Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в країнах центральної Європи за доби Директорії (1918-1920 рр.) - Автореферат

Верхня - визначається часом, коли вона примушена була згорнути свою діяльність на українських землях, після остаточного утвердження радянського режиму в Україні. Наукові праці, які тією чи іншою мірою висвітлюють проблеми, повязані із створенням та діяльністю дипломатичних представництв УНР доби Директорії в країнах Центральної Європи, а також взагалі з питанням зовнішньої політики цього періоду, можна розділити на чотири групи: 1.Дослідження і мемуари учасників національно-визвольних змагань, 1917-1920 рр.; 2.Праці радянських істориків; 3.Дослідження науковців української діаспори; 4.Дослідження сучасних українських істориків. Шульгина (Генерального Секретаря - міністра міжнародних справ УНР) «Політика: Державне будівництво України і міжнародні справи», «Без території», його статті в часописах і збірниках «Початки діяльності міністерства закордонних справ України», «Симон Петлюра та українська закордонна політика» розкривають процес формування зовнішньої політики УНР, зясовують напрямки тої чи іншої зовнішньополітичної орієнтації, їх причини, аналізують наслідки цього процесу. Одночасно автор показує негативні наслідки Варшавського договору для України, оскільки від самого початку двосторонні стосунки між обома державами були для України дискримінаційними. Мазепа, який безпосередньо очолював інституції, що відали як внутрішньою, так і зовнішньою політикою Директорії, у своїх працях «Большевизм і окупація України», «Україна в огні і бурі революції» розкриває процес державотворення в Україні в цей період.Національно-політичне визволення України відкрило шлях для її зовнішньополітичної діяльності. Розбудова репрезентацій Директорії в країнах Центральної Європи спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя, закладене тут як Центральною радою, так і Українською Державою. Зокрема, суттєвим досягненням української місії у Ватикані було призначення папського візитатора в Україну, що було попереднім кроком до призначення папського нунція і визнання УНР як незалежної держави. Часті зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, які супроводжувались різким скороченням території, де реально існувала влада Директорії, не могли не відбитись негативно на діяльності її представництв за кордоном. І все ж діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у тому числі в країнах Центральної Європи, суттєво сприяла процесам державотворення, зміцненню міжнародних звязків України, піднесенню її престижу в очах європейської і світової громадськості.

Національно-політичне визволення України відкрило шлях для її зовнішньополітичної діяльності. Вихід новоповсталої української держави у міжнародний світ був необхідною передумовою її повнокровного соціально-економічного і культурного розвитку, подолання хибних поглядів на українську проблему, як внутрішню справу Росії чи Австро-Угорщини. Вже з перших кроків своєї діяльності молодій українській дипломатії довелось долати наслідки тривалого періоду бездержавності і розєднаності українських земель, які на початку ХХ століття стали обєктом гострих суперечностей і прямих зазіхань з боку великих держав.

Прихід до влади Директорії не змінив неприхильного ставлення до української державності країн Антанти, які продовжували підтримувати політичний курс на відновлення «єдиної і неділимої» Росії. Розчаровані такою позицією країн-переможниць у Першій світовій війні, керівні кола УНР шукають в інших країнах підтримки своїм національно-державним устремлінням. Важливу роль у цьому відіграла дипломатична активність в країнах Центральної Європи.

Активізація дипломатичної діяльності Директорії зумовлювалась прагненням домогтися встановлення дипломатичних контактів, а в перспективі і повноправних дипломатичних відносин, з якомога ширшим колом учасників зовнішньополітичного процесу, намаганням здобути міжнародну підтримку у боротьбі за українську державність. Попри невизнання України de jure, Директорії вдалося значно розширити мережу своїх дипломатичних представництв за кордоном, у тому числі і у центральноєвропейському регіоні. Розбудова репрезентацій Директорії в країнах Центральної Європи спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя, закладене тут як Центральною радою, так і Українською Державою. Українські посольства в Німеччині і Австрії, найбільш впливових країнах центральноєвропейського регіону, засновані в період гетьманату П.Скоропадського, продовжили своє існування і за урядування Директорії. Маючи у своєму складі висококваліфікованих дипломатів і спираючись на розвинений службовий апарат, вони відігравали важливу координаційну роль в діяльності інших українських представництв в Європі.

Українські надзвичайні дипломатичні місії в Чехословаччині і Угорщині виникли і працювали в процесі розбудови цих держав після розвалу Австро-Угорської монархії. Українській дипломатії вдалося зробити в цих країнах важливий крок на шляху юридичного визнання УНР. Протягом короткого терміну було організовано апарат представництв і досягнуто їх акредитації. Голови місій входили до складу дипломатичного корпусу і користувались дипломатичними привілеями, за встановленим міжнародним правом.

Українські дипломатичні місії в Італії, Ватикані й Швейцарії мали напівофіційний статус, проте вжили ряд важливих заходів до визнання України de jure. Зокрема, суттєвим досягненням української місії у Ватикані було призначення папського візитатора в Україну, що було попереднім кроком до призначення папського нунція і визнання УНР як незалежної держави.

Найчисельнішою була дипломатична місія УНР у Варшаві, що свідчило про надзвичайно важливі політичні зацікавлення Директорії в Польщі. Українська дипломатія домоглася офіційного визнання УНР з боку Польщі і укладення з нею політичної і військової конвенції, що дало можливість продовження боротьби за визволення України від більшовицької агресії.

Українським представництвам в країнах Центральної Європи, як і її дипломатичній службі в цілому, доводилось діяти у надзвичайно складних умовах. Часті зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, які супроводжувались різким скороченням території, де реально існувала влада Директорії, не могли не відбитись негативно на діяльності її представництв за кордоном. Давалася взнаки відсутність постійного і надійного звязку з урядовим центром, що нерідко викликало неузгоджені із останнім політичні кроки, часом навіть безвідповідальні заяви, що шкодили загальнодержавним інтересам. До цих прикрих явищ спричинилась також і міжпартійна ворожнеча у керівництві УНР, яка часто переносилась і на ґрунт дипломатичного представництва за кордоном. Суттєвої шкоди нормальному функціонуванню дипломатичної служби завдала соціалістична за ангажованість Директорії, яка нерідко впливала на відповідні службові призначення і призвела до усунення ряду визначних фахівців, які успішно працювали за часів Української Держави. В результаті конфліктів між представниками різних партій у представництвах України за кордоном мали місце зловживання службовим становищем, невиправдані фінансові витрати, аморальна поведінка службовців тощо.

Суттєвої шкоди завдала престижу України на міжнародній арені відсутність єдиного українського дипломатичного представництва після проголошення УНР і ЗУНР. На практиці обидва уряди продовжували свою дипломатичну діяльність нарізно, часто діючи у протилежних політичних напрямках, підриваючи тим самим саму ідею соборності України.

Складне політичне та економічне становище УНР не давало можливості на належному рівні утримувати свої представницькі інститути за кордоном. Вже наприкінці 1919 р. їх штати були скорочені на половину, зменшилися витрати на заробітну плату, представницьку діяльність. На кінець 1920 р. ситуація погіршилась ще більше.

І все ж діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у тому числі в країнах Центральної Європи, суттєво сприяла процесам державотворення, зміцненню міжнародних звязків України, піднесенню її престижу в очах європейської і світової громадськості. Слід мати на увазі, що за час перебування Директорії при владі, суттєво розширилась мережа її закордонних представництв. Крім 25 дипломатичних місій український уряд надсилав у різні країни спеціальні торговельно-економічні, військово-дипломатичні місії, а також делегації з питань репатріації військовополонених українців.

Українська дипломатія в країнах Центральної Європи здійснила значну роботу з метою налагодження з ними співробітництва у політико-дипломатичній, економічній, торговельній, військовій, науковій та культурній сферах. Особливо важливого значення набула діяльність, повязана з організацією повернення військовополонених в Україну. Саме в країнах Центральної Європи зосередились десятки тисяч українців-полонених, які знаходились часто у дуже важких умовах і потребували надання їм матеріально, медичної і гуманітарної допомоги під час перебування у таборах. Українським дипломатичним репрезентаціям доводилось протидіяти представникам російської і польської армій, які намагались залучити у свої частини якомога більше українських полонених.

Надзвичайно важливу роботу здійснювали консульські установи, які надавали практичну допомогу громадянам українського походження, біженцям і військовополоненим з метою їх повернення на батьківщину. Консульська діяльність мала певною мірою компенсувати відсутність офіційного визнання УНР у ряді країн Європи і стала важливим напрямком дипломатичної роботи поряд з інформаційно-пропагандистською і торговельно-економічною діяльністю. Консульські заклади взяли активну участь у підготовці економічних угод УНР з Польщею, Італією, Швейцарією та іншими європейськими країнами.

Суттєво розширилась інформаційно-пропагандистська діяльність української дипломатичної служби в державах Центральної Європи. Необхідність обєктивного інформування їх урядових кіл і громадськості про справжній зміст українського національно-визвольного руху, конкретний розвиток подій в Україні була вкрай важливою з огляду на інтенсивну антиукраїнську пропаганду червоної і білогвардійської Росії, польських шовіністичних кіл. Було зроблено багато для того, щоб змінити уяву європейського світу про Україну як провінцію Росії і Польщі, ознайомити європейську громадськість з досягненнями української культури, історією України тощо.

Діяльність українських представництв у Центральній Європі сприяла виходу УНР з кільця ворожого оточення і допомагала налагодити розмаїті звязки з країнами Європи і світу. Вона вплинула на те, що західні політики почали реалістичніше підходити до факту існування України як цивілізованої держави і налагодження з нею політичних та економічних відносин.

Список опублікованих праць дисертанта з досліджуваної проблеми

Соловйова В.В. З історії дипломатичних відносин Директорії УНР і Раднаркому РСФСР у 1919 // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверсітету. Вип.ІІІ. - Запоріжжя, 1998. - С.27-35.

Соловйова В.В. Дипломатичні представництва УНР у Німеччині та Австрії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія". Вип.2. - 1998. - С.89-97.

Соловйова В.В. Зовнішньоінформаційна діяльність українських дипломатичних представництв у країнах Центральної Європи (1918-1920 рр.) // Вісник Київського державного лінгвістичного уеіверситету. Серія «Історія, економіка, філософія.» - Вип. 3. - К., 1999. - С. 155-166.