Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада — наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.) - Монография

Українська революція та воєнно-революційні події подальших років докорінно змінили соціально-економічні відносини в країні та внутрішній ринок зайнятості. Найголовніші соціально-економічні заходи УНР (ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування смуги осілості, проголошення правової рівності етносів країни), з одного боку, здійснили давно назрілі перетворення, з іншого, поставили суспільство на межі соціальних катаклізмів, які мала спричинити боротьба за перерозподіл сфер впливу у виробництві й споживанні суспільного багатства. Політика воєнного комунізму лише поглибила соціально-економічний занепад і поставила суспільство впритул до вирішення проблеми виживання. Врешті голод 1921-1922 рр. став логічним наслідком безвідповідального революційного запалу, який позбавив суспільство внутрішньої стабільності й усталених орієнтирів розвитку.

Запекла боротьба на ХІІ зїзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно-державного будівництва, передувала «оксамитовій революції» згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети - побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури в центрі й на місцях у цей час вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики коренізації є суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці підходив до кінця. Впродовж 1920-1923 рр. ВЧК та її наступник - НКВД знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого політичного бандитизму, Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко.

Ігнорування національних особливостей створило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонах Західної, Східної та Південної України, з яких остання традиційно була житницею УСРР та Союзу. Більшовицька практика господарювання привела до розорення значної маси селянства. Натуралізація селянських господарств вкупі з суспільною напівправністю класу знекровлювала виробниче і суспільно-політичне життя важливих у стратегічному відношенні регіонів, вела до стагнації сільськогосподарського сектору, що з часом послаблювало країну в цілому.

Як ми зясували раніше, українська радянська держава не відразу звернула свою увагу на етнічні громади, тривалий час адміністративні та соціально-економічні заходи в їхньому середовищі здійснювалися на загальних підставах. Накопичення й загострення суперечностей у сфері міжнаціональних взаємин, з одного боку, та проголошення політики коренізації, з іншого, змусили уряд України повернутись обличчям до необхідності з’ ясування тогочасних проблем етнічних громад та визначення їхньої специфіки.

Матеріали фронтальних обстежень найбільш чисельних етнічних громад УСРР, здійснених упродовж 1924-1925 рр. співробітниками ЦКНМ при ВУЦВК Я. Саулевичем, Ф. Бітнером, С. Ялі та іншими, за широтою досліджуваних питань та вдумливістю опрацювання матеріалу сміливо можна віднести до архівних скарбів. Звіти керівників національних секцій ЦКНМ містять різноманітний матеріал про повсякденне життя етнічних громад на початковому етапі коренізації. Саме вони дозволили урядові України скласти відносно цілісну етнонаціональну карту республіки, стали підосновою розробки і запровадження етнічно орієнтованих програм та реформ.

Останні, зокрема, констатували, що майже пять років процес «радянізації» в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. Діапазон стадіального положення, соціальної зрілості та етнокультурного розвитку етнічних груп України був значним. Як вважали сучасники, за основними господарськими та культурними показниками безперечну першість серед етнічних громад посідали німці, які, попри щиру повагу оточуючого населення, залишалися однією з найбільш замкнутих і консервативних громад.

Німці України не становили єдиної етнокультурної спільноти: вони включали волинських, одеських, маріупольських німців та менонітів. Незважаючи на певні етнокультурні (зокрема, мовні) та конфесійні відмінності, в тому, що стосувалося матеріальної культури та повсякденного буття, німецькі субетнічні групи виявляли багато спільного. Базові принципи життєдіяльності громад обумовлювалися різними версіями протестантизму, вимогливими до особистішого і громадського життя особи.