такими параметрами: 1) прояв фактору Божественного у мовних засобах; 2) характеристика адресанта й адресата, їх рольові функції та стосунки; 3) мовленнєва реалізація релігійного спілкування, куди включено аналіз гомілії як жанру тексту за визначенням М.М.Бахтіна, тобто тематичні, композиційні й стилістичні особливості гомілій. -лексикалізацію християнського світогляду на основі наявних у мові засобів шляхом семантичного зсуву (a)/ggeloj вісник > ангел, a)po/stoloj вісник, посланець > апостол; e)kklhsi/a народні збори > Церква), метонімізації (Despo/thj, Ku/rioj Господь, Dhmiourgo/j Творець, Path/r Отець, krith/j Суддя на позначення Бога), фразеологізації (to\ Pneu=ma to\ a(/gion Дух Святий, h( a(gi/a Grafh/ Святе Письмо, de/xesqai xa/rin приймати благодать), слово-й основоскладання (qeognwsi/a пізнання Бога, swthriw/dhj який приносить спасіння, yeuda/delfoj лжебрат), в основі яких, переважно, лежить образ: нарощення нового смислу відбувається за подібністю або за суміжністю, що властиве для тропів, проте ця образність має не художню мету і природу, оскільки спрямована не на естетичний, а на пізнавальний ефект.У творах релігійного змісту мовні засоби реалізують передачу знань про Бога, Його надприродну сутність, характер та сакральний світ у цілому. Ці ознаки в тексті втілюються мовними засобами лексичного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного рівня.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ