Феномен влади в культурі - Дипломная работа

Феномен влади в культуріПитання співвідношення влади та культури набуло, в останні два десятиріччя XX століття, особливої актуальності. Вищевказані результати емпіричних спостережень, звичайно ж, вимагають свого концептуально-теоретичного та методологічного обгрунтування, головною та кінцевою метою якого було б прояснення специфіки взаємозумовленості феноменів влади та культури. У новітній філософії проблема взаємозумовленості влади та культури експліцитно постає, насамперед, в інтерпретативній соціології М.Вебера та соціології знання М.Шелера й осмислюється під кутом зору трансцендентально-емпіричного дуалізму. Завдяки переосмисленню Е.Гуссерлем та його послідовниками у феноменології та герменевтиці проблематики культури під кутом зору “життєвого світу”, зявляється принципово нове тематичне поле дослідження, а саме - дослідження культури як феномену повсякденного людського буття, як сукупності нетематичного, імпліцитно-горизонтного знання, а також комунікацій та інтеракцій, що формуються на його основі. Розуміння культури як життєвого світу, а влади - як неусувної характеристики людського буття вказує на недостатність осмислення співвідношення влади та культури під кутом зору обумовленості виявлення ідеальних культурних змістів реальними факторами.У першому розділі - “Життєвий світ як парадигма філософії культури” розглядається становлення проблематики життєвого світу у феноменологічній філософії, демонструється значення цього поняття для філософії культури а також окреслюється предметне поле дослідження влади як феномену життєвого світу. Перша глава першого розділу - “Культура як предмет досліджень “наук про культуру” та “наук про дух” присвячена розгляду двох конкуруючих стратегій дослідження культури, що сформувалися наприкінці ХІХ сторіччя - “аксіологічного” підходу (В. У главі доводиться, що “аксіологічний” підхід (а) елімінує з дослідження феномену культури цілий пласт культурної реальності - повсякденну або буденну культуру й (б) ігнорує специфічну повязаність дослідника з предметом свого дослідження у гуманітарних дисциплінах. В “Картезіанських медитаціях” такий горизонт отримує назву “світу”, а в “Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології” - “життєвого світу”. У главі доводиться, що феномен культури, витлумачений як життєвий світ, у феноменології Гуссерля, характеризується такими рисами: (а) культура розглядається як універсальний горизонт значень досвіду; (б) основою культури є горизонт самоочевидних значень, тобто сфера повсякденного досвіду, яка не підлягає сумніву; (в) цей горизонт є історичним, тобто знаходиться у процесі постійної трансляції.Аналіз класичної теорії влади стає необхідним з огляду на те, що ця теорія фактично ототожнює владу з системою державних інститутів і, таким чином, позбавляє можливості аналізувати владу на рівні повсякденного співбуття, життєвого світу. У главі доводиться, що класична теорія влади характеризується наступними рисами: (а) на мікрорівні влада осмислюється як свідома дія, метою якої є вчинення впливу на іншого та яка повязується зі сферою егоїстичних гетерономних мотивів; (б) на макрорівні влада ототожнюється з системою державних інститутів, що визначаються законом; (в) спосіб буття влади характеризується, переважно, негативно: влада ототожнюється з негативними санкціями та репресією. Критика класичної теорії влади характеризується такими провідними рисами: (а) на мікрорівні влада осмислюється не як ефект цілераціональної дії, а як “гра сил”, яка притаманна будь-якій дії і яка може мати як свідомий, так і несвідомий характер; (б) на макрорівні влада осмислюється як комплексна стратегічна ситуація взаємовпливів, яка може породжувати певні стабільні форми (державу), але сама не редукується до них; (в) влада не редукується лише до репресій та негативних санкцій: вона завжди породжує нові корелятивні їй форми знання; в цьому сенсі, слід казати про режими влади-знання (pouvoir-savoir). Найважливішими наслідками критики класичної теорії влади визначається, по-перше, визнання того , що влада є тотожною впливові та іманентною сфері соціальних відносин (іманентизм); по-друге, визнання того, що влада не завжди є викривленням та репресією, швидше навпаки, частійше за все вона є причиною появи нових масивів знання (позитивність); по-третє, визнання ситуативного характеру влади (влада як комплексна ситуація взаємовпливів - ситуативність). З одного боку, Габермас повязує владу, насамперед, з негативними санкціями й локалізує її джерело в межах політико-адміністративної системи, тим самим залишаючись на ґрунті класичної теорії влади (негативізм, системність).По-перше, вона імплікує наявність “природного консенсусу” як нететичного прийняття спільності життєвосвітового запасу знання та світу як горизонту можливостей, відкритих через це знання. Природний консенсус та колективна ідентичність вмотивовують закріплення власного буття у-світі через утвердження життєвого світу як горизонту спільних можливостей.

Основний зміст роботи