Дитяча безпритульність в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років ХХ ст. - Автореферат

- 35 тис. Ці діти, як правило, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, токсичні та наркотичні речовини. Проблема дитячої бездоглядності та безпритульності не нова для України, а тому її практичне вирішення вимагає наукового аналізу досвіду подолання безпритульності у 20-х - першій половині 30-х рр. Дослідження історичного досвіду подолання дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років розкриває нові сторінки в складній і суперечливій за змістом історії України цього періоду. Обєктом дослідження є дитяча безпритульність як соціальне явище, державні та громадські організації, що займалися проблемами подолання цього соціального явища в Україні в досліджуваний період. ХХ століття, тобто з перших кроків створення радянської системи охорони дитинства до середини 30-х років, коли дитяча безпритульність як масове соціальне явище була в цілому подолана.У першому розділі - “Дитяча безпритульність: історіографія проблеми, джерела, методологія та методи дослідження” розглядається стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, його джерельна та методологічна база. Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Спираючись на аналіз світового досвіду в організації роботи державних установ з безпритульними, а також враховуючи соціальні корені безпритульності на різних відрізках її історії, автори здійснили спробу надати наукове визначення терміну “дитяча безпритульність”, виявити соціально-економічні причини його появи. І хоча більшість з них мають пропагандистську спрямованість і не відзначаються глибоким науковим аналізом та цілісністю сприйняття досліджуваної проблеми, проте, саме в цей період були закладені підвалини наукового підходу до розробки проблеми дитячої безпритульності. Але, в цілому, проблема залишається до кінця не розробленою, бо такі ключові питання як роль та місце громадських обєднань та організацій в боротьбі з дитячою безпритульністю, особливості подолання дитячої безпритульності в другій половині 30-х років, діяльність органів ДПУ-НКВД у подоланні дитячої безпритульності залишаються поза увагою дослідників.Найбільш ефективною та розповсюдженою серед форм участі громадськості в подоланні дитячої безпритульності досліджуваного періоду виявилась система патронату, тобто система передачі дітей-сиріт на утримання та виховання (часткове або повне) до окремих підприємств, військових частин, громадських організацій (колективний патронат), або сімей (індивідуальний патронат). Поширення системи патронату було обумовлено зменшенням чисельності інтернатних установ, низьким рівнем їх матеріального забезпечення, нестачею державних коштів, масштабом безпритульності і тим самим, неспроможністю держави власними силами вирішити цю проблему. Проте, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат (індивідуальний - до селянських сімей, колективний - радгоспам та колгоспам) була антигуманною, а то і злочинною, бо призводила до неминучої смерті дітей у голодному селі. Згодом, з середини 30-х років, державна підтримка та фінансове забезпечення системи патронування дали позитивні результати, сприяли удосконаленню вказаної системи, що дало змогу покращити матеріальні умови життя патронованих дітей. Тільки на І Всеукраїнському зїзді “Друзів дітей” у 1927 р. були відокремлені функції комісій допомоги дітям від роботи товариства: комісії почали займатись виключно боротьбою з безпритульністю, а товариство - профілактичною роботою.Аналіз і узагальнення досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період дозволяє зробити наступні висновки. Суть соціального явища дитячої безпритульності в цілому та стосовно України досліджуваного періоду, характеризується відсутністю у дитини сукупності необхідних умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє автору схилитися до класифікації, в основу якої покладений розподіл безпритульних на дві великих групи:-безпритульні діти, які втратили батьків, опікунів або звязок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці. бездоглядні діти, які мали батьків або знаходились під опікою, але не мали належного матеріального забезпечення та умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходилися на вулиці. Головними соціально-економічними та політичними причинами виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках ХХ ст. слід вважати: - низький матеріальний рівень життя більшості населення країни; З перших років встановлення радянської влади на Україні сформувалася державна системи охорони дитинства, яка включала в себе: законодавство з питань охорони дитинства, державні і громадські установи боротьби з безпритульністю, мережу закладів для безпритульних дітей та різноманітні види допомоги дітям.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Аналіз і узагальнення досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період дозволяє зробити наступні висновки.

Суть соціального явища дитячої безпритульності в цілому та стосовно України досліджуваного періоду, характеризується відсутністю у дитини сукупності необхідних умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє автору схилитися до класифікації, в основу якої покладений розподіл безпритульних на дві великих групи: -безпритульні діти, які втратили батьків, опікунів або звязок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці. бездоглядні діти, які мали батьків або знаходились під опікою, але не мали належного матеріального забезпечення та умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходилися на вулиці.

Головними соціально-економічними та політичними причинами виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках ХХ ст. слід вважати: - низький матеріальний рівень життя більшості населення країни;

- безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді;

- недоліки становлення нової освітньо-виховної системи, фактична недоступність системи освіти для певної частини дітей;

- соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості;

- соціально-класова політика радянського уряду та формування авторитарної політичної системи;

- політичні репресії та депортації населення України;

суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.

В офіційних документах досліджуваного періоду головними причинами існування дитячої безпритульності вважалися виключно соціальні та економічні фактори. В 20-ті роки справді домінуючими причинами виникнення безпритульності були соціальні та економічні, але, поряд з ними існували і політичні причини, які майже повністю ігнорувалися. Наявність політичних причин появи дитячої безпритульності була очевидною. Свідченням цього стає той факт, що згодом, в 30-ті роки, в умовах формування тоталітарного режиму саме ці причини стають домінуючими у зростанні масштабів дитячої безпритульності в країні.

З перших років встановлення радянської влади на Україні сформувалася державна системи охорони дитинства, яка включала в себе: законодавство з питань охорони дитинства, державні і громадські установи боротьби з безпритульністю, мережу закладів для безпритульних дітей та різноманітні види допомоги дітям.

Протягом 20-х - першої половини 30-х рр. в практиці діяльності державних органів боротьби з дитячою безпритульністю, виходячи з соціально-економічної ситуації, що склалась в державі, склалися такі форми роботи: - вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в інтернатних закладах;

- застосування системи індивідуального та колективного патронування;

- направлення безпритульних підлітків на навчання до ФЗУ і робітничих факультетів та працевлаштування;

- проведення одноразових кампаній допомоги (лотереї, благодійні спектаклі, “тижні допомоги”, збори коштів та речей тощо)

- створення пунктів харчування та ночовок для нужденних та бездомних дітей;

шефство трудових колективів над інтернатними установами, надання їм фінансово-матеріальної допомоги;

проведення соціально-профілактичної роботи.

З укріпленням тоталітарної системи органи боротьби з дитячою безпритульністю стали застосовувати все більше адміністративних і навіть силових методів, як-то: ізоляції районів, яких охопив голод, примусового патронату дітей на селі тощо.

Однією з найбільш ефективних форм участі громадськості у подоланні дитячої безпритульності була система патронування, яка почала застосовуватися в період голоду 1921-1922 рр. Патроновані діти знаходилися значно в кращому становищі, ніж діти, які знаходилися в дитячих будинках, оскільки вони отримували родинне виховання. Проте, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат до радгоспів, колгоспів і селянських родин супроводжувалася збільшенням смертності серед дітей.

Значну роль в подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х років відігравали громадські обєднання. Серед них найбільш впливовими були “Друзі дітей”, Український Червоний Хрест, комсомольські та піонерські організації. Серед різноманітних форм діяльності добровільних товариств важливе місце посідало надання матеріальної допомоги дітям з малозабезпечених родин, організаційна та фінансова підтримка системи інтернатних закладів та системи патронування, проведення оздоровлення дітей. Але, в силу тих соціально-економічних процесів, що проходили в країні докорінно змінити становище безпритульних дітей громадські обєднання не змогли. Вони були лише додатковою ланкою партійно-державної системи і в даному питанні, як і в інших, знаходились у форваторі її рішень.

Серед головних недоліків подолання безпритульності в досліджуваний період слід вважати відсутність скоординованих зусиль держави та громадськості, недосконалість нормативно-правової бази і відсутність належних фінансових можливостей під практичною діяльністю державних і громадських установ боротьби з безпритульністю.

Узагальнення та наукові висновки, що випливають зі змісту дисертації дають підстави авторові дослідження сформулювати рекомендації, що можуть запобігти суттєвим помилкам та прорахункам при вирішенні в Україні аналогічних проблем в сучасних умовах. На думку автора необхідно: визнати найбільш результативним та ефективним засобом подолання дитячої безпритульності проведення соціально-профілактичної роботи шляхом впровадження цілеспрямованої державної політики підтримки сімї (ввести адресні доплати на дітей з малозабезпечених сімей) та розвитком системи дошкільних та позашкільних закладів (забезпечити достатнє фінансування організації змістовного дозвілля і відпочинку дітей), залучати неповнолітніх до громадських робіт у вільний від навчання час;

реформувати діючу систему опіки і посилити контроль за державними органами, які покликані реалізовувати її;

сприяти поширенню нових форм сімейного виховання дітей - прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо;

всебічно підтримувати діяльність громадських організацій, створювати сприятливі умови їх узгодженої діяльності з державними структурами.

1.Зінченко А.Г. Застосування системи патронування в Радянській Україні як шляху подолання дитячої безпритульності в 20-30-х роках // Наукові записки / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.- Вип.9.- К.: ІП і ЕНД, Полтава: АСМІ, 1999.- С.142-146.

2.Зінченко А.Г. Досвід боротьби з дитячою безпритульністю в Радянській Україні на початку 30-х років // Україна на порозі ХХІ століття: актуальні питання історії: Збірник наукових праць / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко.- К.: Стилос, 1999.- С.208-218.

3.Зінченко А.Г. До проблеми про причини виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.- Вип.VI.- Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 1999.- С.99-109.

4.Зінченко А.Г. Діяльність добровільних товариств щодо подолання дитячої безпритульності в Україні у 20-30-х роках // Наукові записки: Зб. наук. ст. Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова / Укл. П.В. Дмитренко, І.М. Ковчина, Н.М. Скоробогатько.- Вип. спец.- К.: Логос, 1999.-С.59-67.

5.Зинченко А.Г. Н.К.Крупская о причинах беспризорности // Тезисы общественно-политических чтений, посвященных 70-летию комсомола Украины “Молодежь и актуальные проблемы исторической науки”.- Киев, 1989.- С.30-31.

6.Zintschenko Alla G. Waisenkinder - obwohl die Eltern am Leben sind // MENSCHENRECHTE.- 1996.- № 6.- S.5-6.

7.Зінченко А.Г. Безпритульність як соціальне явище (до історії розвязання проблеми) // Соціальна політика і соціальна робота.- 1998.- №1-2.- С.78-86.

8.Зінченко А.Г. Історичний аспект соціального явища дитячої безпритульності // Український часопис прав людини. - 1998.- №3-4.- С.33-43.

Размещено на .ru