Формування правильної дикції у молодших школярів - Дипломная работа

Маючи зразки літературних творів, учитель, починаючи з початкових класів, успішно здійснює двоєдиний процес навчання і виховання дітей. Він приділяв постійну увагу слову, наголошуючи: «Проблема виховання словом - одна з життєвих і найгостріших проблем, над якими, на мій погляд, передусім треба працювати і в теоретичному і в практичному плані. Виразного читання і мовлення слід навчати всіх дітей, оскільки в кожного з них є певні природні творчі дані, які вчитель може поступово розвивати. Крім того, постійна робота над виразним мовленням сприяє розвитку в них таких цінних якостей, як творча уява, спостережливість, чутливе й уважне ставлення до оточуючої дійсності; виховує в дітей почуття колективізму, привчає їх відчувати себе вільно і впевнено під час виступів перед слухачами; пробуджує інтерес і любов до літератури, підвищує рівень культури мови, збагачує внутрішній світ. Отже, майстерність мовлення школяра, безпосередність словесної дії вимагають не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої дикції - комплексу практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).Щоб навчити учнів виразно читати, потрібно насамперед навчити їх володіти усним словом, яке має бути виразником їх думок, почуттів; навчити їх впливати на клас за допомогою інтонації. Техніка мовлення складається з таких елементів: 1) дихання - фізіологічної основи мовлення; Дикцією (лат. dictio - вимова) називають „манеру вимовляти звуки, склади, слова” [39, 28]. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти - вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови - фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомофізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак [75]. Приголосні - це звуки, основою яких є шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних). Звуки (тони і шуми) розрізняють за інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю [11, 137-138]. Наприклад, звуки [н] і [н"] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под.Учитель садовить учня біля себе за столом перед дзеркалом і артикулює певний звук. Усувається такий недолік тренувальними вправами на вимову у сповільненому темпі з обовязковим витримуванням певної тривалості синтаксичних і логічних пауз, а також дещо подовженою вимовою наголошених складів у словах. Виправлення такого недоліку в дітей починається з розяснення їм суті самого недоліку, завдань правильного мовлення і вправ на пришвидшену вимову: читання вивчених напамять текстів (віршів, приказок, скоромовок тощо). У процесі мовлення, читання учні погано оперують методичними змінами основного тону (підвищенням, пониженням голосу), не дотримуються мовних тактів і пауз між ними, не передають логічних наголосів у реченні або передають їх неправильно, незалежно від попередніх речень і від контексту взагалі. Усувають недоліки вправами на розвиток техніки читання і подальшим ходом формування навичок виразності читання, культури мовлення, а також усним переказом текстів, описом предметів, речей, явищ.У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як дихальне горло, голосові звязки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. А тому навіть окремі погрішності у вимові при збереженні загальної ритміко-мелодійної структури слова (кількості складів, наголосу) не впливають істотно на розуміння його змісту. На уроці вчитель ставить завдання - створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед, спеціально дібраних вправ для закріплення цих звязків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок, сформованих, наприклад, українською літературною мовою і діалектом). Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та з товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких дикцію сформувати неможливо: 1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення - фізичні рухи мязів мовного апарату; напруження слухових органів); На перших етапах навчання, порівнюючи звуки за акустичними властивостями та за способами укладання артикуляційних органів, учні можуть стверджувати

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дикції як компонента техніки мовлення

1.1 Зміст та завдання розвитку дикції у початковій школі

1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків

Розділ 2. Методика формування дикції у молодших школярів

2.1 Робота вчителя початкових класів над усуненням вад вимови

2.2 Формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції

2.3 Шляхи розвитку дикції в учнів початкових класів у процесі експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури