Дитина, як суб’єкт виховання у спадщині К.Д. Ушинського - Автореферат

У навчально-виховному процесі, де б мали гуманізуватися та демократизуватися стосунки між субєктами навчальної діяльності, увага переважно акцентується на змісті інформації, її кількості, шляхах, методах, способах, формах навчання, однак часто нівелюється власне дитина. Проблема свободи, активності, самостійності і, головне, відповідальності в умовах побудови демократичного суспільства, в якому кожен індивід особисто відповідальний за успіхи цього процесу, набуває надзвичайної актуальності, адже це дає змогу сформувати власну позицію субєктності, що передбачає вільний вибір, активність, відповідальність, творчість тощо. Ці науковці аналізують різноманітні аспекти становлення субєктності дитини, окреслюють шляхи і можливості впровадження субєкт-субєктних стосунків у сучасній школі, вказують на необхідність актуалізації цієї проблеми, а також наголошують, що сучасне інформатизоване, технізоване та урбанізоване суспільство зумовлює високий ступінь ризику у розвитку особистості. Рецепція сучасних наукових досліджень підтверджує, що сутність і зміст педагогічної теорії та виховних технологій, де дитина є субєктом виховання, історичні аспекти означеної проблеми, а також механізми їхньої практичної реалізації були і залишаються важливим обєктом наукового пошуку багатьох вітчизняних та зарубіжних педагогів. Саме тому суспільство висуває особливі вимоги до вихователя: він повинен уникати жорстких приписів; не ставитися до вихованця як до обєкта; зобовязаний враховувати його психічний стан, життєвий досвід, систему звичок і цінностей тощо.У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито стан її наукової розробленості, визначено мету й завдання дослідження, сформульовано обєкт та предмет дисертаційної роботи, схарактеризовано джерельну базу, методологічну основу, методи дослідження, виокремлено його наукову новизну та практичне значення. У розділі узагальнено стан дослідженості спадщини вченого загалом та з позицій формування субєктності дитини у процесі виховання зокрема. Ушинський називає принцип демократизації, головною засадою якого є свобода та самостійність; необхідним уважав також принцип гуманізму - у процесі гуманізації стосунків між субєктами навчально-виховного процесу у руслі побудови досконалої моделі виховання вчений радить педагогам звертатися до досягнень психологічної науки; важливим педагог називає принцип науковості і визначає його як необхідну умову реалізації демократичних підходів у вихованні; вважаючи процес виховання тривалим і доволі складним явищем, К. Ушинський наполягав на реалізації принципу послідовності та систематичності у ньому; задля переконливості своїх наукових доведень учений часто користувався методом порівняння педагогічних фактів та явищ із медичними аналогіями, підкріплюючи цим принцип природовідповідності; у педагогічній концепції вченого чітко прослідковується необхідність застосування принципу доступності; основною ознакою субєктності вчений вважає активність, визначаючи у звязку з цим спеціальний принцип - принцип активності та діяльнісного підходу; К. Ушинський обґрунтовує також принцип емоційності, вказуючи, що активна, емоційна, свідома позиція педагога спонукає учнів до активності у навчально-виховному процесі і навпаки; вчений наголошував на важливості реалізації у процесі виховання принципу виховання у праці та звязку теорії й практики.Остання, своєю чергою, ґрунтується на таких засадах: визнання індивідуальності, неповторності вихованця; гармонія особистих та загальнолюдських цінностей; категоричне заперечення насильства над дитиною та її природою; трактування і сприймання вихованця як активного, рівноправного субєкта виховного процесу, носія власної волі; реалізація у вихованні розвивальної стратегії, сутність якої полягає у конкретних справах, турботі про зростання особистості дитини, розвиток її потенційних можливостей, самосвідомості, про відкриття нею власного “Я” з усіма сильними і слабкими сторонами. Ушинського щодо виховання загалом та становлення системи виховання на субєктних засадах доводить, що не може існувати загальної для всіх народів системи виховання; кожен народ виробив особливу національну виховну систему, яка може бути корисною для інших народів, проте не може бути ними використана як власна; наука і виховання - це різні речі, оскільки наука є спільною для всіх народів, а виховання у кожного народу має специфічну мету; громадське виховання матиме позитивний ефект тільки тоді, коли його мета стане спільною для всіх виховних інституцій суспільства, зокрема сімї; дитина може стати повноцінною особистістю тоді, коли будуть реалізовані завдання виховання на субєкт-субєктних засадах (свобода, зокрема свобода волі, вибору, виховання у грі, праці та діяльності, діалог між педагогом та вихованцем на ґрунті рівності і партнерства, формування сильного характеру, відповідальності за дії та вчинки, самовиховання, самостійність, сприяння всебічному розвитку дитини, тісний звязок із життям та працею тощо). Результати нашого дослідження свідчать, що пріо

Основний зміст дисертації