Філософія І. Канта - Контрольная работа

Кант, - завжди зачаровували й зворушували мене: це зоряне небо над головою й моральний закон у мені".

ПЛАН

1. Вступ.

2. Німецька класична філософія: агностицизм І. Канта.

Вступ

Іммануїл Кант народився 27 квітня 1724 року в Кенігсберзі, вмер у тім же місті 17 лютого 1804 року. Майже все життя прожив у Кенігсберзі, меж Східної Пруссії не залишав ніколи. Батько його був небагатий майстер сідельного цеху. Батьківщина відрізнялася чесністю й релігійністю в пиїтичному дусі. Такий же дух панував й у тій школі, де Кант одержав середню освіту.

Замолоду Кант відрізнявся слабким здоровям. Йому пророкували коротке життя. Філософ змолоду розробляв цілу систему гігієнічних правил, яким випливала ретельність. Його улюбленою приказкою було виречення: "Вели своєю натурою, інакше вона буде веліти тобою". Про те, як управляти своїм здоровям, він написав спеціальну роботу

Пастор Шульц був професором Кенигсбергского університету, куди Кант пішов у богословський факультет. Пиїтичне виховання, безсумнівно, залишило слід у Канта в загальному характері й тоні його життєрозуміння, але не давало задоволення розумовим запитам, що рано виникли в його нерозмірно розвитий голові. Крім богословських лекцій він із захопленням вивчав світські науки, філософські й фізико-математичні.

В 1755 році Кант став приват-доцентом філософії в Кенигсбергском університеті й тільки на 47-ом року життя, одержав місце ординарного професора логіки й метафізики, захистивши дисертацію " О форме и принципах чувственно воспринимаемого и умопостигаемого". Закінчення курсу збіглося зі смертю його батька (1746 рік), принудивши його шукати засобу до існування. Девять років провів він домашнім вчителем у трьох сімействах.

Розумовий розвиток Канта йшов від точних знань до філософії. Самостійним філософом він став пізно, лише до 45-літнього віку, але набагато раніше показав себе як першорядного вченого. В 1755 році він видав свою фізико-астрономічну теорію світобудови, що у сутності лише повторив Лаплас через кілька десятиліть.

Німецька класична філософія: агностицизм І. Канта.

Німецька класична філософія XIX століття не тільки підвело підсумки розвитку європейської думки, але і запропонувала свої шляхи і методи рішення традиційних проблем буття, співвідношення світу і людини, теорії пізнання, моральності. Особливо плідні ідеї висловлювалися німецькими філософами в області розвитку. Були систематизовані попередні погляди і положення з питань протиріччя, взаємоперехіда протилежностей, створена цілісна теорія загального звязку і розвитку - діалектика. Велике значення, у розглянутий період, надавалося однієї з фундаментальних проблем раціоналізму - тотожності обєкта і субєкта. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель через діалектику субєктно-обєктних відносин розглядали і вирішували онтологічні, гносеологічні, ціносно-смислові й інші питання філософського знання.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання - чи можна говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філософії обєднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-пяте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість, судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із субєкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий звязок між субєктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де звязок між субєктом та предикатом не засновується на досвіді. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання. Отже: Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне)» Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології - проблему діалектики взаємозвязку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Субєкту протистоїть незалежна від нього обєктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості.- Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: І. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. Модальності: можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність - сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не повязане з досвідом. Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру.

Агностицизм (від грецького agnostos - недоступний пізнанню), філософське навчання, відповідно до якого не може бути остаточно вирішене питання про істинність пізнання, отримана обєктивна характеристика навколишньої людини дійсності. Діалектичний матеріалізм, визнаючи обєктивність миру, визнає і його пізнаванність, здатність людства досягати обєктивної істини.

Позиція Агностицизму розділялася в історії філософії представниками ідеалізму (особливо субєктивного), а в деяких випадках, - і матеріалізму. Ця обставина служить у діалектичному матеріалізмі підставою для виділення питання про пізнаванність миру як друга сторона основного питання філософії.

Термін "агностицизм" ведений англійським натуралістом Гексли в 1869, однак вираження позиції Агностицизму можна виявити вже в античній філософії, зокрема в Протагора, софістів, в античному скептицизмі. Первісні форми Агностицизму виникли у звязку з виявленням недосконалості, мінливості знання. Це особливо ставилося до проблеми первісних підстав усього сущого: уже на ранніх етапах розвитку філософії була запропонована велика кількість варіантів картини світобудови, кожна з яких опиралася на свій особливий набір таких першооснов або на одне з них; але жоден з варіантів не мав достатню логічну переконливість. Усвідомлення цього факту й породило скептицизм, а його крайньою формою виступив Агностицизм - принципове заперечення можливості проникнення розуму в справжню суть речей.

Один ряд умов створюється самим обєктом, іншої - субєктом, що пізнає. Звідси, по Канту, треба, що в продукті пізнання необхідно розрізняти те, що належить самому обєкту, і те, що привнесено природою мислення. Аналізуючи цю останню, Кант указував на існування так званих апріорних форм чуттєвості й розуму. Ці форми, будучи властиві лише субєктові, упорядковують почуттєвий досвід і таким чином безпосередньо беруть участь у формуванні системи знання. Позицію Канта можна розглядати як логічне завершення лінії з. Показавши, що чисто логічним шляхом неможливо встановити відповідність між обєктивним миром і системою знання й що природа пізнання не може бути розкрита без спеціального аналізу пізнавальних можливостей субєкта, Кант - і саме в силу властивого йому агностицизму - фактично зупинився на полпути. Наполягаючи на існуванні принципової границі між пізнанням і дійсністю, він не зміг пояснити, яким образом пізнання збільшує міць людства в оволодінні їм природою.

Як називає І. Кант свій філософський метод? а) Експериментальний

"Дві речі, - говорив І. Кант, - завжди зачаровували й зворушували мене: це зоряне небо над головою й моральний закон у мені". Прокоментуйте це висловлення.

Цими словами Иммануїл Кант виражає два основних напрямки й два основних джерела своєї філософії. "Зоряне небо надімною" - це натяк на механіку Ньютона, що була для Канта передумовою теоретичної філософії; "моральний закон у мені" - стимул розробки моральної філософії, що він називає "практичною" (від "пра-ксис" - поводження, дія). Ці два напрямки - головні в рішенні Кантом завдань філософії свого часу (захист і філософське обґрунтування законів природного процесу, з одного боку, і обґрунтування людського достоїнства й взаємної рівності - з іншої).

У рішенні цих питань Кант провів безкомпромісну критику старої метафізичної філософії, що існувала в Німеччині. Завдяки завданням, які він вирішив, а також способу їхнього дозволу Кант стає засновником німецької класичної філософії. Гегель починає свою "Науку логіки" констатацією, що 25 років тому відбулася "повна зміна філософського способу мислення... Те, що до цього часу називалося метафізикою, було, як говориться, «знищено на корені». Гегель пише ці слова в 1812 р., коли з моменту першого видання "Критики чистого розуму" Канта пройшов 31. рік, а другого видання (значно зміненого) - рівно 25 років.

У житті Канта тривалий час нічого не свідчило про те, що кенигсбергский "учений магістр", як його називали, стане найбільш видатним філософом свого часу, на частку якого випаде завдання завершити емансипацію буржуазної філософії в Німеччині й обґрунтувати її подальший розвиток.

Список використаної літератури

1. «История философии в кратком изложении»;

2. А.В.Гулыги. «К вечному миру И.Канта»;

3. Конспекты лекций.

4. Интернет.