Еміль Золя: письменник та публіцист - Курсовая работа

Еміль Золя - французький письменник, один із представників реалізму другої половини XIX століття, він є автором близько двадцяти романів, які займають почесне місце на полицях бібліотек. Творчість Еміля вражає своєю масштабністю, серед неї великі цикли і серії - «Ругон-Маккари», «Три міста», «Чотири Євангелія», пять романів, статті, нариси. Також, Золя був відомий своїми відвертими виступами проти антинародних соціальних реформ і пригноблення людини. Сам Золя колись казав, що вивчаючи сучасне суспільство він бачив соціалізм, до якого як виявилося і лежав весь життєвий шлях письменника, який був у постійному русі в сторону народу. Анатоль Франс достатньо вдало дав означення творчості Еміля Золя: «Творчість Золя дихає добротою.Народження Еміля сталося в скромній квартирці, знятої за тисячу двісті франків на рік, в будинку 10-біс по вулиці Сен-Жозеф. Міська влада Екса так сильно їм зацікавилися, що Франсуа Золя незабаром уклав валізи і разом з сімєю відправився в Прованс. Емілі Золя зустрічає сина з новиною, а саме: пан Лабо, адвокат Королівської ради і друг сімї, зумів домогтися від пана Нізара, директора Еколь Нормаль, щоб той прилаштував Еміля в дуже шанований ліцей Святого Людовика, незважаючи на те, що навчальний рік давно почався. Повернувшись до Парижа разом з матірю, Золя ще більш тривожно, ніж раніше, вдивляється в майбутнє, так і не ставши бакалавром Золя відмовився повертатися до ліцею, прибрав подалі шкільні підручники і занурився в поетичну лихоманку. Молодий Еміль Золя, з часом, надрукував кілька віршів у південній газеті «Прованс», в тому числі одне - присвячене памяті його батька, будівельника каналу Франсуа Золя.Підбадьорений першим успіхом, Золя почав друкувати статті і новели в «Le Petit Journal», «La Vie parisienne», «Le Salut public de Lyon» (видання «Маленька газета», «Паризьке життя», «Суспільне благо Ліона»). Але головною справою його життя, в той час , був твір автобіографія, роман «Сповідь Клода». В «Сповіді Клода» Золя розповідає історію бідного поета, який звязується з вуличною дівчиною Лоранс, та з жалю залишає її у себе, намагається врятувати подругу від пороку, але потроху починає скочуватися слідом за нею. Потому, зробивши точні підрахунки, Золя переконався в тому, що завдяки своїм книгам і статтям зуміє звести кінці з кінцями і тому незабаром кинув службу, зберігши щоправда, за собою можливість позаштатної співпраці з видавництвом. Тридцять першого січня 1866 р., купивши газету «Подія», Золя ледве встиг розгорнути газету, як на першій же смузі йому впало в око його власне імя.Повернувшись додому, в Париж, Золя подібно іншим був упевнений в зраді Дрейфуса. До того ж, досить важливим є факт , що Дрейфус був єдиним євреєм у Генеральному штабі, «а у цього народу, як усім відомо, немає ні найменшого уявлення про честь». Але, майор Анрі, до речі який виявив записку в кошику, допоміг ці сумніви розвіяти, він змовився з «Вільним словом» («La Libre Parole») Дрюмона, і двадцять девятого жовтня 1894 р., в газеті зявилося повідомлення про «арешт єврея Дрейфуса». Проте, в 1896 р., полковник Пікар, новий керівник служби розвідки був упевнений, що автором адресованої німцям записки був майор Естергазі, французькій офіцер, який зробив це за для грошей. Золя, який на той час, щойно випустив у світ «Париж», останній роман із циклу «Три міста» перебував у неробстві.Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором »,« сутенером Нана », «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження відчуває ця людина».[5] Після першого ж дня слухання Золя довелося просити у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Золя був засуджений до року тюремного увязнення - максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я зявлюся перед своїми суддями» - і підписав: «Еміль Золя».Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки.«Я звинувачую підполковника дю Паті де Клама в тому, що він був диявольським натхненником судової помилки (хотілося б думати, що він діяв без заздалегідь обдуманого наміру) і потім протягом трьох років усілякими безглуздими, і злочинним

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА

1.1 Ранні роки. Літературне хрещення

1.2 Журналістська діяльність

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА

2.1 Я обвинувачую

2.1 Вигнання. Амністія

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари». Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт». Там він друкував для газети «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро», яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру, для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей повязаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.

1. Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

2. Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

3. Цит.за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 367-368.

4. Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

5. Цит. за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 384.

6. Лист від 13 серпня 1898 р.

7. Лист від 3 червня 1899 р.

8. Лист від 12 вересня 1899 р.

9. Цит. за:Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 465.

10. Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р.