Естетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України - Автореферат

Зміни, що відбуваються в українському образотворчому мистецтві, мають сутнісний характер і повязані з масштабними трансформаціями типів художньої свідомості, світовідношення, метафізичних настанов і розуміння сутності мистецтва. З ними відбулась актуалізація естетичної категорії „міф” в українському мистецтві й поширення теоретичного концепту „міф” в українському мистецтвознавстві другої половини 1990-2000-х років. Не можна не враховувати досвіду мистецтвознавчого вивчення міфопоетичного за природою утопізму художньої свідомості ХІХ - ХХ століть (С.Батракова, А.Іконников, Є.Кириченко, Г.Яковлєва, М.Ямпольський), „картиносвітньої” проблематики в образотворчому мистецтві (О.Муріна, В.Толстой, О.Якимович), міфологізму художньої форми (С.Даніель), застосування поняття міфу та його ізоморфізмів у контексті вивчення мистецтва ХХ століття (К.Андреєва, Б.Гройс, В.Крючкова, В.Орлова, Г.Ревзін, Д.Сараб’янов, О.Якимович). Наявний стан суто естетичних досліджень цього питання дозволяє говорити про нерозробленість естетики міфу в образотворчому мистецтві в цілому та, зокрема, про недослідженість сучасного українського мистецтва (живопису, графіки, скульптури) на предмет виокремлення в ньому комплексу неоміфологічних творів з метою визначення специфіки поетики міфу в образотворчому мистецтві. Статті Т.Домбровської, А.Дугіна, В.Шелюта спрямовують дослідницькі інтенції до окремих питань, важливих у контексті вивчення неоміфологізму в мистецтві (мистецтво й філософія; відновлення міфопоетичної творчості як „відповідь” на постмодерні „виклики”; естетика сакрального).„Міф як естетична категорія: від античної доби до романтизму” показано, що вже в античній філософії визначилась естетична змістовність категорії „міф” як ейдетичного логіко-діалектичного утворення (Платон), форми осягнення становлення та одиничності, субєкт-обєктної тотожності (Плотин), всезагального принципу ідеальності (Прокл), започатковано застосування категорії „міф” щодо окреслення специфіки мистецтва (Аристотель), у дослідженні якої панував „літературоцентризм”, визначений властивою античності невисокою оцінкою образотворчості в системі духовних форм. Відтоді в мистецтвознавстві спостерігаються кілька семантичних контекстів, у яких поняття „міф” та його ізоморфізми використовувались: як визначення типу образно-художнього узагальнення, альтернативного реалізму (Д.Затонський, Б.Сучков, І.Тертерян); засіб критики мистецтва як форми ідеології (М.Ліфшиц); уживались щодо аналізу природи художньої рецепції й механізмів масової культури (Ж.Коен-Сеа, Е.Морен, А.Карягін); як ключовий теоретичний концепт у характеристиці символізму (Д.Сараб’янов), модерну (Є.Кириченко), модернізму (К.Андреєва, Д.Арган, Р.Краус, В.Крючкова, Г.Ревзін, О.Якимович), авангарду (Ф.Серс), соцреалізму й постмодернізму (Б.Гройс); як засіб дослідження соціально-естетичного утопізму в практиці синтезу мистецтв (С.Батракова, А.Іконников, О.Муріна, Г.Яковлєва, М.Ямпольський); як обґрунтування проблематики інтерпретації художньої форми (С.Даніель); щодо визначення типу відношень сучасного мистецтва з традицією („карнавалізація” в статтях О.Петрової, О.Якимовича); нарешті, уживається з метою дослідження архетипної природи художнього образу (А.Гуренко, Л.Гурська, В.Данилейко, В.Куєвда, О.Найден, А.Покотило, М.Протас, Р.Яців та ін.). Наведений огляд філософії міфу від античності до сьогодення наголошує психологічний підхід до міфу як один із багатьох можливих, надання йому виключного значення, супроводжуване елімінацією інших підходів, обмежує потенціал естетичної категорії „міф” у вивченні сучасного образотворчого мистецтва, потребує філософсько-естетичної рефлексії міфу, основою якої виступатиме аналітика процесів символотворення й символосприйняття, де архетипна концепція з її тенденцією до „містифікації символу” (С.С. Дослідження співвідношення категорій мімезису й символу виявило необґрунтованість їх протиставлення й показало, що відношення сучасного образотворчого мистецтва й міфу імплікують теоретичну проблему образу й знака (зображення й слова), яка повязана з проблемою співвідношення субєкта та обєкта (Е.Панофський), поняттєвого й позапоняттєвого змісту в мистецтві (Г.Вьольфлін, А.Рігль) і визначенням іманентного смислу мистецтва. У сучасній українській образотворчості виділено групи творів, що є образно-семантичним втіленням міфологем „польоту” (твори В.Бариби, Р.Романишина, Ю.Синькевича та ін.), „драбини” (твори С.Кондратенко, К.Косаревського, І.Марчука, І.Панейка), „світового древа” (твори М.Малишка, О.Мельника, М.Стороженка та ін.), „шляху” (твори О.Заливахи, В.Марусенка, Я.Мотики, М.Ярового та ін.), „ковчега” (твори В.Микити, Д.Парути, Ю.Пшеничного, О.Токарєва, Ю.Чаришникова та ін.), „переходу” (твори В.Кабаченка, Ю.Лобанова, О.Сльоти, П.Шакало та ін.), „джерела” (твори В.Гонтаріва, О.Садовського, М.Якимечка та ін.), „гри” (твори Ю.Багаліки, М.Гуйди, О.Пінчука, та ін.), „сновидіння” (твори В.Бахтова, М.Кумановського, В.Пасивенка, В.Скрипки та ін.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ