Філософсько-антропологічний вимір соціальності: постсучасні конотації - Автореферат

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г. С. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук Робота виконана в Харківському національному економічному університеті, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професорСтановлення і розвиток постіндустріального суспільства призвів до кардинальних трансформацій традиційних соціальних основ, форм і способів соціального життя людини і механізмів її соціалізації. З іншого боку, дедалі більша інституалізація соціальності, ускладнення соціальних практик і їх динамічне оновлення, виникнення й поширення нових засобів і форм комунікації, а також маніпуляції людською свідомістю, утворюють загрозу дегуманізації соціальності: відчуження від людини обєктивних форм її соціального життя і деградацію субєктності людини, підсилення влади над нею зовнішніх соціальних сил - економічних, політичних, духовних. У цій ситуації розгортання теоретичного дискурсу соціального здатне виступити своєрідним проектом конструювання соціальності, адже дискурсивні утворення завдяки своєму символічному потенціалу самі певною мірою перетворюються на дійсність. Разом з тим, кожна конкретна наука, фіксуючи власний предметний аспект соціальності, схильна або гіпертрофувати, або нівелювати її антропологічний вимір. На тлі діагнозу «смерті субєкта», який наприкінці ХХ ст. став одним із найпоширеніших для соціально-гуманітарного пізнання у цілому, усвідомлення теоретичної неспроможності й практичної небезпеки «десубєктивації» соціальності активізує пошук теоретико-методологічного інструментарію, який дозволить повернути соціальності її антропологічний вимір.Розкрито причини актуалізації вивчення теоретичних передумов і перспектив філософсько-антропологічної рефлексії соціальності, які вбачаються в невирішеності проблем подолання розбіжності між людиною, постсучасними формами її буття, як предметом дослідження, і традиційними методами його пізнання, а також у невизначеності пізнавального статусу самої філософсько-антропологічної рефлексії як у царині філософії, так і в її міждисциплінарних взаємодіях із соціально-гуманітарними науками. Іванова обґрунтовано, що в онтологічному полі філософсько-антропологічної рефлексії соціальності з необхідністю зявляється субєкт, але не в картезіанському сенсі, як щось атомарне і монологічне, а як субєктність, «схоплена» в її універсальній дієвості. Проаналізовано методологічні проблеми постсучасного суспільствознавства, які центруються навколо відсутності інтегративного знання про соціум, а також розробленої системи категорій і понять, здатної описувати й пояснювати як соціальність у цілому, так і нові форми соціального буття людини. Оскільки у соціальній реальності субєкт прагне вийти за межі, утвердитися у своїй тотальності, то він має бути названий власним іменем, щоб його субєктність не була утаємниченою для соціуму, в якому він маніфестує себе, як, втім, і субєктність самого соціуму, завдяки якій соціум розширює й раціоналізує своє домінування. У результаті узагальнено основні відмінності субєктності від субєктивності, а саме: 1) субєктність є як типовою, надіндивідуальною, так і індивідуальною характеристикою людини, а субєктивність - індивідуальна й унікальна; 2) субєктність синтезує обєктивне і субєктивне, а субєктивність опозиціонує обєктивному; 3) субєктність характеризує онтологічну та функціональну визначеність людини, субєктивність - функціональна та гносеологічна її характеристика; 4) субєктність є континуальною характеристикою субєкта, субєктивність - дискретна; 5) субєктність конституюється у звязках із зовнішнім світом, а субєктивність - внутрішнім світом індивіда; 6) субєктність намагається реалізуватись, знайти визнання у публічній сфері (це - рольова визначеність), а субєктивність - у приватній; 7) основними джерелами субєктності є раціональність і право, а субєктивності - свобода волі, ірраціоналістичне свавілля (як своя воля); 8) оцінювати й вимірювати субєктність можна через якісно-кількісні показники, субєктивність - це якісна характеристика індивіда; 9) субєктність утверджує себе в системі комунікацій, суспільних відносин, уособлює комунікативні ознаки соціальності, субєктивність, обєктивуючись, втрачає свою автентичність або ж руйнує існуючу систему відносин; 10) субєктність потребує ресурсного забезпечення, власності як соціального простору обєктивації, субєктивність намагається цього уникати, щоб не бути заангажованою соціумом, зберегти свою унікальність і свободу; 11) за певних умов субєктність прагне елімінувати субєктивність.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ