Економічне районування та територіальна організація господарства - Реферат

Економічне районування є обєктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах. При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. Планування розвитку будь-якого виробництва має бути науково обґрунтованим в його територіальній організації, територіально взаємозвязаним з іншими аспектами її розвитку. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М.Тобто район спеціалізується в тих галузях, які в ньому найбільш повно розвинуті, а обмін між районами обмежується необхідною кількістю цілеспрямовано направлених товарів. Більшість дослідників сходяться на думці про те що регіон (економічний район) є обєктивним утворенням. Відповідно до цього принципу район - це економічно завершена територія країни, яка завдяки комбінації природних особливостей, культурних накопичень минулих поколінь являла б одну з ланок загального ланцюга народного господарства. Виходячи з принципів та основних фундаментальних положень, приходимо до висновку, що економічне районування - це науковий метод територіальної організації господарства, який сприяє глибокому вивченню регіональної економіки, закономірностей її розвитку і раціональності розміщення продуктивних сил. Більшість сучасних дослідників економічного районування в Україні сходяться на думці про те, що економічне районування - це не механічний поділ території на 5,6,8 чи 9 районів за критеріями, визначеними авторами відповідного поділу, а науковий підхід, який базується на відповідній методології з урахуванням закономірностей територіального поділу праці.Воблого мережею районування, яка складалася з пяти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Камянець - Подільська (тепер - Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько - Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за обєктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця мережа економічних районів використовувалась до 1991р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової мережі економічних районів, відповідної потребам моменту.

Зміст

1. Наука про економічне районування

2. Сучасні теоретичні проблеми економічного районування

3. Економічні райони та територіальна організація господарства України

1. НАУКА ПРО ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ