Єфросинія Зарницька в українському театральному мистецтві кінця ХІХ – першої третини ХХ століть - Автореферат

Дослідження творчості Зарницької, актриси унікальної професійної пластичності, віртуозний талант якої вражав сучасників необмеженими можливостями, необхідне для обєктивного розкриття історії розвитку та своєрідності українського професіонального театру. Думка про необхідність вивчення творчості якнайбільшої кількості високоталановитих акторів для обєктивного розкриття історії розвитку театру взагалі і українського професіонального зокрема, простежується в багатьох працях учених і практиків театру. Прага, 1925.-С.142.) Інший видатний історик українського театру - О.Кисіль у своєму нарисі “Український театр” писав, що сценічна творчість, художній напрямок і манера гри українських акторів 80-х років ХІХ ст. корифеїв українського театру у періоді відновлення українських вистав після категоричної їх заборони Емським актом 1876 р. до кінця 1881 р. - “вплинули на весь сучасний їм театр український і утвердили певну школу. Про це ж писав і ще один видатний український театрознавець і педагог П.Рулін у статті “Завдання історії українського театру”, закликаючи істориків театру звернути увагу на “вивчення окремих яскравих індивідуальностей, що на них такий багатий був старий театр” (Річник Українського театрального музею.-Вип.1.-К., 1929.-С.34).Незвичайний навіть для славнозвісних європейських акторів тріумф українських вистав 1880-х років дослідники національного театру вбачали як у співзвучності народницьких настроїв публіки українським виставам про селянське життя, прийнятті українських акторів за "апостолів національного відродження й революційного руху", так і в "художніх досягненнях і в першу чергу в українських акторах та їхній грі". Шевченка “Сорокарічний ювілей сценічної роботи Є.П.Зарницької: “За двома зайцями” (Державний Червонозаводський театр)” (“Комуніст”.-Харків, 1929.-12 квіт.-№84.-С.6) віддавалося належне яскравому талантові актриси, яка у своїй творчості зуміла поєднати кращі надбання корифеїв національної сцени з новими вимогами до театру. Значне місце приділено Зарницькій у спогадах видатного українського театрального діяча Івана Маряненка "Минуле українського театру" (К., 1953), які були перевидані російською мовою (Москва, 1954), а ще згодом увійшли до збірника його спогадів "Сцена, актори, ролі" (К., 1964). Йосипенко називає Зарницьку в акторському складі цього колективу та серед значних подій театру описує святкування 40-річчя творчої діяльності актриси. Базою даного дослідження став особистий архівний фонд Зарницької у Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, в якому зібрано вирізки рецензій з періодичної преси (“Альбом рукописів і вирізок”, 77 сторінок), величезне листування актриси, а також особистий архів Є.Хлібцевич, яка зібрала спогади сучасників актриси, занотувала відгуки, рецензії і статті про неї, опубліковані в періодичній пресі.Український театр останнього двадцятиліття ХІХ - початку ХХ століть був одним з найважливіших ідеологічних факторів у справі розбудови нації. Він “розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, […] став великим етапом і чинником в історії зростаючого національного самопізнання […]”, - писала у статті “Двадцять п?ять років українського театру” Л. Наближені до оперних форм, вистави потребували жорсткої партитури спектаклю відповідно до музичного матеріалу, вимагаючи від режисера особливої дисципліни думки й фантазії (всі його бачення повинні були вкладатися в жорстку музичну форму). Участь у наближених до оперних форм виставах, де спів і танець були органічними засобами виразності у створюваному образі, підтримувала традицію сценічного видовища, що збагачувало акторську техніку музикальністю та ритмічністю і в драматичних виставах. Музично-драматична природа національного романтично-побутового театру сприяла оволодінню акторами засобами неповторності у мистецтві, багато років грана роль здавалася глядачам щоразу новою і свіжою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Український театр останнього двадцятиліття ХІХ - початку ХХ століть був одним з найважливіших ідеологічних факторів у справі розбудови нації. Він “розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, […] став великим етапом і чинником в історії зростаючого національного самопізнання […]”, - писала у статті “Двадцять п?ять років українського театру” Л. Старицька-Черняхівська (“Україна”. - 1907. - октяб. - С.49).

Одночасно українське сценічне мистецтво того часу стало явищем мистецького порядку і сягнуло вершин світового театру, завдяки чому і здобуло визначення - “театр корифеїв”. У 80-х - 90-х роках ХІХ століття у гастролюючих українських трупах формується унікальна національна театральна школа, своєрідність якої значною мірою обумовлюється музично-драматичним репертуарним спрямуванням. Цей репертуар сприяє розвитку на національній сцені режисури як професії. Наближені до оперних форм, вистави потребували жорсткої партитури спектаклю відповідно до музичного матеріалу, вимагаючи від режисера особливої дисципліни думки й фантазії (всі його бачення повинні були вкладатися в жорстку музичну форму). Цей репертуар сприяв народженню ансамблю, адже у жорсткій, темпо-ритмічно вибудованій конструкції вистави прем?єрство було неможливе. Ансамблева злагодженість та високий виконавський професіоналізм вистав вражали сучасників упродовж багатьох років.

Національне театральне мистецтво еволюціонувало, наче перетікаючи з романтично-побутової театральної системи у реалістично-побутову, проте в театральній практиці романтизм і реалізм ішли поряд, формуючи акторів на єдиних мистецьких засадах.

У романтично-побутовому театрі панував принцип театральності (побутовим його можна назвати тільки умовно). Вистави відображали дійсність не у формах самого життя, а вибудовуючи реальність естетичну.

Участь у наближених до оперних форм виставах, де спів і танець були органічними засобами виразності у створюваному образі, підтримувала традицію сценічного видовища, що збагачувало акторську техніку музикальністю та ритмічністю і в драматичних виставах. Музикальністю була просякнута кожна мить існування актора у ролі.

Завдяки синтетичному характерові національного театру голос актора, який володів технікою віршованих розмірів та ритмів, був здатний передати найтонші психологічні відтінки. Тіло його як професійного танцюриста було виразником психіки, а почуття та емоції вкладалися і гармоніювалися жорсткою партитурою музичної вистави.

Вистави відзначалися динамічністю і легкістю завдяки досконалому володінню такими найважливішими властивостями мистецтва актора, як здатність до миттєвого включення у запропоновані обставини, легкість переходів від однієї думки до другої, від одного емоційного стану до іншого. Рухливість, пластичність, мальовничість, музикальність, свідоме володіння своїми емоціями, модуляціями голосу, виразним тілом, тонке почуття стилю були ознаками національної театральної школи. Музично-драматична природа національного романтично-побутового театру сприяла оволодінню акторами засобами неповторності у мистецтві, багато років грана роль здавалася глядачам щоразу новою і свіжою.

Суть національної акторської природи полягала у щирому перевтіленні актора в сценічний образ (з відтворенням його психологічної правди) і яскравій театральності гри. Метою актора було створення індивідуалізованих образів-типів. Художня правда визнавалася як найхарактерніша ознака, як школа. Актори театру корифеїв були сценічними співавторами драматургів. Мета - відтворення типу - сприяла процесові роботи над роллю, виходячи з узагальненого і при тому конкретного образу, що вимагало різноманітності і яскравості відібраних деталей та забезпечувало високий рівень акторської техніки. Театральні критики на сторінках тогочасної російськомовної преси називали українських акторів художниками, а образи українських селян у їх виконанні - перлинами мистецької краси, закінченими типами, цілісними натурами на повний зріст.

Час сценічного тріумфу Зарницької припадає на 1890-і - 1900-і роки. На творчій манері актриси позначилося властиве національній сцені поєднання романтичної і реалістичної театральних систем. Вона органічно існувала і в романтичному репертуарі, використовуючи яскраві, соковиті фарби, і в реалістично-побутовому, вдаючись до максимальної простоти й стриманості. Її гра супроводжувалася глибокою психологічною розробкою ролей і рідкісною органікою у їх виконанні.

Наприкінці 1880-х років, коли Зарницька прийшла на національну професіональну сцену, українське театральне мистецтво в культурному житті Російської імперії вже заявило про себе як явище високого мистецького порядку. Сформована в ньому система мистецьких чинників стала для Зарницької орієнтиром на шляху до осягнення художньої правди образу і вироблення власної манери гри. Досконало володіючи необхідними для актриси синтетичного театру засобами виразності, Зарницька з великою майстерністю перевтілювалась у ролі різних соціальних і національних героїнь, висвічувала різні грані жіночого характеру, різні властивості жіночої душі. Упродовж багатьох років сучасників вражала безмежність творчих можливостей актриси, яка утверджувала професіоналізм, сценічну культуру та високу моральність національних традицій.

Разом із М. Заньковецькою, М. Садовським, П. Саксаганським, Г.Затиркевич-Карпинською, Л. Ліницькою, Ф. Левицьким, О. Сусловим та багатьма іншими славетними майстрами національної сцени Зарницька у своїй творчості перенесла кращі надбання українського театру 80-х - 90-х рр. ХІХ століття, його школу - в театр нової епохи - театр першої третини ХХ століття.

Час довів, що вплив діяльності корифеїв української сцени на національне мистецтво двадцятого століття “був вагомим, як і “вкоріненість” українського театру нової епохи у ними закладеному фундаменті художніх ідей”, - зазначає О. Красильникова у монографії “Історія українського театру ХХ сторіччя” (К., 1999. - С.25). Проте діяльність корифеїв - це не тільки явище загальномистецького масштабу, а “раритет духовної культури українського народу” (там само).

У ДОДАТКАХ - списки основних ролей, зіграних Зарницькою, подані за роками творення, та місць, у яких перебувала актриса у роки сценічної діяльності, список основних використаних джерел.

ПРАЦІ, ОПУБЛІКОВАНІ АВТОРКОЮ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. "Хохли у Парижі" //Український театр. - 1994. - №1.-С.24-26.

2. Із сузіря корифеїв //Музика.-1999.-№4.-С.23.

3. Лист Петра Ніщинського до актриси Єфросинії Зарницької //Київська старовина.-1999.-№6.-С.151-155.

4. Учениця Марка Кропивницького //Український театр.-2000.-№1-2.- С.26-27.

5. Єфросинія Зарницька - видатна українська актриса //IV Міжнародний конгрес україністів, Одеса, 26-29 серпня 1999 р: Доповіді та повідомлення. Мистецтвознавство. Кн.2.- Одеса; Київ, 2001.-С.548-556.

6. Пророцтво Петра Ніщинського Єфросинії Зарницькій //Мистецтвознавство України.- К., 2001.-Вип.2.-С.197-205.

Размещено на .ru