Доба української революції (1917-1920 рр.) у новітній історіографії - Статья

Розвиток історичної науки в останнє десятиліття минулого і перші роки нинішнього століття ознаменувався низкою істотних зрушень. Чи не найпомітніші кількісні та якісні зміни сталися у вивченні доби Української революції. Якщо на кінець 80-х років ХІХ століття навіть сам термін “Українська революція” не мав “прав громадянства” у вітчизняних виданнях, то на сьогодні захищено понад півтори сотні докторських і кандидатських дисертацій [49, 279-294], зявилося багато десятків книг, опубліковано сотні статей, які прямо присвячені висвітленню різних аспектів переламного, справді доленосного періоду. Сьогодні навіть непросто назвати скількинебудь наближену загальну цифру публікацій, якої досяг масив творів про революцію. Певну уяву, щоправда, дає бібліографічний довідник, котрий відбиває досягнення у вивченні можливо найважливішого, найбільш охоплюю чого її зрізу - державотворчих процесів революційної доби [157]. І хоча укладачі солідного тому висловили природне застереження, що з цілої низки причин змогли включити із величезної кількості наявних праць лише їх частому, та й вона склала 6848 позицій. Зрозумілим при цьому було намагання максимально репрезентувати праці останніх років.

Очевидно, є достатні підстави і реальний сенс у тому, щоб підвести деякі підсумки: спеціально проаналізувати тенденції, якими характеризується новітній історіографічний процес, оцінити набутки в дослідженні революційної доби, окреслити проблеми, на які варто звернути першочергову чи додаткову увагу, визначити шляхи подальших пошуків, концентрації наукових зусиль. демократичний революція рада партія

Варто зауважити, що автор до цього не один раз звертався до спроб оцінки новітніх тенденцій у вивченні історії Української революції [133; 134; 135; 136; 137; 141; 74].

Природно, у пропонованому дослідженні немає потреби повторювати ті міркування, висновки і узагальнення, які одержали абсолютне підтвердження у сучасних публікаціях.

Однак, не можна і просто продовжувати історіографічний аналіз, відштовхуючись, скажімо, від хронологічно останньої розвідки на поставлену тему. Для зясування сутності деяких тенденцій, розуміння їх тяглості, цілісності, ступеня виразності у деяких випадках часом важливо, часом необхідно повернутися до праць, що уже розглядалися, формуючи на них погляд у контексті ідейно-політичних і наукових уявлень сьогодення. Природно, що при усталеності принципових підходів можливі й певні корективи, зрозумілі переакцентування.

Звісно, на підсумкові оцінки і судження мають справити вплив і розвідки інших авторів, які плідно працюють на цьому ж “дослідницькому полі” [70; 76; 3].

Сталося так, що прогрес у освоєнні досвіду національно-демократичної революції 1917-1920 рр. досягався на двох головних напрямках: публікацією праць, які впродовж десятиліть зявилися в емігрантському, діаспорному закордонні і були відомі вкрай вузькому колу фахівців в Україні, та напрацюваннями тих вітчизняних дослідників, що виявилися здатними подолати інерцію традицій радянського часу, а також молодої генерації істориків, не обтяжених засвоєними жорсткими суспільствознавчими концепціями минулого.

До цього слід додати, що на процес пізнання історії Української революції значний вплив справляв непростий розвиток політичної ситуації в незалежній Україні. Та якщо, за власним рахунком, взаємозвязок історії і політики - не виняток, а, швидше, загальне правило, то в даному випадку дія цього правила виявилася особливою, зумовила такі ускладнення і суперечності, подолати які не лише не вдалося, а й можна зі значною долею ймовірності передбачити, що такий результат взагалі навряд чи досяжний у скількинебудь ближчій перспективі.

Звісно, згадані чинники діяли не поокремо і різночасово, а у взаємопереплетіннях і взаємовпливах, що зумовлює відповідне врахування всіх названих обставин при реконструкції історіографічної картини.

Українське суспільство поволі підходило до постановки питання про роль національно-демократичної революції в історичному поступі нації.

В роки горбачовської перебудови, коли розпочався перегляд концептуальних засад історії КПРС, підстав створення та функціонування Союзу РСР, пошук варіантів оновлення радянської федерації, поступово виникли можливості для звернення до тих документів, імен діячів, сторінок минулого досвіду, зокрема, у сфері міжнаціональних стосунків, які до того старанно обходилися, замовчувалися, вважалися апріорі шкідливими, ворожими домінантній ідеології, політичній системі.

Саме так на сторінки партійно-радянської преси, наукових видань почала прориватися інформація про діяльність Центральної Ради, її універсали, про Українську Народну Республіку, про Директорію і Акт злуки між УНР і ЗУНР, про М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала, І. Мазепу, С. Єфремова.

1. Андрусишин Б.І. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917 - 1920 рр. - К., 1995. - 192 с.;

2. Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: соціально-політичні і економічні зміни 1917 - 1920 рр. - К., 1996. - 265 с.

3. Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917 - 1923). - К., 1996. - 187 с.;

4. Гудь Б, Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: до питання генези українсько-польського співробітництва 1917 - 1921 рр. - Львів, 1997. - 68 с.;

5. Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1920 роках. - К., 1998. - 240 с.; Камінський Є., Дашкевич

6. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). Навч. посібник. - К., 1999. - 240 с.; Нариси з історії дипломатії України. - К., 2001. - 736 с.

7. Сергійчук В. Непізнаний світом його ж феномен // Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення. - Львів, 2002. - С. 3-16.

8. Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917 - 1921 років: на теренах постімперської Росії. - К., 2002. - 397 с.

9. Тюрменко І. Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). - К., 1998. - 228 с.;

10. Вячеслав Липинський в історії України (до 120 річчя з дня народження). - К., 2002. - 240 с.

11. Бевз TA. Н.Я. Григоріїв - політик і вчений. - К., 2002. - 285 с.

12. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - К., 1998. - 256 с.; Події і особистості революційної доби. - К., 2003. - 268 с.

13. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. Ч.І. Біографічно-довідкова. - К., 1995;

14. Стрельський Г.В. Українська дипломатія національно-державного відродження 19171920 рр. в особах. - К., 2000. - 48 с.; Матвієнко В., 15. Головченко В. Історія української дипломатії у постатях. - К., 2001. - 278с.

16. Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. - К., 2002. - 352 с.

17. Мельниченко В.Ю. Християн Раковський: Невідомі сторінки життя і діяльності. - К., 1992. - 159 с.

18. Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена // Київська старовина. - 2001. № 1. - С. 14-26; № 2. - С. 25-37.

19. Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. - К., 1996. - 192 с.;

20. Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод ОА. Очищення правдою: (Відома і невідома Україна в обєктиві історії ХХ сторіччя. - К., 1997. - 208 с.;

21. Логвиненко И.А. Политическая деятельность Украинской Центральной Рады.

Размещено на .ru