Економічні та соціальні проблеми розвитку сільського господарства України в сучасних умовах - Автореферат

В результаті виробничий потенціал сільського господарства використовується далеко не повністю, що призвело до стійкої тенденції спаду виробництва продукції. Від їх успішного вирішення значною мірою залежить розвиток інших галузей народного господарства, продовольча безпека держави, фінансове забезпечення потреб країни, формування внутрішнього і зовнішнього ринків, підвищення добробуту населення України. До глобальних системних змін слід віднести і розширення соціальної бази реформування аграрного сектора економіки. Проте далеко не всі проблеми розвитку сільського господарства на етапах переходу до ринкових відносин розвязані, а його результативні показники діяльності не мають поки що достатнього впливу на економічний та соціальний розвиток всього агропромислового комплексу, від діяльності якого залежить забезпечення продовольчої безпеки країни. Аналіз практики соціально-економічних перетворень у розвитку сільськогосподарського виробництва і соціальних змін на селі як на державному рівні, так і на рівні програм політичних партій, рухів, законодавчих інституцій, свідчить, що дана проблема потребує більш глибоких досліджень, вимагає нових теоретико-методологічних підходів щодо аналізу сутності соціально-економічних процесів, які відбуваються нині в аграрному секторі країни.

2. Основний зміст дисертаційної роботи економічний сіло соціальний

У першому розділі “Теоретичні та методологічні основи державної аграрної політики” досліджуються соціально-економічна сутність, цілі та тенденції розвитку аграрної політики, теоретичні засади еволюції відносин власності, роль та функції держави у розвитку аграрного сектора. Створення демократичної незалежної держави Україна зумовлює необхідність здійснення глибоких соціально-економічних перетворень в агропромисловій сфері, спрямованих на освоєння ринкових відносин, поліпшення добробуту українського народу. Тут важливого значення набуває обгрунтоване визначення стратегічних напрямів та основного змісту системи соціально-економічних та організаційно-правових заходів щодо реформування всіх ланок сільськогосподарського виробництва, що визначає сутність державної аграрної політики. Їх основною метою є подолання відчуження сільськогосподарських товаровиробників від землі, засобів виробництва та результатів праці, формування сучасного конкурентоспроможного виробництва з виходом на світовий продовольчий ринок.

Основними макроекономічними засадами досягнення поставленої мети повинні стати утвердження відносин власності на приватній основі, розвиток багатоукладної економіки, забезпечення соціальних перетворень на селі, перехід до ринкової економіки. З цією метою необхідно створити умови для забезпечення еквівалентного міжгалузевого обміну, оптимізації агропромислового виробництва, розвитку демократизації системи господарювання й управління.

Реалізація державної аграрної політики здійснюється через відповідні форми і методи аграрної реформи. Це стосується насамперед розробки Концепції аграрної політики України. Слід зауважити, що незважаючи на розробку ряду проектів та неодноразові спроби щодо її схвалення, затвердження Концепції аграрної політики країни у законодавчому порядку так і не відбулось.

Особливе місце в реалізації аграрної політики в Україні займає створення відповідного законодавчого поля, спрямованого на забезпечення державних гарантій здійснення аграрної реформи. Нинішня законодавча база в основному надає можливості поглиблювати і розвивати соціально-економічну перебудову на селі.

Разом з тим, слід відмітити слабку систематизованість розробки і прийняття законів держави про розвиток агропромислового комплексу, здійснення заходів щодо реформування сільськогосподарського виробництва на демократичних засадах і приватній власності.

За час становлення державності України в агропромисловому комплексі закладені основи соціально-економічних змін у відносинах власності, формування багатоукладної економіки, розвитку демократизації господарювання, переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки, створена відповідна законодавча та нормативна база проведення аграрної реформи.

Проте, внаслідок некомплексного підходу до проведення аграрної реформи, порушення міжгалузевого еквівалентного обміну, поглиблення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію набули стійкої тенденції процеси спаду сільськогосподарського виробництва, що при значному зниженні платоспроможності населення країни зумовило істотне зменшення обсягів споживання основних продуктів харчування, перехід його за межі мінімальних фізіологічних норм.

Передчасне згортання державного регулювання створення і функціонування ринкового середовища, різке послаблення державних контрольних функцій у забезпеченні матеріально-технічними ресурсами агропромислового виробництва призвели до значного зниження його ефективності, витіснення власного товаровиробника з продовольчого ринку, загострення соціальної напруги на селі.

Нинішній стан, у якому знаходяться сільське господарство та інші галузі агропромислового комплексу України, вимагає обгрунтованого визначення стратегічних напрямів здійснення аграрної політики, зупинення спаду і забезпечення нарощування обсягів виробництва, відновлення внутрішнього і зовнішніх ринків продовольства, прискорення соціально-економічних перетворень на селі.

Необхідно сприяти формуванню багатоукладної аграрної економіки, забезпечити свободу вибору селянам нових організаційно-правових форм господарювання на основі приватної власності на землю та засоби виробництва, досягти збалансованого поєднання державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій при переході до ринкових відносин.

Подолання кризового стану, що склався в аграрному секторі, забезпечення стабілізації виробництва, створення передумов для нарощування продовольчих і сировинних ресурсів в Україні, перехід до ринкової економіки відображає основну сутність нинішньої державної політики в Україні.

Здійснення аграрної реформи, як важливого засобу реалізації державної аграрної політики, має забезпечити на основі докорінних змін відносин власності глибокі соціально-економічні перетворення на селі. Економічна реалізація відносин власності полягає у тому, що ці відносини забезпечують одержання і зростання доходів від застосування засобів виробництва для задоволення потреб споживачів.

Слід відмітити, що відносини власності в конкретних історичних умовах і конкретних суспільно-державних утвореннях характеризуються відповідним правовим режимом, тобто вони мають юридичний зміст. З цього випливає важливий висновок, що право власності є врегульованими законом суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження засобами виробництва. До того ж, власність, що дуже важливо, є основою відносин в системі ринку.

Власність, як важлива економічна категорія суспільства, постійно знаходиться у динамічному розвитку. Кожний його етап або стадія реалізується в економічних інтересах власників, які виявляються в прояві певних, насамперед пануючих в суспільстві, економічних відносин. Вони виступають у конкретних суспільних формах, спрямованих на задоволення потреб суспільства, зокрема, у вигляді заробітної плати, прибутку, орендного доходу, цін, кредиту тощо. Слід підкреслити, що економічні інтереси власників знаходять свій прояв у певній системі, яка включає особисті, колективні, галузеві, а також економічні інтереси народу держави, різних професійних груп населення.

Соціально-економічна сутність власності проявляється в її функціях, насамперед, в управлінні суспільним виробництвом, в необхідності здійснення конкурентної боротьби між різними формами суспільного виробництва, в потребі обміну діяльності виробників, досягненні соціальної справедливості в суспільстві.

В контексті виконання цих функцій важливо забезпечити ефективне управління суспільним виробництвом в Україні на демократичних засадах, якими передбачається орієнтація виробництва безпосередньо на споживача, на задоволення його потреб.

Розвиток форм власності поглиблює взаємодію продуктивних сил і виробничих відносин. З другого боку, розвиток виробничих відносин і, зокрема, форм власності, перебуває у прямій залежності від рівня розвитку продуктивних сил суспільства. Останні ж завжди розвинуті на стільки, на скільки розвинутий у ньому суспільний поділ праці.

Еволюційні зміни, які відбуваються у розвитку відносин власності, призвели на нинішньому етапі розвитку суспільного виробництва по суті до практичного застосування в переважній більшості лише таких понять, як державна і приватна форми власності.

Отже, власність являє собою ту основу, рівень науковості, масштаби, глибина і комплексність вирішення якої матиме визначальний вплив на характер та дієвість інших соціально-економічних перетворень у системі господарювання й управління.

У другому розділі “Становлення організаційно-правових структур багатоукладної економіки сільськогосподарського виробництва” розкрито методологічні принципи формування організаційно-правових структур багатоукладної аграрної економіки, її регіональні особливості, формування інтеграційних та кооперативних структур в процесі здійснення аграрної реформи. Особливе місце відведено питанням трансформації системи управління аграрним сектором.

Формування організаційно-правових структур багатоукладної економіки в системі агропромислового виробництва є складним і суперечливим. З одного боку, специфічна соціальна спрямованість багатоукладності в господарській діяльності, що лежить в основі різних господарських формувань, побудованих на відносинах власності, і є основним фактором ускладнення внутрішньогосподарських відносин між власниками і працівниками. З іншого боку, для того, щоб субєкти багатоукладної структури агропромислового виробництва мали можливість реалізувати свої функції, необхідно забезпечити правові, організаційні, економічні, соціальні умови, що відповідають вимогам ринку.

В результаті здійснення реформи повинно бути забезпечено: створення на селі соціально-економічної і соціально-психологічної ситуації, яка б узгоджувалась з інтересами кожного селянина зокрема і сільськогосподарських підприємств в цілому;

гарантованість створення названої ситуації внаслідок реформування вільних у своїх діях (в межах чинного законодавства) власників і господарств;

розвиток прогресивних за організаційно-виробничою і соціально-економічною сутністю агроформувань, прийнятних для кожних конкретних умов і побажань селян;

створення умов для ефективного розвитку приватних і колективних агроформувань, незалежно від форм власності і господарювання;

створення надійних передумов для ефективного становлення на селі різноукладності, розвитку підприємництва і конкуренції.

В процесі розвитку багатоукладності зазнали глибоких змін відносини розподілу, трудові відносини, відносини спеціалізації та кооперації праці. Структура форм власності повинна будуватися, виходячи з необхідної диференціації функцій власності. Якщо ми визнаємо існування двох форм власності, які реалізуються через функції володіння, користування і розпорядження, то виникає проблема економічної реалізації власності. Така реалізація здійснюється через різні господарські форми. Зокрема, це особисті підсобні господарства громадян, приватні підприємства, фермерські господарства, господарські товариства, кооперативи і казенні підприємства.

В результаті проведених досліджень виявлені фактори, що впливають на формування структури багатоукладного господарювання в окремих регіонах. За сукупністю ознак цих факторів обгрунтовані соціально-економічні регіони України.

З позицій розвитку агропромислового комплексу України визначення терміну "регіон" може бути таким: регіон - це частина території країни, яка має схожі природні, економічні та соціальні особливості розвитку агропромислового виробництва, певні традиційні риси ведення сільського господарства і бере своїми відповідними видами і обсягами виробленої продукції відчутну участь у формуванні продовольчих ресурсів держави. Отже, це комплексний показник, який насамперед характеризує за сукупністю ознак організацію територіального виробництва агропромислової продукції. Враховуючи ці положення, нами зроблена спроба накласти на грунтово-кліматичні зони фактори соціально-економічного та історико-етнічного характеру і на цій основі вивести основний інтегральний показник характеристики регіонів агропромислового комплексу. За висновками досліджень на території України можуть бути виділені такі регіони агропромислового виробництва: Північно-поліський, Західно-поліський, Південно-поліський, Західно-лісостеповий, Центрально-лісостеповий, Східно-лісостеповий, Південно-лісостеповий, Північно-степовий, Східно-степовий, Центрально-степовий і Південно-степовий. Таке районування передбачає використання адміністративних районів як районоутворювальної одиниці.

Особливого значення набуває врахування соціальних особливостей при формуванні визначених регіонів. Як показали дослідження, значна роль належить таким факторам, як густота населення, трудозабезпеченість регіонів, структура їх сільських жителів, наявність умов відтворення робочої сили та ін. В регіональному плані визначені фактори впливають, часто істотно, на організацію й ефективність виробництва. У переважній більшості випадків визначальними факторами формування регіональних районів чи зон агропромислового комплексу є економічні фактори - виробничий напрям (спеціалізація) господарської діяльності, обсяги виробництва валової і товарної продукції, наявність переробних структур та ін.

В роботі проаналізовані регіональні особливості формування організаційно-господарських структур у сільському господарстві, тенденції розвитку з визначенням прогнозів можливого їх поєднання.

На основі проведених досліджень прогнозується, що найбільшого розповсюдження у всіх регіонах України набудуть організаційно-правові структури приватно-орендного та кооперативного типу. Прогнозується, що такі структури в перспективі займатимуть більше половини всіх організаційно-господарських формувань різної модифікації. Особливого розвитку набуде формування інтегрованих виробничих систем.

Принциповим положенням регіонального розвитку АПК є визнання за кожним із регіонів його значення у формуванні місцевого і загальнодержавного ринку сільськогосподарської продукції та сировини. Це визначається конкретними природно-економічними і соціальними факторами.

Важливим напрямом регіональної політики має стати формування приміських зон для забезпечення продовольчими товарами жителів великих міст і промислових центрів.

Як показали дослідження, подальший підйом сільського господарства лежить на шляхах розвитку кооперації та агропромислової інтеграції. Система кооперативного руху в аграрній сфері набуває нових форм і змісту, сприяє широкому розвитку інтеграційних процесів. На розвиток кооперативної ініціативи впливають дві групи факторів: організаційні і ринкові. Щодо організаційних факторів, то вони головним чином повязані зі змінами, що відбуваються в організації управління сільським господарством на макроекономічному рівні. Ринкові - повязані з докорінним реформуванням відносин власності, виникненням значної кількості незалежних субєктів ринку, демократизацією виробничих відносин.

З точки зору автора одним з найбільш прийнятних типів реструктуризованих підприємств в аграрному секторі є виробничі кооперативи, створені на базі реформованих колективних господарств. В умовах ринку економічна природа виробничих кооперативів принципово відмінна від колективних господарств. Зокрема, тут уже спрацьовують ринкові фактори, а саме: а) власність персоніфікована; б) члени-власники мають право вільного виходу і розпорядження своїм паєм; в) відповідають за кінцеві результати діяльності свого підприємства; г) виробничі кооперативи можуть вступати у будь-які економічні звязки; д) діє система розрахунків за ринковими цінами.

Таким чином, створення виробничих кооперативів у будь-якому випадку є кроком вперед до більш досконалої організаційної структури сільського господарства. Реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств зі створенням виробничих кооперативів може забезпечити збереження переваг великомасштабного виробництва і дасть змогу використовувати стимули приватизованого сільського господарства.

Можливий й інший варіант, при якому в процесі реформування колективних господарств можуть утворюватися виробничі й обслуговуючі кооперативи на базі майнових паїв і оренди земельних ділянок. Реорганізоване колективне господарство по суті вже не буде підприємством колективного господарювання, а перетвориться в кооперативну асоціацію своїх первинних підрозділів.

У процесі удосконалення сільськогосподарського ринку значну роль відіграють інтеграційні процеси. Враховуючи реальний стан агропромислового комплексу України та можливості його поліпшення на основі інтеграційних процесів, рекомендується запроваджувати різні види та напрями організаційно-правових форм.

З усвідомленням необхідності соціально-економічних перетворень на селі, що викликані недосконалими організаційно-правовими формами існуючих господарських структур, стала обєктивною потреба надання соціально-економічним і організаційно-правовим відносинам на селі більшої динамічності, цілеспрямованості і комплексності на демократичних засадах.

Проте, зміни відбуваються повільно і недостатньо узгоджено, не забезпечується їх комплексність. Внаслідок цього соціально-економічна віддача від здійснення перетворень не відповідає можливостям і потребам самих підприємств, сільського господарства, економіки країни в цілому.

Негативний вплив на ефективність галузі мав розрив між аграрними перетвореннями взагалі і земельною реформою. Земельна реформа тривалий період виносилась за рамки економічної політики, а це не давало можливості проводити реформи комплексно, реорганізовувати всю систему економічних відносин на селі. Держава, зосередивши увагу на проблемах макроекономіки, практично втратила керованість на мікрорівні. Реформовані сільськогосподарські підприємства вимушені самостійно адаптуватися до ринку, що в умовах неконтрольованого зростання цін на промислову продукцію, ще більше поглибило їх кризове становище.

При подальшому розвитку реформування аграрного сектора доцільно опрацювати такі питання: а) розробити форму юридичного документа єдиного зразка, що засвідчує право члена колективного господарства на майновий пай та механізми регулювання обігу землі й економічної відповідальності субєктів господарювання за результати їх діяльності;

б) удосконалити договірні (орендні) відносини між пайовиками і орендарями (підприємством). Договори повинні набути юридичного обгрунтування з обовязковою реєстрацією в адміністративних органах;

в) сприяти прискоренню інтеграції виробництва сільськогосподарської продукції на економічних засадах з її промисловою переробкою на основі забезпечення економічної заінтересованості виробників у ефективності виробництва;

г) створити умови особистим підсобним господарствам населення та іншим приватним товаровиробникам для більш ефективного їх розвитку на засадах кооперації та інтеграції.

В дисертаційному дослідженні процес реформування розглядається не як разовий акт, а як постійний процес, спрямований на відповідність структури підприємства і форм підприємницької діяльності, їх основних завдань тим вимогам, що постійно виникають на ринку.

В дисертації наголошується, що успішне проведення реформ в аграрному секторі неможливе без реформування системи управління. Вихідним концептуальним положенням підвищення ролі держави в реформуванні аграрних відносин і перебудови управління агропромисловим комплексом є визнання, що: 1) ринкова економіка не є самодостатньою, а чисто ринкове саморегулювання потенційно деструктивне;

2) ринкова економіка як обєкт організації та управління набагато складніша порівняно з централізовано регульованою (адміністративно-командною).

Дослідженням визначено концептуальні засади управління АПК в ринкових умовах. Згідно з цими засадами діяльність державних органів управління змінюється: з управління галузями на регулювання продуктових ринків;

з адміністративного стилю на дорадницький.

Передбачається активне використання функціональних управлінських звязків. Міністерство аграрної політики України розглядається як провідна ланка управлінських установ, в рамках якої поряд з державними мають діяти створені на демократичних засадах професійні, кооперативні і корпоративні обєднання сільськогосподарських товаровиробників, міжпрофесійні обєднання операторів продуктових ринків, яким передається частина функцій державного управління. В процесі дослідження розглянуті функції цих структур.

Третій розділ “Управління інноваційно-інвестиційними процесами агропромислового виробництва” присвячується дослідженню основних напрямів освоєння ринкових відносин, визначенню проблем інвестування та розвитку інвестиційного процесу в умовах формування аграрного ринку, а також розвитку виробничої та ринкової інфраструктури агропромислового сектора. Автор притримується тієї методологічної позиції, що в сучасних умовах, коли в Україні суспільство соціально і політично поляризоване, то навіть найкращі, економічно обгрунтовані реформи чи заходи стосовно розвитку окремих галузей економіки завжди наражаються на спроби контрреформ, неприйняття їх у первісному вигляді. Нерідко досягнутий компроміс зовсім або досить істотно змінює первісний задум розробників і кінцевий результат стає іншим.

У процесі дослідження вдалося зясувати важливе методологічне положення, що інноваційно-інвестиційний процес в агропромисловому виробництві залежить від освоєння субєктами виробництва ринкових відносин. Якщо за часів радянської системи господарювання інвестиційна політика підприємств визначалася вищими планово-розподільними органами держави, то в ринковій економіці - переважно самими господарюючими субєктами. По суті, економічна поведінка підприємств багато в чому залежить від їхньої ринкової діяльності, від рівня цін та від того, як вони забезпечують відтворювальний процес, тоді як у попередній системі підприємства повністю залежали від рішень галузевих органів управління, а також рішень місцевих органів влади і неформальних звязків.

У розділі висвітлюються причини неефективності попередніх економічних реформ, які ініціювалися державою. Витратна економіка, постійна матеріальна і фінансова незбалансованість, відірваність працюючих від результатів своєї праці не могли призвести до корінного оздоровлення економіки.

Характерною особливістю початку 90-х років, як виявлено в процесі дослідження, став перехід інфляційного процесу за природні межі, що породило руйнівні наслідки в економіці держави зокрема і АПК. Це призвело до розриву господарських економічних відносин, дезорганізації господарських звязків та відродження натурального обміну, до диспропорційності відтворювального процесу та хаотичності виробництва, цінового диспаритету, відходу держави від реальної економіки, скасування державного замовлення, фінансової кризи, яка фактично спричинила банкрутство сільськогосподарських підприємств суспільного сектора, особливо у 1998-1999 рр. Коефіцієнт їх платоспроможності знизився від 0,61 у 1996 р. до 0,31 у 2000 р..

Вказані чинники зумовили системну кризу в аграрному секторі економіки, підірвали економічні основи агропромислового виробництва, звели нанівець інноваційну-інвестиційну діяльність. Різке скорочення власних і бюджетних вкладень в АПК призвело до великого провалу в інвестиційній сфері.

Змінилась і структура інвестицій по джерелах фінансування. Якщо у 1991 році за рахунок коштів державного бюджету освоєно 30 відсотків усіх капіталовкладень, а за рахунок інших джерел - 70 відсотків, то у 2000 році ці показники становили відповідно 8,2 і 91,8 відсотка.

В дисертації характеризуються основні причини інвестиційної кризи, підкреслюється, що спад капіталовкладень перевищив гранично допустимий рівень для відтворення основних фондів, впровадження нових технологій. За деякими джерелами, для відродження виробничого потенціалу потрібно 100 млрд. грн.

Більшість сільськогосподарських товаровиробників нині ще не мають можливості здійснювати великі одноразові капіталовкладення на придбання дорогих машин та обладнання, необхідних для вирощування і переробки вироблюваної продукції. З урахуванням цього проблема економічних взаємовідносин сільськогосподарських товаровиробників з постачальниками сільськогосподарської техніки і агротехнічних послуг при мінімальних грошових затратах є найбільш актуальною та практично значущою.

Вирішення її вбачається, насамперед у посиленні державної підтримки, що надається аграрному сектору країни. Всі складові економічної політики держави в даному випадку повинні бути спрямовані на реалізацію цієї мети, причому в різних формах - шляхом пільгового оподаткування, тимчасових заходів щодо державного регулювання ціноутворення та ін.

На наш погляд, в умовах ринку держава проводить політику не ціноутворення, а регулювання продовольчого ринку, створення економічних передумов для розвитку сільськогосподарського виробництва через ціни. Останні виступають засобом, а не обєктом державного впливу. З урахуванням цього автор рекомендує запровадити систему компенсацій сільськогосподарським товаровиробникам відхилення від індикативного плану ціни в розмірах, необхідних для здійснення їх діяльності на заданому рівні доходності.

Оцінюючи загалом можливість здійснення капітальних вкладень в агропромисловий комплекс на рівні нормативної потреби, автор відзначає, що реалізація цієї можливості є реальною за умови, якщо в найближчий час держава змінюватиме аграрну інвестиційну політику, спрямовану на стимулювання інвестицій за рахунок всіх джерел фінансування через систему економічних важелів.

В дисертаційному дослідженні замість відомчого принципу розподілу капітальних вкладень, який існував раніше, обгрунтовуються основні напрями розвитку інвестиційного процесу в умовах ринкових відносин. Визначаються методологічні підходи щодо формування механізму спеціальних цільових інвестиційних програм. Пропонується поряд з інвестуванням виробництва здійснювати інвестиційні проекти соціального плану. Особливістю розвитку інвестиційного процесу має стати регіональний підхід. Його забезпечення повинне здійснюватись в контексті загальнодержавної інвестиційної політики. При цьому прямі інвестиції за рахунок коштів державного бюджету мають здійснюватись по спеціальних цільових інвестиційних програмах державного значення.

Автор обгрунтовує необхідність і шляхи залучення іноземних інвестицій, які рекомендовано використовувати насамперед на техніко-технологічне переозброєння АПК. Потребує серйозного доповнення законодавство щодо захисту іноземних інвесторів та інвестицій.

В четвертому розділі “Трансформація трудових відносин в аграрній сфері” досліджуються питання адаптації системи мотивації праці до умов ринку, його економічного механізму, соціально-психологічні аспекти організації праці та соціально-економічні умови кадрового забезпечення галузі. Визначаються також перспективи розвитку ринку робочої сили та розвязання проблем зайнятості на селі. В методологічному плані трудові відносини розглядаються з точки зору виробничих відносин. Трудові відносини характеризуються передусім відносинами власності на засоби виробництва, результатами виробництва, його ступенем гуманізації. Однією із складових трудових відносин виступає мотивація праці на рівні учасників виробництва. Мотивація праці є основним компонентом самосвідомості працівника, визначає його ставлення до праці. Вона спонукає людину до виробничої чи невиробничої діяльності для задоволення своїх потреб та запитів.

Мотивація до праці включає не лише задоволення своїх фізіологічних, матеріально-побутових, культурних потреб, але й здобуття певного іміджу в суспільній ієрархії. Вона зумовлена природною особливістю людини і перш за все необхідністю.

В дисертації визначаються основні нормативи фізіологічного існування працівника, житлових, побутових та інших матеріальних умов життя і забезпечення умов для духовного розвитку особи; відтворення й продовження роду.

У відношенні до роботи працівники, як правило, керуються кількома мотивами: розмір заробітної плати, умови і характер праці. Це дозволяє виділити кілька типів мотивації працівників - патріотично мотивований, інструментально мотивований, професіонально мотивований, господарсько-мотивований, люмпенований працівник. Практично вплив на поведінку людей можливий через їх потреби і реалізується засобами мотивації праці. При цьому важливу роль відіграють стимули до праці, які діляться на 4 групи: матеріальні, моральні, духовні і умови праці.

Мотиваційний механізм праці властивий кожній економічній системі. Соціально-економічна система із примусовою моделлю трудових відносин, в якій людина піддавалася економічним і неекономічним методам примусу до праці, повинна бути замінена на дійовий мотиваційний механізм. Необхідність його створення зумовлена тим, що люди являють собою основу успішного виконання поставленої мети, дійового та економічного використання ресурсів. Це аж ніяк не применшує значення технічних засобів і технологій, а лише підкреслює, що і вони створюються та використовуються людиною, а їх ефективність залежить від результативності праці. Тому істотною проблемою є виявлення мотивів та стимулів, що спонукають людину до ефективної праці.

Важливе місце в мотиваційній системі належить, як зясовано в процесі дослідження, обсягу повноважень та функціональному навантаженню кадрів управління.

Перед аграрно-економічною наукою в умовах переходу до ринкових відносин стоять завдання розробки як національної моделі розвитку агропромислового комплексу, так і національної системи мотивації праці, яка б враховувала особливості аграрного сектора на даному етапі. Проте, для її ефективної дії важливо створити мотиваційний механізм розвитку сільського господарства. До цього спонукають історичні події останніх років, набуття Україною політичної незалежності і процес докорінних перетворень виробничих відносин, змін форм власності та формування ринкової економіки.

У формуванні доходів сільських жителів, як встановлено дослідженням, заробітна плата перемістилася з першого на третє місце, її розмір значно нижчий, ніж в інших секторах економіки. У 1990 р. номінальна заробітна плата працівників сільського господарства була нижче заробітної плати працівників державного сектора економіки на 5,2 відсотка, у 1996 р. - вже на 46,1, а у 2000 р. - на 51,6 відсотка. Незважаючи на зростання номінальної зарплати в аграрних підприємствах, вона залишається низькою, посідаючи у 2000 р. останнє місце серед 26 галузей народного господарства. Оплата праці в аграрних підприємствах відстає від середньої по народному господарству і постійно знижується. Змінилось міжгалузеве співвідношення в оплаті праці. Крім того, на 10 січня 2001 року заборгованість по заробітній платі в сільському господарстві (у питомій вазі галузей народного господарства) становила 30,9 відсотка, а в кількісному виразі - понад 1,5 млрд. грн.

Аналіз проведеного дослідження переконує, що змінити ситуацію, домогтися певного прогресу в агропромисловому комплексі можна лише шляхом розвитку ініціативи головної рушійної сили - безпосередньо працівників, кадрів масових професій. З цього випливає, що перебудова економічної системи в аграрному секторі потребує відповідних змін і перетворень в системі народної освіти, професійної підготовки рядових працівників і спеціалістів.

В цілому загальноосвітня школа, професійно-технічні училища повинні стати фундаментом подальшої підготовки кваліфікованих кадрів суто ринкової сфери виробництва: орендарів, фермерів, брокерів, менеджерів у поєднанні з основами знань традиційних професій. Це вимагає, в першу чергу, зміни всього навчального процесу. За обгрунтуванням автора, тут одне з основних місць повинно приділятися формуванню у майбутніх фахівців комерційного мислення, вивченню прогресивних технологій виробництва та управління.

Чільне місце в дослідженні відведено також вивченню соціально-психологічних аспектів сільськогосподарської праці, її оплати та формуванню ринку робочої сили як одного з ефективних інструментів розвязання проблеми зайнятості сільського населення.

До позитивних результатів із зазначених проблем автор відносить насамперед запропоновані заходи щодо вдосконалення економічної системи сільського господарства, узгодженості її з іншими галузями народного господарства країни. В нерозривній єдності з економічними умовами повинна розвиватися гуманітарна сфера. При цьому обгрунтовуються її якісні характеристики. Поєднання усіх складових людського фактора визначається основою для підвищення мотиваційних процесів в агропромисловому виробництві, насамперед через високий рівень оплати праці, інші матеріальні та духовні стимули.

Автор робить висновок, що реформа оплати праці має здійснюватися помірно, радикальним шляхом, тобто нові системи оплати праці повинні виникати в надрах апробованих на практиці систем, а сам перехід до нової організації матеріального стимулювання повинен бути поступовим і здійснюватись паралельно із становленням і зміцненням нових форм власності і господарювання. При цьому слід враховувати як психологію різних категорій працівників, так і професійну підготовку економічних кадрів.

В дисертації підкреслюється, що основні напрями економічної політики держави в сучасних умовах передбачають становлення і розвиток загальнодержавного та регіонального регульованих ефективних ринків робочої сили. При цьому не можна не враховувати специфіки формування ринку праці, існування прихованого безробіття в силу різних обєктивних і субєктивних причин, наявності двох взаємоповязаних проблем: соціально-демографічної і виробничої, а також наявності кризових явищ, які мають глибокий структурний характер.

У пятому розділі “Соціально-економічна результативність аграрних перетворень” приділена увага зясуванню організаційних наслідків та перспектив соціально-економічного розвитку в агропромисловому секторі економіки, дослідженню соціально-економічних умов стабілізації кадрів в аграрній сфері. Поряд з цим аналізується і такий важливий бік сільського життя, як демографічна ситуація на селі, зясовуються шляхи її поліпшення. Важливими факторами, що можуть сприяти цьому, на думку автора, є розвиток соціальної інфраструктури, підвищення ролі кадрів в агропромисловому виробництві.

В умовах перехідної економіки, коли відбувається руйнація продуктивних сил старої економічної системи, гостро постала проблема збереження соціальних надбань, оскільки різке погіршення економічного стану народного господарства зумовило різке скорочення асигнувань на соціальні потреби, а реформування економіки поки що не дало позитивних результатів. Тому узгодження заходів щодо стабілізації економічного розвитку і соціального прогресу повинні найбільш ефективно розвязувати суперечності, притаманні перехідному періоду запровадження ринкових відносин.

Дослідження стану аграрної сфери економіки показують, що в країні здійснено ряд заходів, спрямованих на формування відносин власності ринкового типу, запроваджено зміни в майнових і земельних відносинах сільськогосподарських підприємств, започатковано формування сектора селянських (фермерських) господарств, розширено землекористування особистих підсобних господарств населення, насамперед селян. Державні сільськогосподарські підприємства, які підлягали приватизації, перетворені у приватні підприємницькі структури. Однак, ці соціально-економічні трансформації поки що не супроводжуються позитивним економічним ефектом. Причини тут різні. Одна з них - недостатньо обгрунтована визначеність суті організаційно-господарських структур. Зміни організаційно-правового статусу підприємств протягом короткого періоду не можуть стати позитивним фактором різкого зростання виробництва. Основна причина, не рахуючи ідеологічних, полягає у загальній економічній ситуації (занепад економіки країни в цілому), відсутності стимулюючої фінансової, кредитної, цінової, податкової та інвестиційної політики. До негативних чинників слід віднести і низьку платоспроможність населення.

Виходячи з аналізу наслідків економічного розвитку і потреб суспільства та розвитку соціальної сфери, слід обєктивно оцінювати можливості економіки по виробництву необхідного і додаткового продукту і ставити реальні завдання по отриманню доходів та підвищенню життєвого рівня, вирішенню проблем зайнятості і соціального захисту населення, правильно визначати співвідн