Досвід роботи з формування у дітей раннього віку основних традицій українського дитинознавства - Курсовая работа

Сучасний період розвитку суспільства в нашій незалежній державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі принципу народності, що дасть змогу формувати духовно багате підростаюче покоління. У другій половині XX проводилися психолого-педагогічні дослідження, присвячені вивченню етапів розвитку української народної педагогіки, її основних закономірностей, принципів, методів, засобів, форм виховання і розвитку української дитини від народження до вісімнадцяти років (Л. Стельмаховичем, концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного дозрівання та включення в доросле життя.[27;28] Поплужний та ін.), закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які звязують її зі своїм історичним коренем, національним іменем та походженням і впливають на формування памяті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу, на зародження національної свідомості, почуття відданості Батьківщині.[23;24] Тому слід створювати й розвивати дитячі садки на засадах української народної педагогіки й етнопедагогіки, традицій українського дошкілля. Кожна нація, кожен народ, кожна соціальна етнічна група має свої звичаї, свої традиції, що вироблялися впродовж багатьох століть, освячені віками і становлять національну культуру.«Горе з дітьми, а ще гірше без дітей було б», - казали в народі. Появу нового члена сімї селянин завжди вважав «гараздом», потішаючи себе, що коли «дасть Бог діти, дасть і на діти». У народі вважали, що «дитини рідної не купити», «діти Бог дає», «затим Діти - то Божа роса, що благодатно зрошує гірке існування селянина» [10; 21]. Про дітей судили по батьках: «Які мамка й татко - таке й дитятко», «Яке коріння - таке й насіння», «Який кущ - така й калина, яка мати - така й дитина». Народна педагогіка вимагала «розумної» любові до дітей, яка, очевидно, виражалася в тому, що «дитину треба так любити, щоб вона не знала цього»; не схвалювали також поблажливості у ставленні до дітей, про що можна судити з наступного: «дітей не добре так дуже пестити і волю їм давати.За визначенням М.Стельмаховича, народне дитинознавство вміщує віками вироблені народом погляди на дитинство у цілому: «емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів, особливості формування дитини як особистості» [8; 5]. Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу. Традиційний розподіл батьківських виховних ролей такий: батько - вимогливий, показує приклад фізичного загартування, професійної вмілості, громадського обовязку; мати - чуйна, милосердна, вона розуміє найтонші порухи дитячої душі, захищає, втішає і оберігає дітей. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру. У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спостережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей.Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народження здійснювали обряд «постригу»: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу. Він свідчить, що народ, батьки тонко розуміли складнощі й суперечливості підліткового віку. Народ емпіричним шляхом, завдяки багатовіковій виховній практиці дійшов висновку, що дитина найінтенсивніше росте і розвивається від народження до пяти років. Батьки, матері, дідусі і бабусі шляхом щоденних спостережень інтуїтивно звертали увагу на виховання своїх дітей і онуків у ранньому віці, на виявлення їхніх нахилів і задатків. Серед народу (гуцули) живе звичай визначати момент появи свідомості в дитини, кладучи перед нею одночасно монетку і ставлячи вогонь.У всі часи і у всіх народів основною метою виховання була турбота про збереження, зміцнення та розвиток добрих народних звичаїв і традицій, турбота про передачу підростаючим поколінням життєвого, виробничого, духовного, в тому числі і педагогічного, досвіду, накопиченого попередніми поколіннями. Зазначимо, засадами оновленого Базового компоненту дошкільної освіти виступили: визнання самоцінності дошкільного дитинства, його особливої ролі в розвитку особистості; збереження дитячої субкультури, створення сприятливих умов для формування особистісної зрілості дитини, її базових якостей, пріоритет повноцінного проживання дитиною сьогодення у порівнянні з підготовкою до майбутнього етапу життя; повага до дитини [1]. Вже у молодшій групі діти мають знати назву рідного міста (села), а в середній повинні мати певні уявлення про Батьківщину («Батьківщина - це місце, де людина народилась і живе, де народились і живуть її батьки. У народі з

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

1.1 Загальна характеристика дитинознавства в українській історико-етнографічній науці

1.2 Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції

1.3 Використання народних традицій у роботі з дітьми в групах раннього віку

РОЗДІЛ 2. ДОСВІД РОБОТИ З ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ ОСНОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

2.1 Досвід використання традицій українського дитинознавства у вихованні дітей раннього віку до початку експерименту

2.2 Місце традицій українського дитинознавства в педагогічному процесі в групах раннього віку

2.3 Вплив традицій українського дитинознавства на виховання почуттів та різних якостей особистості

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ