Формування зовнішньополітичної стратегії США після холодної війни - Курсовая работа

З падінням Берлінського муру і розчленуванням СРСР в Сполучених Штатах розгорнулися пошуки доктринального «замінника» політики «холодної війни», адекватного новим реаліям системи міжнародних відносин. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки й оцінки, зроблені в курсовій роботі можуть бути використані для написання наукових робіт, статей тощо з історії і теорії міжнародних відносин, країнознавства, політології та інших суміжних до теми дослідження дисциплін. політика війна холодний стратегія Іншою новою реальністю для зовнішньої політики США стала зростаюча глобалізація світової економіки, що поставила країну перед необхідністю підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку, визначення своєї ролі в цій економіці, що змінюється, а також знаходження нового оптимального балансу між внутрішньою й зовнішньою політикою. Крахаммер (він першим увів в оборот поняття «однополярний світ» і став писати про США як про єдину наддержаву), - засновано на тому, що вона є єдиною країною, що має необхідну військову, дипломатичну, політичну й військову міць, щоб бути вирішальним учасником будь-якого конфлікту в будь-якому регіоні за своїм вибором». Війська США розташовуються більш ніж на 395 основних військових базах і на сотні другорядних військових обєктів в 35 зарубіжних країнах, а також мають військово-морський флот, який за загальним тоннажем та вогневої мощі перевищує всі військово-морські флоти інших країн, разом узятих.Перед новою адміністрацією Білого Дому стояло складне завдання - в умовах, що склалися створити таку доктрину, яка дозволить США зайняти відповідне їх амбіціям і національним інтересам становище на міжнародній арені. У момент, коли жодна з країн не могла надати адекватної відповіді, як у військовій, так і в економічній сфері. Доктрина президента Клінтона була заснована на концепції гегемонізму з елементами концепції «узгодженої безпеки» і має на увазі зміцнення безпеки та забезпечення економічного процвітання країни шляхом закріплення лідерства США на міжнародній арені, а також просування демократії у світі. З північноатлантичного боку ця система відносин була оформлена як Договір про створення НАТО (1949 р.), з тихоокеанського - як сума двосторонніх і багатосторонніх угод, яка створила американську «зону відповідальності» у цьому регіоні світу: договори про безпеку з Японією, Республікою Корея, Філіппінами, Тайванем, Австралією і Новою Зеландією та ін. У зовнішній політиці Клінтона обєктами стали так звані «проблемні» країни, що не дотримуються загальноприйнятих норм життя і поведінки на міжнародній арені, а у зовнішній політиці Дж.

У середині 80-х років, відбулася подія, що докорінно змінила міжнародну обстановку. Зникнення з політичної карти Радянського союзу, головного суперника США, змусило переглянути останніх свою зовнішньополітичну доктрину. Перед новою адміністрацією Білого Дому стояло складне завдання - в умовах, що склалися створити таку доктрину, яка дозволить США зайняти відповідне їх амбіціям і національним інтересам становище на міжнародній арені.

Необхідно враховувати, що розробка доктрини йшла в момент, коли США залишилися єдиною наддержавою. У момент, коли жодна з країн не могла надати адекватної відповіді, як у військовій, так і в економічній сфері.

Доктрина президента Клінтона була заснована на концепції гегемонізму з елементами концепції «узгодженої безпеки» і має на увазі зміцнення безпеки та забезпечення економічного процвітання країни шляхом закріплення лідерства США на міжнародній арені, а також просування демократії у світі. До того ж доктрина окреслює широке коло національних інтересів США за межами країни.

Зовнішньополітична стратегія Дж. Буша молодшого стала відповіддю на терористичну атаку вересня 2001 року. Продовжуючи традиції підходу гегемонізму адміністрація приймає стратегію «превентивної оборони», яка має на увазі можливість використання військової сили (крім інших способів тиску або покарання) незалежно від думки і рішучості світової спільноти.

Ця робота дозволяє нам розглянути становлення США, як наддержави. А також простежити розвиток зовнішньополітичних концепцій в період після холодної війни та їх відображення в доктринах, прийнятих у Білому Домі.

США як найбільша і найбільш могутня нація сучасного світу має певну систему взаємовідносин з оточуючим світом. Протягом усього періоду холодної війни Сполучені Штати грали роль захисника і покровителя всієї групи країн, умовно іменованих «Заходом». З північноатлантичного боку ця система відносин була оформлена як Договір про створення НАТО (1949 р.), з тихоокеанського - як сума двосторонніх і багатосторонніх угод, яка створила американську «зону відповідальності» у цьому регіоні світу: договори про безпеку з Японією, Республікою Корея, Філіппінами, Тайванем, Австралією і Новою Зеландією та ін.

По завершенні холодної війни США, ставши політичним «переможцем», виявилися з великою клієнтурою на руках, котра потребувала підтримки, допомоги і керівництво.

Традиції захисту і заступництва союзних країн, що стали неодмінним атрибутом зовнішньої політики Вашингтона, не могли бути повністю переглянуті. Навіть ті окремі спроби, які зробив на початку 1990-х років президент Дж. Буш - старший з обмеження американської активності на Балканах під приводом того, що це нібито «чисто європейська проблема», у результаті були відкинуті, щоб зберегти принцип «відповідальності» США перед союзниками.

У період президентства Б. Клінтона (1993-2000 рр.) І мови не було про те, щоб переглянути модель «турботливий батько». Якщо судити з щорічного бюджету іноземної допомоги й іншими повязаними із зовнішньою політикою витратами, то проблеми підтримки союзників і залежних країн не зникали із пріоритетів. США допомагали таким країнам, як Росія, Україна, іншим колишнім радянським республікам, а так само Єгипту, Ізраїлю і деяким латиноамериканським країнам. Мало того, порядок денний НАТО і «вісімки» була істотно розширена на базі ідей «розповсюдження демократії».

Модель «суворий шериф» також є традиційною для зовнішньої політики США. У XIX столітті це означало виклик «несправедливого європейського колоніалізму», а в ХХ - втручання в європейські справи на стороні сил «добра», а потім - боротьбу проти комунізму, що асоціювалося із поняттям «зла». Вона ж перекочувала в арсенал Вашингтона і після того, як «вселенське зло» - комунізм - було скинуте, а його носій - радянська імперія - розпався. У зовнішній політиці Клінтона обєктами стали так звані «проблемні» країни, що не дотримуються загальноприйнятих норм життя і поведінки на міжнародній арені, а у зовнішній політиці Дж. Буша - «міжнародний тероризм» і всі ті ж країни «осі зла».

«Суворий шериф» в арсеналі зовнішньої політики США - це модель поведінки, в якій втілена політична воля у поєднанні з військовим потенціалом, готова до застосування проти тих супротивників, які або прямо загрожують США, або їх союзникам. Одночасно це засіб «стримування» і «протверезіння» інших країн, яких підозрюють у готовності порушити міжнародний мир і міжнародне право. І ще одна функція цієї моделі - підтримка і схвалення союзників і залежних країн, що потребують захисту і заступництво.

Вторгнення коаліційних сил в Ірак 2003 року - військова акція США та країн-союзників проти Іраку, розпочата під основним приводом наявності в країні ЗМУ з метою повалення тоталітарного режиму Саддама Хусейна. Офіційним приводом до агресії був заявлений звязок режиму з міжнародним тероризмом, зокрема рухом «Аль-Каїда», а також пошук та знищення зброї масового ураження. Зброю масового ураження знайдено так і не було. Існує також думка, що однією з цілей вторгнення було отримання контролю над іракською нафтою

Напередодні вторгнення офіційна позиція США полягала в тому, що Ірак порушує основні положення резолюції Ради Безпеки ООН 1441 і займається розробкою зброї масового ураження, і що необхідно роззброїти Ірак силовим шляхом. США і Великобританія планували провести голосування в Раді Безпеки за розробленою ними відповідної резолюції, але відмовилися від цього, так як Росія, Китай і Франція дали зрозуміти, що накладуть вето на будь-яку резолюцію, що містить ультиматум, що дозволяє використовувати силу проти Іраку.

Проігнорувавши цю обставину, Сполучені Штати почали військову операцію рано вранці 20 березня 2003.

Коаліційні війська з мінімальними втратами захопили контроль над найбільшими містами країни всього за 21 день, зустрічаючи серйозний опір лише в декількох місцях. Озброєна застарілої радянської технікою, іракська армія не могла протистояти добре оснащеним американським і британським військам. Величезну роль у війні відіграла авіація. Літаки США панували в іракському небі, що дозволило максимально прискорити просування військ до Багдада і скоротити втрати.

В іракській ж армії панував хаос. Командування або бігло, або здавалося противнику. Велика частина особового складу покидала свої позиції при наближенні коаліційних сил. Багато здавалися без бою. Таким чином, з чисельною перевагою в півтора рази іракська армія за 3 тижні була повністю розгромлена, зазнавши великих втрат (до 6370 чоловік. Втрати коаліції склали 183 людини.

Обґрунтування початку війни урядом США виявилося непереконливим, до того ж цивілізовані країни розкололися й не підтримали коаліцію. Це було безсумнівною помилкою як США, так і цивілізованих країн, оскільки дозволило терористичним організаціям і підтримуючим їх мусульманським державам трактувати цю війну, як агресію. Таким чином, дана, успішна у військовому сенсі операція, що була по суті гуманітарною інтервенцією у війні цивілізованих країн проти тероризму, могла й повинна була привести до обєднання цивілізовані країни і нейтралізації мусульманських країн, що підтримують тероризм, але не призвела до цього. Навпаки, вона згуртувала мусульманські країни й сприяла обєднанню терористичних організацій, які вирішили, що можна грати на протиріччях між цивілізованими країнами. Це ініціювало заклики лідерів терористів до посилення боротьби й численні теракти під гаслом помсти Сполученим Штатам за агресію в Іраку.

Війна в Іраку стала перевіркою стратегії, виробленої Сполученими Штатами після подій 11 вересня 2001 р. Якщо США зуміють стабілізувати обстановку в Іраку й привести там до влади ефективний, готовий співпрацювати з ними режим, це стане сильним аргументом на користь продовження нинішнього курсу адміністрації. У результаті може відбутися зростання жорсткості політики США, підсилитися тенденція до однобічних дій. Якщо ж зусилля по післявоєнному врегулюванню в Іраку не увінчаються успіхом, не виключена корекція ключових зовнішньополітичних установок Сполучених Штатів. Обидва ці варіанта можуть привести до серйозних (хоча й неоднозначних) наслідків для світової політики.

1. Батюк В.И., Евстафьев Д.Г. Геополитический контекст начала «холодной войны»: уроки для 90-х годов // США, Канада: экономика, политика, идеология. - 1994. - №10. - С. 95.

2. Бжезінський З. Велика шахівниця. - К., 2000.

3. Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. - М., 2004.

4. Бжезинский З. Выбор: мировое господство или глобальное лидерство. - М., 2005. - С. 32.

5. Ваисс М. Международные отношения после 1945 года / Пер. с фр. С.Ф. Колмакова. - М.: ИД «Городец», 2005. - 336 с.

6. Всемирная история новейшего времени: Учеб. пособие: В 2 ч. / И.О. Змитрович, Г.М. Кривощекий, М.Я. Колоцей и др. / Отв. ред. Л.А. Колоцей. - Гродно: ГРГУ, 2002. - 207 с.

7. Всемирная история: Учебник для вузов/ Под ред. - Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997.

8. Гаджиев К.С. Политология.: учебник ? М.: Высшее образование, 2007. - 460 с.

9. Геополитика и политическая география: Учебник длявузов. - М.: Аспект Пресс, 2001. - 479 с.

10. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумэна до наших дней. - М., 1986. - С. 19.

11. Дугин А. Основы геополитики. - М., 1998.

12. Эннио Ди Нольфо История международных отношений, 1918-1999 гг. - М.: Логос, 2003. - 1306 с.

13. Золов А.В.США: борьба за мировое лидерство (К истории американской внешней политики. ХХ век): Учебное пособие: В 2 ч. - Ч. 2 - Калининград, 2000. - 129 с.

14. Золотухин В.П. Внутриполитические инициативы президента Буша // США, Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - №8. - С. 62-80.

15. Зюганов Г.А. Глобализация и судьба человечества. ? М.: Мол. Гвардия, 2002. - 446 с.

16. Ирхин Ю.В. Политология: учебник. - М,: Экзамен. 2006. - 686 с.

17. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. - М., Academia - Наука, 1999. - 740 с.

18. История международных отношений и внешней политики России 1648-2000 гг. / Под ред. В.А. Протопопова, В.М. Козьменко, Н.С. Елманова. - М., 2001. - С. 295.

19. Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. - М., 1997. - С. 11.

20. Мировая политика и международные отношения /Под ред. С.А. Ланцова, В.А. Ачкасова. - СПБ., 2005. - 457 с.

21. Международные отношения: Учебное пособие. - М.: Новая школа, 1996. - 320 с.

22. Мировая политика и международные отношения: учеб. пособие /под ред. С.А. Ланцова, В.А. Ачкасова. - СПБ.: Питер, 2005.

23. Нартов Н.А Геополитика: Учебник. - М.: Юнити, 2004.

24. Новейшая история - Дипломатия и политика XX века - Сборник статей - М., 2000. - 154 с.

25. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002): навчальний посібник / О.П. Іваницька. - Вінниця: Фоліант, 2003. - 560 с.

26. Политология: учебник / А.Н. Мельвиль и др. - М.: ООО «ТК Велби», 2005. - 618 с.

27. Паренти М. Власть над миром. - М., 2006. - С. 178.

Размещено на .ru