Дипломатична компаративістика: моделі дипломатії Італії, Франції та Іспанії в інтродуктивному вимірі доби раннього Нового часу XVI-ХVІІІ ст. - Статья

У статті проаналізовано основні напрями зовнішньої політики та особливості формування моделей дипломатії Франції, Італії та Іспанії у добу раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.). Особливу увагу приділено інституціональному розвиткові, здобуткам, проблемам і перспективам французької, італійської та іспанської дипломатичних служб у контексті загальноєвропейського розвитку досліджуваного періоду. Увага акцентується на національних особливостях дипломатії та зовнішній політиці Іспанії, Італії та Франції, які мають багатовікові історичні традиції та етапи інституційного розвитку. В історії дипломатичних служб цих держав та в історії інституційного розвитку їх органів зовнішніх зносин дипломатія завжди розглядалася як частина політичної культури суспільства, як одне з найголовніших засобів захисту інтересів держави у процесі державного будівництва та соціокультурного розвитку суспільства. In the history of the diplomatic services of the State and institutional development in the history of their external relations diplomacy has always been regarded as part of the political culture as one of the most important means of protecting the states interests in the process of state building and sociocultural development of societies.Міжнародні відносини, зовнішня політика і дипломатія провідних держав Європи доби Середньовіччя та раннього Нового часу уособлювалися в образі та діях їх правителів (владарів-державців), оскільки підходи, принципи, переконання, рішення та практичні дипломатичні дії багато в чому визначали й загальний поступ дипломатії зазначеного періоду, і визначили її подальший розвиток під впливом реформаційних та інституціональних процесів протягом XVI-XVIII століть. Інституціоналізація - це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Виходячи з постановки проблеми - маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав і їх дипломатичний інструментарій спираючись на джерельну базу, показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи. Раніше інших найбільш послідовно ці нові погляди на державу та її зовнішню політику та дипломатію виклав у своїх працях Нікколо Макявеллі:". державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби" [8, с.345], тобто вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. Саме тому відомості про зовнішню політику та дипломатію на рубежі Середньовіччя та раннього Нового часу варто розцінювати не як випадкові, не повязані між собою історичні факти, а як ознаки, що підтверджують усталеність нової дипломатичної практики на одному з етапів формування абсолютних держав у Європі, інституціоналізацію їх зовнішньої політики.