Формально-граматична і функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI–XVIII ст. - Автореферат

Формально-граматична і функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст.Специфіка стосунків між учасниками мовного спілкування та способи їх мовного втілення активно вивчаються сьогодні як у лінгвістиці, де зявилися нові дослідження граматичних, семантичних, прагматичних чи типологічних особливостей імперативних конструкцій та правил їх функціонування в мовленні, так і у філософії, логіці, етиці, правознавстві, соціології, у дослідженнях штучного інтелекту. У мовознавстві дискусійним залишається питання самого статусу імператива й імперативних конструкцій, граматичних одиниць, які належать до них, додаткових аргументів потребують також факти транспозиційного варіювання імперативного значення, повязані з імперативною парадигмою та ін. У науковій літературі поняття імператива певною мірою ототожнюється з граматичною категорією способу дієслова, яка є однією з найскладніших і малодосліджених в українському мовознавстві і вивчення якої належить до актуальних завдань теоретичної морфології та історичної граматики, оскільки стосується фундаментальних теоретичних проблем української мови. Вибір теми даної дисертації зумовлений тим, що в україністиці проблема формування імперативних значень і функціонування імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст. залишається недостатньо вивченою і вимагає спеціального дослідження, особливо у плані історії мови. Мета роботи полягає у комплексному дослідженні формально-граматичних та функціонально-семантичних характеристик імперативних конструкцій: виявленні закономірностей їх функціонування, визначенні засобів і способів передачі ними імперативних значень та зясуванні специфіки формальних і значеннєвих показників імперативності в українській мові XVI-XVIII ст.парадигма, що включає форми 2-ої особи й форми «сумісної дії» (форми 1-ої особи множини) (К.С. парадигма, що включає форми 2-ої особи, форми «сумісної дії» та форми 3-ої особи (О.І. парадигма, до складу якої входять форми 2-ої особи, форми «сумісної дії», форми 3-ої особи та форми 1-ої особи однини (Ф.І. Тому дослідники «найбільш імперативними» за змістом вважають форми, які означають, що слухач є виконавцем дії, щодо якої виражається волевиявлення мовця (форми 2-ої особи); «менш імперативними» - форми, які означають, що виконавцем дії є не лише слухач, але і мовець (форми «сумісної дії»); ще «менш імперативними» - форми, де мовець, слухач і виконавець є різними особами (форми 3-ої особи); «найменш імперативними» - форми, що вказують на прямого виконавця дії - мовця (форми 1-ої особи однини). Булаховський серед одиниць, що виявляють імперативність, виділяє спеціальні форми (2-а особа однини і множини, 1-а особа множини, описові форми, що передають заклик, звернений до обєкта розмови, тобто до 3-ої особи) та інші дієслівні форми (інфінітив, форми 2-ої особи майбутнього часу дієслів доконаного виду, форми 1-ої особи множини майбутнього часу дієслів цього ж виду у поєднанні зі словом давай, давайте, форми минулого часу та форми умовного способу), якщо вони вживаються з емоційно-вольовою інтонацією, типовою для наказового способу.