Формування етнокультурної компетентності старшокласників засобами громадянської лірики Василя Симоненка - Статья

"ТРЕБА БЕРЕГТИ НАШІ СКАРБИ.Спектр дії таких віршів у Василя Симоненка дуже широкий, художня палітра яскрава, а сила впливу на читача величезна, адже громадянська позиція його ліричного героя зумовлює як родинну педагогіку й морально-етичні взірці поведінки ("Одурена", "Дума про щастя", "Кривда", "Одинока матір"), так і філософське осмислення проблеми призначення людини на землі ("Ти знаєш, що ти - людина?", "Я...", "Люди - прекрасні."); як медитативне самоосмислення обовязку обдарованої талантом людини перед своєю нацією та її майбутнім ("Є тисячі доріг." "Гей, нові Колумби й Магеллани."), так і сходження на виразні патріотичні вершини ("Лебеді материнства", "Задивляюсь у твої зіниці"). Наприклад, у двотомній "Енциклопедії ерудита" натрапляємо на завідомо зроблене авторами зауваження, яке стає ключем до належного розуміння такого виду поезій взагалі: "Громадянська лірика - умовна назва (виокремлення наше - С. Н.) творів із соціальною та національною проблематикою" [4, 244], а також свідомо здійснене уточнення, що й пейзажний (чи навіть інтимний, якщо брати до уваги домінуючий компонент родинності) вірш Т. Шевченка "Садок вишневий коло хати" можна трактувати як взірець громадянської лірики, як і поезію Олександра Олеся "Чари ночі", бо й у цьому творі йдеться не лише про суто любовні переживання ліричного героя, а всі події відбуваються на тлі українського пейзажу, у чітких межах українського топосу, переданого національними архетипами, якими виступають такі промовисті образи: зоряна травнева ніч, тьохкання соловейка, усвідомлення короткоплинності віку молодості, мрії молодої людини знайти свою - найкращу в світі! Варто памятати і той важливий нюанс, що громадянська лірика залишається довговічною і не перетворюється на поезії-агітки, як це, на жаль, можна спостерегти у віршах Павла Грабовського та багатьох ідеологічно заангажованих збірках, що виходили друком у 70-80-х роках, радянських поетів, лише за умови, що її автор аж ніяк не пропонує набридливі лозунги чи закликає, повчає, напучує, скеровує, спонукає, сам у глибині душі не вірячи в результативність запропонованого шляху, а якщо пропонує перетрансформовану художньо (як взірець або як варте осуду явище) конкретну життєву ситуацію або через персонажів своїх віршів показує, чому саме їх варто наслідувати чи не допускати ними вчинених помилок, адже громадянська лірика тоді повноцінно виконує "свою функцію, не перетворюючись на віршовані гасла, якщо вона спирається на естетичні критерії, не є інструментом ідеологічних та політичних інтересів" [4, 244]. Але найстрашніше з усіх випробувань, що в радянські часи могли чекати сільську жінку, - це самотність, адже після служби в армії значна частина хлопців на колгоспну роботу взагалі не поверталася, а всі начальницькі крісла займали приїжджі з міста перевірені партією кадри чоловічої статі поважного віку, тому безпаспортна дівчина, яка щойно закінчила семирічку (у часи Василя Симоненка саме до цього класу в СРСР освіта була безплатною), мусила або ж відразу йти працювати на ферму чи в ланку, або мати проблеми із законом за так зване "тунеядство" (паразитичний спосіб життя, для визнання якого досить було виявитися безробітною більше трьох місяців), а це загрожувало тюрмою, або намагатися вступити у якийсь технікум чи професійно-технічне училище, щоб поповнити собою "ліміту", тобто масу молодих вчорашніх селюків, тих, які в кращому випадку отримували гуртожиток, щоб дочекатися власної квартири в місті десь аж у свій передпенсійний вік, а в гіршому - намагалися щодня добиратися на завод або фабрику з рідного населеного пункту.