Друга українсько-більшовицька війна (листопад 1918 – грудень 1919 рр.) - Автореферат

З огляду на це перед державою постає необхідність серйозного ставлення до військової доктрини та до своєї армії. Їх відродженню та оновленню суттєво сприятиме вивчення історії творення, реорганізації, бойових дій українських Збройних сил даного періоду, коли формування національної армії стало одним із вирішальних чинників боротьби за державність. Серед доленосних подій цього періоду важливе місце посідає доба Директорії УНР та її боротьба проти агресії радянської Росії, яку в українській історіографії називають Другою українсько-більшовицькою війною і виділяють окремим етапом у збройному протистоянні між Україною і більшовицькою Росією, що розпочався з грудня 1917 р. Саме після падіння режиму гетьмана П.Скоропадського заново починається обєднання нечисельних напіврегулярних українських загонів у національну армію, яка майже безперервно веде бойові дії з військами радянської Росії, що без оголошення війни вторглися в Україну. Дисертація повязана з науково-дослідницькою роботою з історії Збройних сил України, яка проводиться кафедрою історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також відповідає навчальним програмам Військового інституту Національного університету “Львівська політехніка”.Головна концепція їхніх праць зводилася до того, що в боротьбі з внутрішнім ворогом в Україні на класовій основі була сформована Червона армія, яка отримувала постійну “братерську” допомогу від радянської Росії. Якщо у М.Какуріна Армія УНР згадується лише “як військо Директорії” чи “армія Петлюри”, то у працях 50-х - 80-х рр. автори використовують своєрідні ярлики, що вже формують у читача негативне ставлення до української армії і загалом національно-визвольного руху: “війська буржуазно націоналістичної Директорії”, “куркульський бандитизм”, “збройні сили націоналістичної контрреволюції”, “петлюрівські війська”, “куркульсько-бандитський набрід” і т. ін. Зокрема, у монографіях А.Лихолата “Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)” та І.Рибалка “Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії”, всупереч фактам, вказується на те, що хоча Дієва армія підтримувалася Антантою, денікінцями та “білополяками”, вона була “вщент розбита” Червоною армією і вже наприкінці березня 1919 р. перестала існувати. Роль Головного Отамана під час Другої українсько-більшовицької війни розкрита у монографії С.Литвина “Симон Петлюра у 1917 - 1926 роках”. Л.Дещинський, А.Панюк, В.Верига, В.Верстюк, В.Голубко, О.Реєнт, О.Рубльов, В.Солдатенко ґрунтовно розглядають воєнні події 1917-1921 рр., аналізують уроки та зясовують причини поразки УНР у війні з радянською Росією. Дисертант виявив і ввів до наукового обігу нові архівні документи, зокрема матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ України) та Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові).Її комуністичний уряд намагався також через Україну збройним шляхом навязати Західній Європі свій режим. Для УНР ця війна мала оборонний характер, головні стратегічні цілі якої були: відстояти державність, не дати агресору можливості окупувати її територію, перемогти та відкинути Червону армію за межі республіки, у збройному зіткненні з більшовиками продемонструвати світовому співтовариству життєздатність незалежної української держави. Проголошуючи популістські гасла та спираючись на підтримку національно-несвідомого населення, її війська просувалися по Україні, одночасно проводячи мобілізацію. Досвід війни з Червоною армією переконав українське керівництво, що сформована за “отаманським” принципом напіврегулярна армія неспроможна змозі протистояти більшовицьким військам, а тому було здійснено її якісну реорганізацію. Якщо на перших двох етапах війни тактика базувалась на захопленні вузлових залізничних станцій та подальшому просуванню у потрібних напрямках залізницею, то третій етап відзначався вдалою комбінацією застосування маневрової війни та операцій розгорнутим, майже суцільним, фронтом.

2. Основний зміст роботи

У висновках викладено основні результати дослідження.

У Другій українсько-більшовицькій війні можна виділити три етапи: 15 листопада 1918 - 15 січня 1919 рр.; 16 січня - 31 травня 1919 р.; 1 червня - 6 грудня 1919 р.

Агресія радянської Росії здійснювалася з метою загарбання українських земель як з економічних, так і політичних причин. Охоплену голодом РСФРР вкрай необхідно було забезпечити продовольством. Її комуністичний уряд намагався також через Україну збройним шляхом навязати Західній Європі свій режим. Для УНР ця війна мала оборонний характер, головні стратегічні цілі якої були: відстояти державність, не дати агресору можливості окупувати її територію, перемогти та відкинути Червону армію за межі республіки, у збройному зіткненні з більшовиками продемонструвати світовому співтовариству життєздатність незалежної української держави.

Наступ Червоної армії в Україну співпав з початком протигетьманського повстання та різким погіршенням для неї міжнародної ситуації. Внаслідок цього бойові дії розгорталися вздовж усього кордону УНР. З усіх фронтів антибільшовицький фронт українське командування вважало головним.

Помилки Директорії у сфері соціальної політики та військового будівництва вдало використала радянська Росія. Проголошуючи популістські гасла та спираючись на підтримку національно-несвідомого населення, її війська просувалися по Україні, одночасно проводячи мобілізацію. Вже наприкінці травня 1919 р. Дієва Армія та уряд Директорії втратили майже всю територію України.

Досвід війни з Червоною армією переконав українське керівництво, що сформована за “отаманським” принципом напіврегулярна армія неспроможна змозі протистояти більшовицьким військам, а тому було здійснено її якісну реорганізацію. Велика увага була приділена формуванню професійного офіцерського корпусу. Це відразу відбилося на якості організації та проведенні бойових операцій. Якщо на перших двох етапах війни тактика базувалась на захопленні вузлових залізничних станцій та подальшому просуванню у потрібних напрямках залізницею, то третій етап відзначався вдалою комбінацією застосування маневрової війни та операцій розгорнутим, майже суцільним, фронтом. Основною рисою останнього етапу було швидке маневрування військовими частинами з однієї ділянки фронту на іншу більш загрозливу, тобто вміння концентрувати сили на важливому напрямку як для оборони, так і для наступу.

Похід на Київ - Одесу був спільним подвигом обєднаних українських армій. Здобуття столиці вранці 31 серпня 1919 р. стало не тільки його апофеозом, але й доказом того, що українські війська, спираючись лише на власні сили, без допомоги Антанти могли переможно воювати проти Червоної армії.

Після обєднання українських армій у липні 1919 р. стратегічний напрямок бойових операцій визначали не військові фахівці, а політики, які часто не враховували наявного воєнного потенціалу. Переконливим свідченням цього стала здача Києва ввечері того ж 31 серпня 1919 р., оскільки з політичних розрахунків перед українськими арміями постало стратегічне завдання, яке вони не в змозі були виконати. Проте, незважаючи на поразку, Дієва армія та УГА до кінця виконали свій обовязок, а антибільшовицький фронт був ліквідований не в ході бойових дій, а рішенням уряду Директорії УНР.

На основі проведеного дослідження правомірно стверджувати, що досвід і уроки Другої українсько-більшовицької війни можуть бути враховані при розробці концептуальних засад, які стосуються стратегічних напрямків сьогоднішньої діяльності політичного керівництва України щодо гарантування її національної безпеки. Основні з них: - військова доктрина держави повинна цілковито спиратися на забезпечення і реалізацію завдань її внутрішньої та зовнішньої політики;

- держава має бути готовою у будь-який момент застосувати силові методи для нейтралізації чи відвернення зовнішньої військової загрози її суверенітету, територіальній цілісності та недоторканості кордонів;

- геополітична ситуація України, як це показав досвід досліджуваного періоду, доводить, що її Збройні сили повинні відповідати за рівнем своєї боєздатності арміям передових країн світу (чи складати з ними єдиний військовий блок).

У додатках подані порівняльні таблиці організації, чисельного та бойового складу Дієвої, Галицької і Червоної армій, а також складені автором карто-схеми які відображають становище українських військ під час війни.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в публікаціях

1. Чіхрадзе О.Ш. Спроби військового політичного партнерства між Українською Народною Республікою і Польщею у 1920 році: уроки історії і сучасність // Військово-науковий вісник.- №1. - Львів: Військовий інститут при ДУ “Львівська політехніка”, 2000. - С. 102-109.

2. Чіхрадзе О.Ш. Моральний стан військ УНР у період розгортання Другої українсько-більшовицької війни (січень-травень 1919 р.) // Військово-науковий вісник. - №2. - Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2000. - С. 114-120.

3. Чіхрадзе О.Ш. Проблема зовнішньополітичної концепції в українському державному будівництві 1917-1920 рр. //Вісник Національного університету “Львівська політехніка”: Держава та армія. - №408. - Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2000. - С.40-48.

4. Чіхрадзе О.Ш. Політика уряду Директорії щодо офіцерських кадрів напередодні та на початку Другої війни з більшовицькою Росією (листопад-грудень 1918 р.) //Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал): Актуальні проблеми державного управління. - № 4. - Львів: ЛФ УАДУ, 2000. - С.290-300.

5. Чіхрадзе О.Ш. Підготовка та початок війни більшовицької Росії проти України (осінь 1918 - зима 1919 рр.) // Військово-науковий вісник. - №3. - Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2001. - С. 184-195.

6. Чіхрадзе О.Ш. Дисципліна та моральний стан військ УНР на початку Другої українсько-більшовицької війни (грудень 1918 - квітень 1919 рр.) // Державність України та її Збройні Сили: Уроки історії та сучасність: Всеукраїнська науково-теоретична конференція до 10-ої річниці незалежності України. - Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2001. - С.117-121.

7. Чіхрадзе О.Ш. Проблеми уряду Директорії УНР з офіцерськими кадрами на початку розбудови власної армії // Ефективність державного управління (регіональний аспект): Матеріали щорічної науково-практичної конференції. - Львів: ЛФ УАДУ, 2001. - С.175-177.