Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ–початку ХХ століття - Автореферат

Дослідження було здійснено з метою піддати дискурс-аналізу практику реалістичного стилю в драматургії і сценічному мистецтві України кінця ХІХ - початку ХХ століття. З доволі довгого історичного періоду, впродовж якого стиль посідав топ-позицію в українській художній культурі, було логічним вибрати етап, в який, по-перше, відбувалося формування первісної системи його ідейно-естетичних координат, по-друге, реалізм набув статусу «старшої» стильової лінії в європейській, російській та українській художній культурі, по-третє, не позбавлений цього статусу, стиль водночас став базисом для художніх систем іншої формотворчої надбудови (натуралізм, неореалізм) та зазнав «обмежень» з боку художньої ідеології модернізму (мистецька практика символізму, сюрреалізму, неоромантизму). Черкасенка в Державному Народному театрі), були залучені до аналізу аби продовжити наукове умотивування процесу наступництва в межах українського порядку реалістичного дискурсу, в основоположних рисах здійснене авторкою у монографічному дослідженні «Театр української драматургії (Сучасна та класична українська пєса на сценах театрів у 1930-х рр.)». Визначення предмету і здійснення поставленої мети обумовило вирішення наступних завдань дослідження: - представити історичний поступ реалістичного стилю в українській драматургії і театрі; Актуальність дослідження передовсім повязана із застосуванням новітньої (особливо для українського театрознавства) методології дискурс-аналізу, що дозволило, по-перше, у принципово інший спосіб означити характер художньої системи реалізму, по-друге, дати обґрунтоване визначення мистецької практики українського реалізму початку ХХ століття і в такий спосіб сформулювати нову наукову конфігурацію мистецтвознавчого знання щодо артефактів і подій вітчизняного театру та критичних відгуків на них кінця ХІХ - початку ХХ століття.Усвідомлення того, що конечний вияв характеру і специфіки дискурсивної практики українського інваріанту реалістичної художньої системи зазначеного історичного періоду неможливий без урахування явищ та артефактів широкого європейського та російського ідейно-мистецького контексту, детермінувало необхідність випередити аналіз процесів формування і функціонування власне української художньої культури реалізму оглядом європейського порядку дискурсивної практики реалізму останньої третини ХІХ - початку ХХ століття. Водночас, безпосередній аналіз процесів диверсифікації реалістичного стилю в межах російської художньої території довів активність тамтешніх художницьких інтенцій та продуктивність рецепції саме європейського мистецького спрямування, що й дозволило сполучити власне європейський та російський ареали в рамках одного порядку дискурсивної практики реалізму. У підрозділах 1.1 Продуктивна «новодрамівська» рецепція британської драматургії та сцени та 1.2 Естетична концепція Едварда Гордона Крега як модерне «обмеження» театрального реалізму кінця позаминулого століття подано короткий огляд стану речей в царині британської драми останньої третини ХІХ століття з метою виявити її ідейно-естетичну секондарність у порівнянні із тогочасною прозою та поезією, яку не скасовують і «реалістичні» комедії Оскара Уайльда. Independent Theatre (Незалежний театр) і Stage Society (Сценічне товариство) у Лондоні, Gaiety Theatre (Гейєті театр) у Манчестері, Repertoire Theaters (Репертуарні театри) у Ліверпулі і Глазго сформують естетичне поле, що за своїми ідейними та ідеологічними принципами наочно протистояло тогочасній комерційній сцені, пропонувало публіці суспільно вагомі сюжети і нових героїв, які існували у іншому сценічному середовищі, виглядали, говорили і діяли нетрадиційно щодо «вікторіанської» сценічної манери та за прийомами акторської подачі були значно наближені до своїх реальних прототипів. У даному сегменті роботи знайшли відображення також рецепційні процеси німецької драми і сцени кінця ХІХ століття, до яких належать явища, інспіровані програмою «експериментального» оновлення літератури і театру Е.Садовського, мав всі ознаки «авторського» театру, які найповніше виявились у сценічних текстах двох типів: перший склався передовсім завдяки зусиллям тандему М. Проте, у 1890-х рр. в Україні заявляють про себе політичні сили (зокрема «Братство тарасівців»), суспільно-політичні платформи котрих поєднують національно свідомі інтереси із ідеями «європеїзації» українського культурного простору. Тому, стверджує авторка, на початку минулого століття, коли політичне життя в Україні набрало справжньої активності, а «поступовіша частина громади» збільшилась ще істотніше, розрив між нею і українським театром став ще помітнішим, відтепер не вдовольняючи ні національну соціал-демократію, що голосом зосібна С. Петлюри вимагала від сценічного мистецтва примату соціальності, ані поміркованих поступовців, зосереджених у редакції газети «Рада», які, нібито апологізуючи «побутовий» стиль, водночас не бажали бачити його бляклу копію, єдино уможливлену після того, як зійшла зі сцени переважна більшість тих, хто творив цей кан

Основний зміст дослідження