Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов"янського населення Київської Русі - Дипломная работа

Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі детермінували сприйняття людиною тієї доби світу, а відтак - і її поведінку у ньому. Вони, таким чином, зумовлювали як особливості повсякденного життя населення Київської Русі, так і особливості соціально-політичного розвитку країни, її зовнішньої політики. Тому зрозуміти мотивацію дій києворусичей, а через неї і логіку розвитку історії Київської Русі ми можемо, лише взявши до уваги цей комплекс вірувань та уявлень. Тому актуальність даної теми обумовлена потребою врахування при вивченні історії України як періоду Київської Русі, так і подальших періодів, комплексів вірувань та світоглядних уявлень, що збереглися у ментальності українського народу із дохристиянських часів та впливали на весь його історичний розвиток. Мета дослідження полягає у комплексному вивченні та реконструкції дохристиянських вірувань та релігійних уявлень слов‘янського населення Київської Русі.Прийняття християнства в культурній та політичній традиціях незмінно розглядалося як найважливіший зворотній пункт у історії Київської Русі, при чому наголос дуже довгий час неодмінно робився на позитивних наслідках цього кроку та його необхідності для всього подальшого прогресу земель, що входили до складу Київської Русі. Одна з центральних проблем - співвідношення язичництва та християнства - до середини ХІХСТ. взагалі була "недоторканною", бо церква не дозволяла розглядати їх в одній площині як потенціально рівні світоглядні парадигми. Так, О.С.Хомяков у "Записках про всесвітню історію" стверджував, що у східних словян до християнства не було ніякої культури. М.О.Бердяєв звернув увагу на те, що багато рис слов‘янського буття, від яких були в захваті словянофіли і з яким вони так багато звязували, повинні були віднесені на рахунок язичництва, а не християнства. Погоджуючись з пануючими у православній літературі та історіографії уявленнями про те, що "історія россійської культури починається з хрещення Русі", і що "язичницький час залишається поза історією", ряд богословів та філософів відзначали незаперечну наявність в руській культурі язичницького минулого, сліди якого можна побачити у побуті, народній памяті, національному характері.Світоглядні уявлення, релігійні вірування й культи зародилися в людському суспільстві ще на самому початку його історії, за доби раннього камяного віку - палеоліту. Еволюцію прадавніх ідеологічних поглядів та обрядовості в людському суспільстві можна простежити, вивчаючи культи й вірування східних словян. Багато хто з сучасних вчених вважає, що божества і культи словян мають індоєвропейські корені, що сягають у третє чи четверте тисячоліття до нашої ери, в часи існування індоєвропейської етнокультурної спільності, що дала життя майже всім сучасним народам Європи. І ченців-літописців, і християнських середньовічних богословів-полемістів, попри всію їх демонстративну відразу до язичництва, дуже цікавив розвиток ідеологічних уявлень словян родоплемінного ладу. Проте довгий час словянами зберігалися давні традиції, хоча по-різному складалися відношення їх із сусідніми народами, різними темпами і на різному рівні йшов подальший розвиток словянського світу.Вони тісно пов‘язані з усвідомленням людиною свого місця в оточуючому світі та багато в чому характеризують її відносини з цим світом, ставлення до нього як до дружнього чи до ворожого, опанованого чи такого, що ще тільки підлягає опануванню. Сприйняття цієї пари координат було пов‘язане, перш за все, зі сприйняттям неба та землі як протилежностей, що у поєднанні складають всесвіт. Так, дерева з дуплами не могли бути зрубаними, якщо ж так ставалося, людина мала попросити у дерева пробачення та зробити все, аби мавка могла переселитися в інше дерево. Здатність сприймати оточуючий світ як цілком живий, такий, що має душу (анімізм), та наділяти його об‘єкти людськими якостями (антропоморфізм) найбільш яскраво знаходять свій вираз у ставленні людини до частин оточуючого простору (небо, земля, сонце) та його окремих стихій (вода, вогонь) та об‘єктів (дерево, трава). Була знайдена ось зіркового небозводу - ось світу, а сузір‘я, що були поряд, отримали назви різних звірів.Християнському світогляду притаманне лінійне сприйняття часу, в якому історія, одного разу розпочавшись створенням світу, колись закінчиться його загибеллю. Будучи впродовж всього життя тісно пов‘язаною із природою, включеною у її добові (зміна дня та ночі) та рокові (зміна пор року) часові цикли, прилаштовуючись під ці цикли у своїй землеробській діяльності, людина мислила час існування світу та себе в ньому також циклічно. Час сприймається не як такий, що має початок і кінець, а як замкнений сам на собі, приречений на вічне повторення, споконвічний, такий, у якому майбутнє безперервно повторює минуле. Незважаючи на те, що билини були записані вже в досить пізній відносно християнізації час (XII-XIII ст.) та частково втратили найархаїчніші риси сприйняття часу, в них збережено бага

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

1.1 Джерела

1.2 Історіографія

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ

2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійних вірувань

2.2 Уявлення про простір

2.3 Уявлення про час

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

4.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

4.2 Головні боги слов‘янського пантеону

4.3 Святилища та обряди слов‘ян

4.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

МЕТОДИЧНИЙ ДОДАТОК

ІЛЮСТРАЦІЇ

Відтворити релігійні та світоглядні уявлення населення Київської Русі навіть в загальних рисах зараз досить складно. Причиною цього є "практично повна відсутність свідчень про дохристиянські релігійні системи та божества". Дослідник історії релігії М.М.Никольський писав: "випадкові замітки літописців, які ще і пройшли через призму візантійського православя, декілька пікантних анекдотів про пригоди бісів в Патериці (Києво-Печерський патерик, XIII ст.), викриття поганства у церковних проповідях, дві-три розповіді арабських мандрівників про погребальні обряди словян та поетичні фігури у "Слові о полку Ігореві" - ось майже все, що можна зібрати із письмових джерел тієї далекої епохи".

Ті ж джерела, що дійшли до нас, можна умовно розподілити на письмові, етнографічно-фольклорні та археологічні.

Широкий спектр археологічних досліджень словянських і прасловянських памяток надав у розпорядження дослідників велику кількість археологічних знахідок. Серед них є речі, котрі так чи інакше відображають ідеологічні уявлення давніх словян.

До числа найбільш помітних археологічних споруд, що повязані з язичницьким культом, можна віднести святилища - місця молінь та жертвоприношень богам. Слід зазначити, що до недавнього часу серед вчених панувала думка про те, що словяни-язичники не будували культових споруд, а виконували обряди на повітрі "під овіном, у рощах чи біля води".

Однак писемні джерела повідомляють про існування у словян храмів. Так, руські літописи згадують "храми ідольські", "капища", "требища".

В останні десятиріччя археологічні дослідження не тільки підтвердили існування у словян спеціальних місць моління, а й в деякій мірі відтворили їх вигляд. Мова йде про дослідження Б.О.Тимощука на Буковині, І.П.Русановой на Житомирщині, М.О.Тиханової та Д.М.Козака на Верхнім Дністрі та Західній Волині.

На території Білорусі донині виявлено близько дванадцяти зразків монументальної скульптури, які реально повязані зі світом язичницької культури.Широкі археологічні дослідження давньоруських селищ, які розвинулись в останні два десятиріччя на Чернігівщині (дослідники Є.Веремейчик, В.Коваленко, О.Моця, Ю.Ситий, О.Шекун та ін.) так само надають матеріал, який повязаний з язичницькою культурою, а саме культові речі.

Розгляд відомих зараз місць ритуальних дій словян дозволяє розподілити їх, виходячи із соціальної важливості, на дві групи. Першу складають сакральні місця невеликого масштабу - святилища общинного використання. Вони розташовувались на окраїні або у центрі селища і були призначені для сакральних дій однієї або декількох родинних общин. Другу групу складають городища - святилища IX-Xct. (Ржавніци, Родень, Горбовськ, Збруч). Їх характерним рисами є виключне розташування на місцевості, один чи два ряди валів із спеціальними майданчиками для багаття, глибокі рви та ідол у центрі майдану. Такі святилища виникли в результаті тривалої еволюції у міфологічних уявленнях словян, ставши вищим етапом розвитку язичницьких вірувань.

Словяни, без сумніву, поклонялися і вогню, який повязувався із сонцем та блискавкою, що дають тепло та дощ - воду. З матеріалів погребальних обрядів відомо, що словяни вважали вогонь таким, що має очищувальну силу.

Ще одним важливим археологічним джерелом у вивченні міфології словян є ідоли. Вивчення ідолів ускладнюється тим, що вони робилися в основному із дерева (про це свідчать і письмові джерела), і тому в більшості своїй не змогли зберегтися до нашого часу. Нам відомі головним чином кам‘яні зображення. Найбільш знаменитим з них є Збруцький ідол, виявлений у річці Збруч, біля м.Гусятина Тернопільської області, у 1848р. Цей ідол унікальний тим, що представляє не зображення окремого божества, а дає цілу космологічну систему, яка, відповідно, чітко склалася у слов‘ян до початку IX ст.

Важливим джерелом для вивчення язичницьких вірувань є різні речі, малюнки на них та на кераміці, які відносяться до язичницького культу. Майже в кожному дослідженому памятнику I тис. н.е. на поселеннях та могильниках зустрічаються багаточисельні прикраси, які ясно передають язичницьку символіку та міфологію. Найбільш цікавими є амулети, бо вони відносяться до предметів заклинальної магії. Оберегами могли бути речі із металу, кості, каменя, глини. Найбільш поширені серед них різні підвіски з отворами або вушками. Багатий та різнобарвний матеріал для вивчення уявлень давніх словян про оточуючий світ дають також зображення на кераміці та господарчих речах.

Аналіз археологічних джерел дозволяє зробити загальний висновок про те, що давні словяни мали розвинуту міфологію та організовані форми культу як вираз їхньої міфологічної уяви.

Вивчаючи письмові джерела, ми перш за все звертаємося до світських текстів Давньої Русі. Пошук у них "язичницького" - це пошук знаків-символів традиційної словянської культури у космологічних концепціях нової держави, що відображені в цих текстах. Найбільшою складністю при вирішенні цього завдання є невизначеність змісту та обсягу предмета - світогляду давніх словян. Майже не збереглись тексти словянської міфології, і це примушує дослідників, головним чином, лінгвістів-структуралістів, реконструювати їх на основі вторинних ознак.

Найбільш достовірними памятками, що повідомляють про східнословянських богів, є договори Русі з Візантією. Декілька разів руські князі нападали на візантійські володіння, і в 907, 945 та 971р.р. константинопольські імператори вкладали з князями, спочатку Олегом, потім Ігорем і, нарешті, Святославом, мирні акти, тексти яких у візантійських джерелах не знайдені, але вписані в наш літопис, коли на початку ХІІСТ. стараннями ігумена Сильвестра "Початковий свод" був перероблений у "Повість минулих літ". Тексти цих договорів повідомляють про вимовлені з обох сторін клятви, які складають важливе джерело свідчень про богів тогочасних слов‘ян. У "Повісті минулих літ" читаємо: "Царь же Леон с Олександром мир створиста с Ольгом, имъшеся по дань и роте заходивше межи собою, целовавше сами крест, а Ольга водиша и мужии его на роту; по русскому закону, кляшася оружьемъ своим и Перуном богом своим и Волосом, скотьим богом, и оутвердиша мир.".

Відомості про язичницьку релігійну реформу Володимира знаходимо у "Найдавнішому своді" Київського літопису, який виник, за визначенням А.А.Шахматова, близько 1039р. Там повідомляється, що Володимир після смерті Ярополка почав князювати в Києві один, і першою його справою було створення цілого пантеону богів. Їх імен "Найдавніший свод" не називав. Проте, вже "Початковий свод", тобто третя редакція Київського літопису, яка була складена близько 1095 року, містить імена богів, яким, за літописом, Володимир побудував капище. Таким чином, зрештою маємо у літопису такий текст: " И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне двора теремного - Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь - и творише портебу кумиром с людьми своими".

Ми вже знаємо, що приблизно в той самий час і в інших творах давньоруської письмменності зявляються схожі вставки, які теж називають богів Володимира.

Джерела виключної цінності являють собою також розповіді ранньосередньовічних християнських противників язичництва. Відомо, що в землі балтійських словян їхали місіонери з Німеччини, Італії, Франції та інших країн Заходу, щоб навернути їх у християнство. "Розповіді католицьких місіонерів про словянські язичницькі культи і обряди пише Б.О.Рибаков,- були свого роду звітністю перед римською курією про успіхи їх апостольської діяльності". У цих звітах місіонери описували несамовиті, розгульні язичницькі свята та ігрища, криваві жертвоприношення, протиставляючи їм сумирну поведінку навернених у християнство вчорашніх "поган". На жаль, навіть подібних тенденційних джерел не існує щодо східнословянського язичництва, вони є лише щодо язичництва слов‘ян балтійських.

Християнські полемісти ХІІСТ. не знали та, напевно, і не бажали знати суті язичницьких релігійних уявлень, звертаючи увагу лише на їх зовнішні прояви. У творах богословів давньоруського часу можна прочитати, що "погани" молились в "рощении" (гаях), "древе", під овином вогневі - Сворожичу, біля колодязів, рік, гір, джерел. На думку середньовічних богословів, всі ці моління переважно зводилися до принесення жертв курами, короваями, цілими трапезами, тощо.

Давньоруські критики майже не описували язичницької обрядовості. Вони лише нещадно таврували "поганські" вірування, не вдаючись у подробиці, що й без того були надто добре відомі їхній тодішній аудиторії, значна частина якої продовжувала потайки ("отай") сповідувати язичництво. Крім того, в освіченому середовищі нещодавно наверненої в християнство Русі вважалось непристойним говорити про "поганство", називати на імя його богів. У відновленому О.О.Шахматовим найдавнішому зведенні 1039 року зовсім відсутні назви "кумирів", а під 986 роком у цьому джерелі прямо говориться, що про язичництво "нельзе казати срама ради". Тому у полемічних творах давньоруських богословів XII і пізніших століть проглядають лише окремі риси прадідівських вірувань. Та й вони являють собою неабияку цінність.

Коло творів давньоруського письменства з проблем язичницьких вірувань вже багато років залишається незмінним.

Характеризуючи етнографічні джерела, слід зазначити, що вони у поєднанні з археологічними та письмовими є головним визначним матеріалом для вивчення дохристиянських вірувань. Цінність етнографічних даних зменшується з їх наближенням до сучасності, і, відповідно, втратою ними архаїчних рис. Записи, зроблені у дореформеній Росії (до 1861р.), утримують найбільш архаїчні форми, які в подальшому забуваються та зникають. Врешті, етнографічні матеріали - це скарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання людством світу та природних явищ. Трохи детальніше розглянемо етнографічні джерела та можливості роботи з ними.

За етнографічними матеріалами XIX-XX століть ми знаємо багато пережитків, котрі йдуть з глибини не тільки століть, а й тисячоліть. У цьому випадку джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань можуть виступати дитячі ігри, в які перероджувалась архаїчна обрядовість, казки, які зберегли фрагменти давньої міфології та епосу, обряди, хороводи, пісні, заговори та заклинання.

Важливим джерелом є народні билини, які складалися у X-XIIICT. В них майже непомітний християнський елемент, тексти пройняті дохристиянською поетикою.

Своєрідним, але погано вивченим джерелом язичницької старовини є багаточисельні назви урочищ: "Свята гора", "Лиса гора", "Святе озеро", "Свята роща", "Перинь", "Волосово" тощо.

У вивченні дохристиянських уявлень та вірувань прийнятним для застосування є метод екстраполяції, тобто поширення на період Київської Русі тих вірувань та форм культу, які задокументовані для більш раннього та більш пізнього часу. Майже все багатство східнословянського фольклору, записаного в ХІХСТ., ми можемо зпроецирувати в I тис. н.е., і таким чином наблизити наші уявлення про ту епоху до її реальної різноманітності та різнобарвності, компенсувавши недостатність писемних та археологічних джерел.