Філософські та педагогічні витоки розвитку акмеології - Статья

Диба Тетяна Григорівна кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент, завідувач кафедри фізичної культури та спортивної майстерностіУ статті проаналізовано філософські та педагогічні витоки розвитку акмеології починаючи з первіснообщинного ладу, давньому Китаї, Індії, Античності. Апполодором, представником Олександрійської школи; проаналізовано акмевершини з позиції трьох складових частин світоглядів: міфологічного, релігійного, наукового. У статті визначено витоки акмеології періоду XIV-XIX ст. ст., що охоплюють епоху Відродження, Нового часу, Просвітництва, епоху німецької класичної філософії та узагальнено акме-внесок видатних учених у передумови формування акмеології в Росії. В статье проанализированы философские и педагогические истоки развития акмеологии начиная с первобытнообщинного строя, древнем Китае, Индии, Античности. В статье определено истоки акмеологии периода XIV-XIX вв. ст., охватывающих эпоху Возрождения, Нового времени, Просвещения, эпоху немецкой классической философии и обобщены акме-вклад выдающихся ученых в предпосылки формирования акмеологии в России.Людина, її місце у світі, суспільстві, її розвиток у соціумі, прагнення досконалості проблемні питання, що завжди хвилювали вчених. Оскільки, саме поняття «акмеологія» було введено в науковий тезаурус на початку ХХ ст., це дозволяє назвати акмеологію молодою наукою. Однак, навіть не розглядаючи історичний аспект проблеми, можна стверджувати, що світоглядні та наукові ідеї акмеологічного змісту щодо розвитку і самовдосконалення людини, повноти його самореалізації в житті, діяльності та творчості є такими ж древніми, як саме наукове знання про людину [8; 9]. 2-га стадія - орієнтаторі на осмислення сутності людини 1.Перенесення уваги з проблеми космосу на проблему людини та її життя, як члена суспільства, що припускає розгляд нових точок акме, як результату взаємодії людини в суспільстві: а) уводиться поняття «чеснота» (совість), що не дається від народження; її досягнення в ході удосконалювання людини ґрунтується на знанні (Сократ); б) визначено головний скарб - Душа (розум), удосконалювання якого здійснюється через розумову активність і морально орієнтоване поводження (Платон). 2. І.Т.Фролов зі співавторами вважають, якщо в Середньовіччі в людині на перше місце ставилася душа, а до тіла культивувалося зневажливе ставлення, то в епоху Відродження вершина розвитку розуміється як максимальний рівень самореалізації цілісної людини [4, 217]: Монетті вважав, що людина як творець матеріальної і духовної культури, має сутність духовно-тілесної краси; на думку Петрарки для людини типовими є мотиви милування природою, гімни земній любові, мотиви індивідуалізму; К.Салютаті, Л.Бруні, П.Браччоліні, Л.Альберті стверджували, що людина діяльна, творча особистість будь то в мистецтві, політиці, техніці; Піко делла Мірандола приділяв увагу величі людини, значущості особистості, яка визначається власними заслугами, а людина творець самого себе; за Макіавеллі, людина може протиставити себе обєктивним обставинам і змусити служити собі ці обставини за допомогою волі, енергії, сили, рішучості та сміливості, «загальним благом» у політиці є не особистий інтерес правителя, а створення сильної і єдиної національної держави; Монтель вважав, що удосконалювання і виховання людини це гармонія фізичних якостей, «зовнішності» разом з її душею, а законним є все, що нам дала природа, законне і природне прагнення використання благ життя.Таким чином, філософські та педагогічні витоки розвитку акмеології нової галузі науки, що виникла на перетині багатьох людинознавчих наук: філософії, психології, педагогіки, соціології дозволяють зробити висновок, що у центрі уваги акмеології перебуває доросла зріла людина, динаміка її розвитку як індивіда, особистості, субєкта діяльності, індивідуальності з акме-унікальністю.