Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень (1921–1935 рр.) - Автореферат

Мета дослідження полягає в тім, щоб враховуючи досягнення історичної науки з дотичної проблематики та вводячи до наукового обігу нові джерела, комплексно відтворити історію коренізації стосовно етнічних меншин УСРР, у сутнісних рисах відобразити спільне і характерне в історичній долі етнічних громад України, визначити характер впливу на неї державної політики, окреслити здобутки і втрати, які отримали етнічні меншини і влада внаслідок реалізації більшовицької доктрини вирішення національного питання. Обєктом дослідження є взаємини між етнічними меншинами і владою, які визначили специфіку етнонаціонального розвитку УСРР на етапі запровадження політики коренізації. Теоретичне обґрунтування водночас отримала й патерналістська позиція влади (партії) стосовно „відсталих” народів: “Ряд республік і народів, які не пройшли або майже не пройшли капіталізму, які не мають або майже не мають свого пролетаріату, які відстали через це у господарському і культурному відношеннях, не можуть повністю використати права і можливості, які їм дає національна рівноправність, не можуть піднятися на вищий ступінь розвитку і догнати, таким чином, без справжньої і тривалої допомоги ззовні ті національності, які пішли вперед... Простеживши еволюцію національної політики більшовиків в Україні на довгому історичному відтинкові, історик дійшов висновку, що українізація була поступкою російської партії в обмін на утворення СРСР, який у свою чергу був синтетичною формою бажаного і можливого. Малознаними або висвітленими лише в загальних рисах залишаються доктринальні засади політики коренізації стосовно етнічних меншин; поверхово висвітлений початковий етап етнополітики в УСРР; відсутня цілісна картина соціально-економічної еволюції етнічних громад впродовж 20-х - першої половини 30-х рр.; мало дослідженою залишається історія нерадянських суспільно-політичних організацій і рухів етнічних меншин; на шкоду зясуванню сутнісних змін у галузі духовного існування етнічних громад нашаровується історіографія з проблем розбудови системи радянських культосвітніх закладів; на початковому етапі перебуває вивчення повсякденного життя народу України.У висновках підсумовані результати опрацювання заявленої проблематики: Відносини між етнічними меншинами УСРР та владою тривалий час перебувають у межах наукової цікавості чисельного колективу вітчизняних і зарубіжних істориків, втім до останнього часу вони не були обєктом спеціального комплексного дослідження, висвітлювалися фрагментарно або в загальних рисах, внаслідок чого обросли безліччю міфологем, неточностей і умовчань, які деформують історичну правду. Становлення наукових підходів до вивчення відносин між владою та етнічними меншинами відбувалося водночас і під визначальним впливом політики коренізації. Коренізація була відповіддю більшовиків на загострення національного питання, яке мало універсальний характер на всіх постімперських просторах, і було спричинене системними змінами в базисі й надбудові існування суспільства впродовж воєнного комунізму. Перехід від декларованого до реального запровадження українізації став могутнім фактором дестабілізації етнополітичної ситуації в республіці, негативна дія якого була нівельована коренізаційними заходами в місцях компактного розселення етнічних меншин. Довгострокові заходи, що запроваджувалися в національному середовищі в контексті коренізації, не були позбавлені суперечностей, але мали потужний стимулюючий вплив на соціально-економічне, суспільно-політичне та культурне життя етнічних меншин.

етнічний радянський урядовий

У висновках підсумовані результати опрацювання заявленої проблематики: Відносини між етнічними меншинами УСРР та владою тривалий час перебувають у межах наукової цікавості чисельного колективу вітчизняних і зарубіжних істориків, втім до останнього часу вони не були обєктом спеціального комплексного дослідження, висвітлювалися фрагментарно або в загальних рисах, внаслідок чого обросли безліччю міфологем, неточностей і умовчань, які деформують історичну правду.

Становлення наукових підходів до вивчення відносин між владою та етнічними меншинами відбувалося водночас і під визначальним впливом політики коренізації. Прикметною ознакою радянської історичної парадигми з перших кроків її затвердження стало абстрагування від низки специфічних ознак етнічних меншин і зведення їх до конструктивістської схеми подолання відстані між соціально структурованими і відсталими народами. Коренізація стосовно етнічних меншин спеціально теоретично не опрацьовувалася, а була лише проекцією загальносоюзної політики коренізації та українізації, як її республіканської версії. Слід відзначити, що уявлення партійно-радянських діячів про зміст проблем етнічних громад не завжди відповідали дійсності, що в свою чергу негативним чином позначалося на якості політичного аналізу і наслідках запроваджуваних реформ. Найбільше слабих ланок містилося в державних програмах соціальної реконструкції єврейства, німців, поляків, рома, що стало основою очевидної конфронтації між названими громадами і владою в першій половині 30-х рр.

Коренізація була відповіддю більшовиків на загострення національного питання, яке мало універсальний характер на всіх постімперських просторах, і було спричинене системними змінами в базисі й надбудові існування суспільства впродовж воєнного комунізму. Для подолання системної кризи початку 20-х рр., збереження територіальної цілісності та перегрупування сил більшовики розробили і запровадили концепцію непу, якій в етнополітичній царині відповідала політика коренізації.

Вона стала частиною системних соціально-економічних і культурних перетворень, що впродовж перехідного періоду мали забезпечити прискорену модернізацію багатонаціонального суспільства і закласти підвалини завершального етапу соціалістичної революції. Суто українською особливістю було паралельне запровадження в УСРР українізації та коренізації щодо етнічних меншин, як двох іпостасей загальносоюзної політики коренізації. Перехід від декларованого до реального запровадження українізації став могутнім фактором дестабілізації етнополітичної ситуації в республіці, негативна дія якого була нівельована коренізаційними заходами в місцях компактного розселення етнічних меншин.

У союзному масштабі коренізація, власне, розглядалася не як самостійна соціально-культурна програма, а як інструмент запровадження в життя інших (більш важливих) соціально-економічних програм. Довгострокові заходи, що запроваджувалися в національному середовищі в контексті коренізації, не були позбавлені суперечностей, але мали потужний стимулюючий вплив на соціально-економічне, суспільно-політичне та культурне життя етнічних меншин. Двоїстість їх обумовлювалася стратегічними цілями більшовицької партії, яка намагалася використати потенціал національно-демократичного руху в республіках для зміцнення власної політичної влади та більш ґрунтовно, аніж у 1917 - 1921 рр., підготувати вирішальний наступ соціалістичної революції. Коренізація запроваджувалася таким чином і такими методами, аби, так би мовити, дотягти малі і відсталі народи в соціальному, політичному та культурному відношеннях до ефемерного усередненого ідеалу (російський і прибалтійський пролетаріат). Для цього широко застосовувалися універсальні методики соціального моделювання: стримувалося зростання дрібнобуржуазних прошарків у місті й на селі, здійснювалася цілковита господарська переорієнтація етносів (аграризація єврейства, переведення на осілість рома та ассірійців).

Упродовж непу названі завдання вирішувалися комплексно, як у базисі, так і в надбудові суспільства. Основи нівелювання соціальної структури етнічних громад та прискорення їхньої пролетаризації заклали земельна реформа на селі й політика кооперування кустарів у місті. Неп, як система економічних і політичних важелів державного впливу на дрібного товаровиробника, був спрямований на дроблення селянського господарства, що власними силами було неспроможне вийти на індустріальний рівень розвитку. Величезна частка селян України в умовах малоземелля була приречена на невідворотну пролетаризацію. Відчутні регіональні коливання норм землекористування, які мали яскраво виражений етнічний колорит, суттєвого впливу на вказану генеральну тенденцію соціальної еволюції селянства, як класу, не справляли.

Досліджуваний період став часом епохальних змін у базових сферах життєдіяльності етнічних громад. Неп і політика суцільної коренізації, що прийшла йому на зміну, стали часом докорінної, болючої та руйнівної переорієнтації основ господарської діяльності та відтворення етнічних меншин. Процес цей не був однолінійним, мав хвилеподібний вигляд і завершився насильницьким нівелюванням рівнів соціально-економічного розвитку етнічних громад України. Соціальна політика більшовиків спиралася на догматизовані та примітизовані основи теорії класів, згідно з якими вибудовувалася концепція соціальної бази радянської (більшовицької) влади.

У безпосередньому звязку з соціально-економічними завданнями і методами зміцнення більшовицької влади в національному середовищі втілювалася концепція реконструкції суспільно-політичного обличчя етнічних меншин. Завдання політичної переорієнтації пролетаризованої селянської маси вирішувала складна система суспільно-політичних заходів, втілювана в контексті коренізації. Радянізація етнічних громад забезпечувалася в межах національних адміністративно-територіальних утворень, що спромоглися впритул наблизитися до свідомості етнічного селянства, помякшивши врешті глибинний суспільно-політичний конфлікт початку 20-х рр. між владою і селом.

У лавах прорадянських суспільно-політичних організацій та рухів більшовики готували кадри для вирішального наступу межі 20 - 30-х рр., а дискредитація та переслідування не більшовицьких партій та організацій затверджували в масовій свідомості ідеї про невідворотність соціалізації дрібного товаровиробника.

Система національних закладів освіти та культури тиражувала більшовицьку ідеологію та сприяла її вростанню в національне середовище. Як наслідок, етнічне селянство та дрібний товаровиробник міста на кінець 20-х рр. були політично знеособлені, нездатні протистояти державі ані ідейно, ані організаційно. Осередки сталого (щоправда, пасивного) опору радянізації збереглися в міцних етноконфесійних громадах (поляки, німці, меноніти).

Перша половина 30-х рр. стала для народів УСРР часом модернізаційного ривка, який набув форми масованої „більшовицької атаки” на всі сфери життєдіяльності суспільства. Колективізація обернулась соціально-економічною та гуманітарною катастрофою. У німецьких та польських селах Правобережжя вона була завершена шляхом масових депортацій. В усіх етнічних громадах прискорилися процеси урбанізації. Колективізація села, примусове кооперування кустарів та індустріалізація позначили віхи системного перевороту початку 30-х рр., який підносився як скачок суспільства до нової соціально-економічної формації. Антигуманні методи досягнення партійних настанов, нехтування правами та почуттями (зокрема, національними) спричинили глибоку суспільну кризу першої половини 30-х рр., вихід з якої торувався шляхом масового насильства, стерилізації політичного думання, політизації сфери освіти та культури.

Впродовж першої половини 30-х рр. політична воля етнічних громад УСРР була зламана, більшовицька влада перестала розглядати їх як потенційно небезпечного політичного ворога. Це зробило непотрібними подальші „загравання” в національному середовищі і в результаті розпочалося поступове згортання мережі національних адміністративно-територіальних одиниць, навчальних та культосвітніх закладів, що функціонували національною мовою.

Запровадження освітньої реформи в її національному варіанті в цілому мало позитивні наслідки і стало основою модернізаційного ривка, який, щоправда, мав штучний характер. Негативною його стороною було те, що він спрямовувався не на підвищення етнокультурного рівня народів країни, як такого, а на їхнє „політичне вербування”, виховання підростаючого покоління в дусі невідворотності суцільної колективізації та припустимості значних жертв заради побудови соціалізму. Руками повоєнних поколінь ці жертви були принесені, надалі - виправдані, ними ж була, як непотрібна, згорнута коренізація в усіх її складових.

Власне коренізація не становила загрози для більшовицької влади, оскільки запроваджувалася під її невсипущим контролем і регламентувалася в кожному своєму кроці. Загрозу становили ті глибинні зрушення, що відбувалися під її впливом в усіх галузях життєдіяльності багатонаціонального суспільства, зрощуючи потенційну базу реставрації капіталістичної формації. На погляд радикально налаштованої частини більшовицького проводу політика коренізації мала сенс лише в добу непу. Вона, так само, як і неп, була формою і продуктом компромісу між суспільством та більшовицькою владою на час перехідного періоду. Здійснивши акт колосальної наруги над власним народом у першій половині 30-х рр. і витравивши історичну память про нього у „великому терорі” кінця 30-х рр., більшовики відкинули коренізацію, як метод етнополітичного регулювання, оскільки головним методом владарювання став всеохоплюючий політичний терор. Перехід від національно орієнтованої внутрішньої політики до національного нігілізму визначався не в останню чергу воєнними загрозами 30 - 40-х рр., втім низка міжетнічних суперечностей, придушених впродовж 30-х рр., не зникла, а лише була загнана вглиб суспільства.

1. Маріупольські греки (етнічна історія). 1778 р. - початок 30-х років ХХ ст. - К.,1999. - 331 с.

2. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. - К.,2002. - 189 с.

3. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і - початок 30-х років ХХ ст.). - К., 2004. - 455 с.

4. Етнічні меншини УСРР у 20-і - першій половині 30-х років ХХ ст.: історіографія та джерела дослідження. - К., 2006. - 170 с.

5. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. - К., 2006. - 507 с.

Размещено на .ru