Етнонаціональна політика як фактор державотворення в Україні - Автореферат

В 11-й, 24-й та інших статтях Конституції України відзначено, що держава сприяє консолідації і розвитку української нації, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Обєктом дослідження є етнонаціональна політика у становленні української держави на матеріалах південного регіону України, який включає: Миколаївську, Одеську, Херсонську області, Автономну Республіку Крим. Разом з тим вказаний регіон має властиві лише йому особливості: - при перевазі українського населення тут є численні національні меншини (крім українців, ще 18 етносів представлені чисельністю понад декілька тисяч чоловік); прикордонне розташування регіону, в тому числі з країнами, значна діаспора яких проживає в Україні; Терміни, визначення, персоналії”, з переосмисленням наукових підходів до етнонаціональних проблем, відходу від стереотипів минулого, врахуванню етнонаціонального фактора державного будівництва видали авторські колективи пяти академічних установ Національної Академії наук України та ряду вузів.Для реалізації політико-правових документів в Україні створювалися спеціальні центральні і місцеві органи управління. Значну увагу формуванню державної національної політики приділяла Верховна Рада України. Наступним важливим кроком на шляху формування державних структур з національних питань було створення в 1996 році при Державному Комітеті України у справах національностей та міграції Ради представників всеукраїнських громадських обєднань національних меншин. У ряді областей України, де був багатонаціональний склад населення, зокрема південного регіону України, створювалися відділи, які працювали над вирішенням завдань національної політики. Більшість учених ділять їх на три групи: Перша група партій та громадських організацій (унітаристи) так мотивують свою позицію: державі необхідна стабільність; не допустити сепаратистських тенденцій; створити умови для ефективної та швидкої реформи.Аналіз свідчить, що в 90-х роках за час незалежності України посилилася увага державних органів, партій, громадських обєднань до етнонаціональної політики як фактора етнодержавотворення в Україні. На жаль, українські та інші товариства не мають достатньої матеріальної і фінансової бази, моральної підтримки з боку державних органів по відродженню і розвитку відповідних культур. Настав час зробити пріоритетними розвиток освіти, культури і науки в етнонаціональній політиці української держави, її включення у світовий духовний простір. Етнонаціональна політика має бути спрямована на створення умов для того, щоб людина, етнічна індивідуальність, її різноманітні духовні потреби та інтереси постійно перебували в центрі уваги держави і суспільства. Таким чином, можна стверджувати, що в нашій державі серед найважливіших пріоритетів національної політики є піклування про вільний розвиток духовно-культурного життя національностей, що мешкають в Україні.

Аналіз свідчить, що в 90-х роках за час незалежності України посилилася увага державних органів, партій, громадських обєднань до етнонаціональної політики як фактора етнодержавотворення в Україні. Це дало змогу у складній політичній і соціально-економічній ситуації добитися злагоди та умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людей.

Ініціатором багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп виступають національно-культурні товариства та центри. На жаль, українські та інші товариства не мають достатньої матеріальної і фінансової бази, моральної підтримки з боку державних органів по відродженню і розвитку відповідних культур. Настав час зробити пріоритетними розвиток освіти, культури і науки в етнонаціональній політиці української держави, її включення у світовий духовний простір. Гарантом цього є Конституція країни, яка стала логічним завершенням формування законодавчої бази, регулювання культурологічних проблем і основою для державної національної політики.

Особливої уваги потребують міграційні процеси в Криму та південних районах України. З метою створення сприятливих умов для працевлаштування і адаптації прибулих представників репресованих народів вважаємо за необхідне внести такі пропозиції: 1) Провести на основі введення державного статистичного обліку вивчення фактичного розселення прибулих депортованих громадян по регіонах Криму з врахуванням рівня їх зайнятості і соціальної захищеності. Скласти паспорти кожного місця компактного проживання кримських татар та інших депортованих громадян з метою прогнозування перспектив раціонального розташування і розвитку продуктивних сил регіону, міста, селища, можливостей відновлення національних видів застосування праці.

2) Посилити увагу місцевих структур влади до тих категорій громадян, які знаходяться за межами громадсько-корисної праці, сприяти адаптації їх до умов ринку з врахуванням регіональних особливостей, передбачити необхідні заходи у місцевих програмах зайнятості населення.

3) Сприяти різним формам самозайнятості і діяльності в особистому підсобному господарстві і садово-городницьких кооперативах, надомній і індивідуальній праці, малому і середньому бізнесі, застосовуючи податкові пільги для таких категорій населення, як жінки, які доглядають за дітьми, випускники шкіл і профтехучилищ, вузів, звільнені з лав Збройних сил та інші.

4) Стимулювати надання безпроцентної позики безробітним і кредитів підприємствам для розвитку підприємництва, залучення до роботи неконкурентноздатних осіб.

5) Розширяти види і обєми оплачуваних громадських робіт, бронювання робочих місць для молоді, розвитку народних промислів.

6) Верховній Раді України і урядові Автономної Республіки Крим у стислі терміни вирішити питання про надання українського громадянства 80 тисячам кримських татар, забезпечення їх політичних і соціальних прав згідно з Конституцією України.

Зміст етнонаціональної політики має здійснюватися на наукових засадах у контексті цивілізованого, світового науково-гуманітарного досвіду людства, на основі надбань національного і загальнолюдського, насамперед у сфері духовного життя, культури. Етнонаціональна політика має бути спрямована на створення умов для того, щоб людина, етнічна індивідуальність, її різноманітні духовні потреби та інтереси постійно перебували в центрі уваги держави і суспільства. Гуманізація суспільного буття, створення умов для безперервного процесу збагачення внутрішнього світу людини, утвердження неповторності й самобутності кожної особистості є стратегічною метою етнонаціональної політики.

Таким чином, можна стверджувати, що в нашій державі серед найважливіших пріоритетів національної політики є піклування про вільний розвиток духовно-культурного життя національностей, що мешкають в Україні. Цей процес етнокультурного відродження в умовах складних соціально-економічних умов набуває невідтворного еволюційного характеру, тому що утверджується розуміння, що саме високий рівень освіченості і культури суспільства забезпечить у країні мир, глибоке взаєморозуміння між людьми, унеможливлює прояви національного екстремізму, сепаратизму й антисемітизму. Національна гідність та відродження традицій народної культури, духовно-культурний потенціал стали складовою частиною української державності.

Висновки, які зроблені в дисертації дозволяють надати ряд рекомендацій: 1. Створення спеціальних наукових центрів та колективів вчених у регіонах України могли б підвищити ефективність аналізу концепції етнодержавотворення на сучасному етапі з врахуванням досягнень вітчизняної та зарубіжної політичної думки. На Півдні України такі науково-дослідні осередки бажано сформувати на базі кафедр соціально-політичних наук Одеської державної юридичної академії, Одеського філіалу Української академії державного управління при Президентові України та інших, де вже є перші ґрунтовні праці з даної проблематики. Доцільно зосередити увагу на вивченні етнічної специфіки регіонів і враховувати її при формуванні державної національної політики, діяльності органів державного управління, виявлення шляхів вдосконалення механізму міжетнічного спілкування, узгодження інтересів української нації і національних меншин. Особливу увагу слід звернути на чітке визначення понять “етнос”, “нація”, “національні меншини”, “корінні народи”, “державна, офіційна, національна” мови та інші, що дасть можливість органам державного управління і самоврядування приймати аргументовані політико-правові рішення з проблем етнонаціональної політики.

2. Доцільно в ході адміністративної реформи в Україні вжити заходи по вдосконаленню структури управління етнонаціональними процесами, поповнення відповідними відділами, державними службовцями високої кваліфікації та відповідних моральних якостей. На міжнародному симпозіумі “Адміністративна реформа в Україні” (листопад 1997 р.) зазначалося, що лише 1,5% державних службовців обіймають посади 1-3 категорій, натомість 95% - посади 5-7 категорій, тобто нижчої кваліфікації. Причому на посадах 7 категорії повну вищу освіту має менше половини працівників. Приблизно 20% державних службовців мають стаж понад 15 років, у тому числі майже 40% керівників, що сформувались за старої суспільної системи. Близько половини керівного персоналу має пенсійний або перед пенсійний вік. Отже, назріла необхідність підготовки кадрів через академії управління та юридичні вузи, де даються ґрунтовні знання з питань етнодержавознавства. Як правило зарахування на посаду державного службовця проводити через конкурсний набір, віддаючи перевагу особам, що одержали ступінь магістра державного управління. Структура державного управління має формуватися з врахуванням компактного чи конверсійного поселення етнонаціональних меншин. Кадрова політика повинна орієнтуватися на забезпечення представництва в структурах влади основних етнічних спільнот.

3. Неповнота та недосконалість нормативно-правової бази у сфері міжетнічних відносин вимагає прийняття як законодавчих, так і нормативних актів. Зокрема необхідно затвердити статути міст як основу суспільного договору громадян різної національності, про права національних обєднань на території міст, статус нечисельних народів. Важливо, щоб управлінські рішення і політичні дії базувалися не тільки на чинному законодавстві України, а й на принципах і нормах міжнародного права.

4. Інфраструктура міжнаціональної згоди на рівні місцевих владних структур самоврядування повинна включати органи по роботі з національними обєднаннями, з міжнародних звязків, розвитку національної культури та освіти - у виконавчих структурах місцевого самоврядування, комісій по національним відносинам - в складі представницьких органів. Дорадчі функції могла б виконувати рада керівників національно-культурних обєднань.

5. Назріла необхідність створення на місцевому рівні (область, район, місто) спеціального механізму відстеження, запобігання та вирішення конфліктних ситуацій в національній сфері - так званого етнологічного моніторингу з участю науковців (соціологів, політологів, правників). Своєчасна і достовірна діагностика етнонаціональних процесів, звязаних з міграцією, еміграцією, поверненням на Батьківщину депортованих народів має велику цінність у встановленні злагоди і вирішенню соціально-політичних проблем у регіонах країни. Останньому буде сприяти також збереження духовно-культурних традицій і посилення звязків з тими країнами, які є етнічною батьківщиною основних етнічних спільнот міст, селищ і сіл.

6. З метою створення сприятливих умов для політичного і культурного розвитку національних меншин необхідно вести чітку орієнтацію на конкретну модель української національної школи з врахуванням культурно-освітніх компонентів усіх етнічних груп. Наприклад, запровадження української школи з російською, гагаузькою та іншими мовами навчання. Гострою необхідністю є своєчасне вирішення політичних питань, зокрема проблеми надання українського громадянства представникам репресованих народів, які повертаються до місць постійного проживання.

Узагальнення і практичні рекомендації вміщені по розділах та у “Висновках” дисертації.

Основні положення і висновки автора, що викладені в дисертації, відображені в публікаціях: 1. Юрченко М.М. Законодавство незалежної України про статус української нації та національних меншин. - Одеса: Астропринт, 1997. - 20 с.

2. Юрченко М.М. Теоретична розробка проблеми українського етнодержавознавства// Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1997. - № 2. - С. 156 - 163.

3. Юрченко М.М. Стан вивчення теоретичних проблем етнонаціональної державної політики // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1997. - № 3. - С. 132 - 138.

4. Юрченко М.М. Сучасні етнонаціональні відносини і мовна державна політика на півдні України // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1997. - № 4. - С. 85 - 91.

5. Юрченко М.М. Проблеми етнонаціонального розвитку Півдня України: історія та сучасність // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - № 1. - С. 184 - 192.

6. Шелест Д.С., Юрченко М.М. Правові основи державного управління регіональними етнонаціональними процесами в України // Збірник наукових праць. Одеський філіал Укр. Академії держ. управл. при Президентові України. - Одеса: ОЦНТЕІ, 1998. - С. 339 - 350.