Специфіка українського інваріанту "великого" стилю реалізму. Втілення української "нової" драми українськими режисерами початку ХХ ст. Дуалістичний характер українського реалістичного інтердискурсу в драматургії І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка.
Аннотация к работе
Дослідження було здійснено з метою піддати дискурс-аналізу практику реалістичного стилю в драматургії і сценічному мистецтві України кінця ХІХ - початку ХХ століття. З доволі довгого історичного періоду, впродовж якого стиль посідав топ-позицію в українській художній культурі, було логічним вибрати етап, в який, по-перше, відбувалося формування первісної системи його ідейно-естетичних координат, по-друге, реалізм набув статусу «старшої» стильової лінії в європейській, російській та українській художній культурі, по-третє, не позбавлений цього статусу, стиль водночас став базисом для художніх систем іншої формотворчої надбудови (натуралізм, неореалізм) та зазнав «обмежень» з боку художньої ідеології модернізму (мистецька практика символізму, сюрреалізму, неоромантизму). Черкасенка в Державному Народному театрі), були залучені до аналізу аби продовжити наукове умотивування процесу наступництва в межах українського порядку реалістичного дискурсу, в основоположних рисах здійснене авторкою у монографічному дослідженні «Театр української драматургії (Сучасна та класична українська пєса на сценах театрів у 1930-х рр.)». Визначення предмету і здійснення поставленої мети обумовило вирішення наступних завдань дослідження: - представити історичний поступ реалістичного стилю в українській драматургії і театрі; Актуальність дослідження передовсім повязана із застосуванням новітньої (особливо для українського театрознавства) методології дискурс-аналізу, що дозволило, по-перше, у принципово інший спосіб означити характер художньої системи реалізму, по-друге, дати обґрунтоване визначення мистецької практики українського реалізму початку ХХ століття і в такий спосіб сформулювати нову наукову конфігурацію мистецтвознавчого знання щодо артефактів і подій вітчизняного театру та критичних відгуків на них кінця ХІХ - початку ХХ століття.Усвідомлення того, що конечний вияв характеру і специфіки дискурсивної практики українського інваріанту реалістичної художньої системи зазначеного історичного періоду неможливий без урахування явищ та артефактів широкого європейського та російського ідейно-мистецького контексту, детермінувало необхідність випередити аналіз процесів формування і функціонування власне української художньої культури реалізму оглядом європейського порядку дискурсивної практики реалізму останньої третини ХІХ - початку ХХ століття. Водночас, безпосередній аналіз процесів диверсифікації реалістичного стилю в межах російської художньої території довів активність тамтешніх художницьких інтенцій та продуктивність рецепції саме європейського мистецького спрямування, що й дозволило сполучити власне європейський та російський ареали в рамках одного порядку дискурсивної практики реалізму. У підрозділах 1.1 Продуктивна «новодрамівська» рецепція британської драматургії та сцени та 1.2 Естетична концепція Едварда Гордона Крега як модерне «обмеження» театрального реалізму кінця позаминулого століття подано короткий огляд стану речей в царині британської драми останньої третини ХІХ століття з метою виявити її ідейно-естетичну секондарність у порівнянні із тогочасною прозою та поезією, яку не скасовують і «реалістичні» комедії Оскара Уайльда. Independent Theatre (Незалежний театр) і Stage Society (Сценічне товариство) у Лондоні, Gaiety Theatre (Гейєті театр) у Манчестері, Repertoire Theaters (Репертуарні театри) у Ліверпулі і Глазго сформують естетичне поле, що за своїми ідейними та ідеологічними принципами наочно протистояло тогочасній комерційній сцені, пропонувало публіці суспільно вагомі сюжети і нових героїв, які існували у іншому сценічному середовищі, виглядали, говорили і діяли нетрадиційно щодо «вікторіанської» сценічної манери та за прийомами акторської подачі були значно наближені до своїх реальних прототипів. У даному сегменті роботи знайшли відображення також рецепційні процеси німецької драми і сцени кінця ХІХ століття, до яких належать явища, інспіровані програмою «експериментального» оновлення літератури і театру Е.Садовського, мав всі ознаки «авторського» театру, які найповніше виявились у сценічних текстах двох типів: перший склався передовсім завдяки зусиллям тандему М. Проте, у 1890-х рр. в Україні заявляють про себе політичні сили (зокрема «Братство тарасівців»), суспільно-політичні платформи котрих поєднують національно свідомі інтереси із ідеями «європеїзації» українського культурного простору. Тому, стверджує авторка, на початку минулого століття, коли політичне життя в Україні набрало справжньої активності, а «поступовіша частина громади» збільшилась ще істотніше, розрив між нею і українським театром став ще помітнішим, відтепер не вдовольняючи ні національну соціал-демократію, що голосом зосібна С. Петлюри вимагала від сценічного мистецтва примату соціальності, ані поміркованих поступовців, зосереджених у редакції газети «Рада», які, нібито апологізуючи «побутовий» стиль, водночас не бажали бачити його бляклу копію, єдино уможливлену після того, як зійшла зі сцени переважна більшість тих, хто творив цей кан