Дослідження та характеристика міжвоєнного періоду, який посідає центральне місце в етнонаціональній історії Донбасу. Аналіз процесу маргіналізації нащадків змішаних шлюбів, що була органічним явищем у поліетнічних за своїм складом промислових містах.
І для цього були підстави: на середину ХІХ ст. тут мешкали представники понад 30 етнічних груп: хазяйновиті й неквапливі “хохли”, підкреслено манірні німці чотирьох віросповідань, містечкові євреї та євреї-колоністи, осілі й кочові цигани, болгари, гагаузи, старообрядці, молокани, духобори, пилипони, греки-елліни й греко-татари, грузини, вірмени, волохи, а також низка скалок європейських та азійських етносів, що опинилися тут в епоху російсько-турецького протистояння. До середини ХІХ ст. громади мало контактували між собою, хоча історикам відомі плідні кураторські взаємини між німцями та євреями-колоністами, приклади меценатської та культурно-освітньої діяльності німців в середовищі оточуючих словянських громад. “Оскільки за іронією долі очолити українізацію Донбасу повинні були саме росіяни, які становили значну частину відповідальних партійних та радянських керівників, відбувалася вона тут зі значними труднощами та повільніше, ніж в інших регіонах УСРР”, - зазначала свого часу Н. Малярчук. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 р. збільшилося до 13,4 млн (8,9 млн - росіяни, 3 млн - українці, решта - представники етнічних меншин). Бо росіяни, попри свій начебто високий статус у так званій піраміді радянських народів, насправді були позбавлені права на власну національну ідентичність, а підносилися лише як найвищий у своєму соціальному розвиткові етнос - носій радянськості.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
