Естетичне як тип духовності - Автореферат

Все вказане підсилює інтерес до всебічного аналізу проблем духовності, серед яких - осмислення духовності як якісної характеристики людини та її буття, виділення типів духовності й осягнення їх сутнісних взаємозвязків і особливостей функціонування в людській буттєвості та в сучасному соціокультурному розвитку. Виняткового значення в сучасній культурі набуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі - через діалог різних культур, здолання перешкод міжособистісної комунікації, так і по вертикалі - через всю історію естетичного самовизначення людства. Опираючись на аналіз стану розробленості теоретиками минулого проблеми естетичного як типу духовності, відзначено загалом недостатню увагу до неї, що обумовлено як специфікою розвитку естетики, так і обмеженою (релігійним і раціоналістичним підходом) розробкою проблем духовності в цілому. Фоєрбаха) щодо естетичного і різноманітних форм його втілення дозволив акцентувати увагу на дослідженні теоретичного становлення естетичного, з одного боку, та виявити тенденції, які сприяли тлумаченню естетичного як типу духовності, з іншого, що у взаємозвязку сприяло концептуалізації означеної проблеми в естетичній теорії. Особливість підходу в дисертації до осягнення естетичного як типу духовності полягає у виокремленні і всебічному розгляді такої яскравої форми буття естетичного, як естетизм, що розглянутий через аналіз різних філософсько-методологічних позицій в працях М.Наголошено, що аналіз хиб традиційного панлогізму та „гіперраціональності” не є запереченням раціональності як такої чи прагненням замінити Логос ірраціональним, а виступає як потреба розширення можливостей осмислення світу і формування нового бачення світу, здатного сприяти вирішенню тих проблем, які виникають перед людиною в її ціннісно-смисловій сфері й перед самою наукою в її намаганні допомогти людині у їх розвязанні. Аргументовано, що взаємозвязок філософії та естетики втілюється в їх здатності: прилучати людину до загальнокультурного досвіду людства, надаючи йому, завдяки теоретичній формі обґрунтування, загальнозначущого характеру; розвивати рефлексивність - здатність до самоусвідомлення і саморозвитку думок, почуттів, здібностей, поглиблюючи світобачення і розширюючи життєвий досвід; відкривати в людському бутті вимір належного, бажаного, досконалого, обґрунтовуючи різні способи особистісної реалізації в світі. Доведено, що „світовідношення” виражає сукупність всіх звязків і взаємин людини й світу, спосіб заданості буття в свідомості, обумовлених загальними та істотними формами культурно-історичного взаємозвязку людини зі світом, тоді як „світоставлення” актуалізує якісну, змістовну, особливу (в екзистенційному розумінні) характеристику відношення і тим самим фіксує смислотвірний зріз світовідношення, втілення індивідуального бачення світу в самостійну ціннісно-смислову сферу. „Життєставлення” виступає як обґрунтування адекватних життю та переживанню людини напрямів осягнення світу і розгортається через поняття „життєвий світ” як світ, що вибудовується „навколо” людини (і „через” людину) шляхом перетинання різних світів, в яких людина перебуває одночасно, завдяки її власним зусиллям, досвіду духовної свободи, інтенції щодо світу. Показано, що духовність є одним з найважливіших універсальних визначень людини, її сутнісною характеристикою, формою її персонального, індивідного змістовного життєтворення, в якій людина розкриває зміст буття в його достотності і формує здатність конструктивно та творчо ставитись до свого буття, здійснювати вибір власного образу, форм життєдіяльності.