Розгляд класифікації основних груп хворих на рак передміхурової залози. Трансформації тонусу м’язових структур внутрішнього сфінктера. Дослідження передумов післяопераційного нетримання сечі. Засоби лікування ускладнень при захворюванні простати.
Аннотация к работе
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТАН НИЖНІХ СЕЧОВИХ ШЛЯХІВ У ХВОРИХ, ЯКІ ПЕРЕНЕСЛИ ПРОСТАТЕКТОМІЮВ Росії рак передміхурової залози посідає друге місце після меланоми шкіри (35,0%) за темпом приросту (31,4%) і значно перевершує злоякісні захворювання легень (5,0%) та шлунку (10%) (Матвєєва Б.П. та співавтори, 1999). В Україні за даними 2001 року на обліку перебувало 17223 хворих, тобто поширеність цього захворювання в Україні досягала 99,7 на 100000 ч.н. Мета дослідження: На підставі вивчення функціонального стану сечового міхура та сфінктерного апарату у хворих на рак та гіперплазію передміхурової залози розробити схему лікування ускладнень щоб підвищити ефективність відновлення функції нижніх сечових шляхів після радикальної та трансвезікальної простатектомії. Вивчити функціональний стан нижніх сечових шляхів у чоловіків, хворих на рак та доброякісну гіперплазію передміхурової залози; Визначити характер порушень функціонального стану детрузора сечового міхура, внутрішнього та зовнішнього сфінктера у хворих раком та доброякісною гіперплазією передміхурової залози;Для досягнення мети нами було обстежено 74 хворих на рак передміхурової залози, 96 хворих на доброякісну гіперплазію передміхурової залози (ДГПЗ) до і після простатектомії, а також 12 здорових осіб - контрольна група. Переважання гіпер-та нормотонічного сечового міхура у 62 (83,9%) хворих на рак передміхурової залози можна пояснити більш коротким терміном захворювання, 50 (70,3%) хворих були прооперовані протягом року після появи перших ознак захворювання (в середньому 1,1 ± 0,42 року). Для хворих на доброякісну гіперплазію, у яких середній термін захворювання був більшим (1,6 ± 0,5 року) і більшість пацієнтів - 44 (57,5%) були прооперовані пізніше року від початку захворювання, відрізнялися високим відсотком гіпотонічного сечового міхура - 35 (37,2%) хворих. При опитуванні пацієнтів через місяць після операції (радикальної простатектомії та трансвезикальної простатектомії) відмічено достовірне зниження IPSS суми в обох групах - 6,5 ± 2,2 (-60,1%) у хворих після радикальної простатектомії та 5,2 ± 1,6 бала (-67,8%) у хворих після трансвезикальної простатектомії. Гнійний уретрит спостерігався у 7 (46,6%) хворих на РПЗ та 9 (40,9%) хворих на ДГПЗ, гострий орхоепідидиміт у 9 (60,0%) хворих на РПЗ та 8 (36,4%) пацієнтів з ДГПЗ, нагноєння післяопераційної рани у 1 (6,6%) хворого на РПЗ та 10 (45,5%) - на ДГПЗ, кровотеча з ложа видаленої залози у 7 (31,8%) хворих з ДГПЗ.