Дидактичні основи організації диференційованого навчання молодших школярів - Автореферат

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») передбачено створення різноманітних типів навчальних закладів і забезпечення всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, її здібностей і обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури; формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору. За останні роки у психологічній і педагогічній літературі зявилося чимало цікавих ідей і концепцій, спрямованих на всебічний розвиток особистості кожного учня, його пізнавальних здібностей. Результати наукових пошуків переконливо показали, що у шкільній практиці індивідуальний підхід найчастіше знаходить вияв у врахуванні типових особливостей учнів, тому індивідуалізація в умовах класно-урочної системи переважно здійснюється через групові диференційовані завдання із включенням на окремих етапах індивідуальних. Диференціація як принцип навчання в нашій школі передбачає таку організацію роботи на уроці, коли одному учневі або групі учитель пропонує в певній системі посильні завдання різної складності і цим самим створює сприятливі умови для розвитку і навчання кожного. Актуальність проблеми диференційованого навчання для теорії і практики початкового навчання та її теоретична нерозробленість зумовили вибір теми нашого дослідження «Дидактичні основи організації диференційованого навчання молодших школярів».У першому розділі «Психолого-педагогічні особливості організації диференційованого навчання у початкових класах» проаналізовано стан розробки даного питання у психолого-педагогічній літературі, розкрито сутність понять «диференційоване навчання», «диференційований підхід», «диференціація», доведено необхідність поділу дітей на групи, враховуючи їх вікові та індивідуальні особливості, вивчено стан проблеми диференційованого навчання в практиці початкової школи. Унт відзначається, що диференційоване навчання - це робота за різними програмами і підручниками, розрахованими на декілька рівнів інтелектуальної обдарованості учнів. Щодо видів диференціації, то в літературі використовується поняття «внутрішня» диференціація як організація навчального процесу, під час якої врахування індивідуальних особливостей учнів відбувається в умовах роботи у звичайних класах (при цьому передбачається використання групових форм навчання) і «зовнішня» диференціація, яка передбачає навчання учнів у школах і класах з поглибленим вивченням предметів. Аналіз педагогічного досвіду застосування диференційованого навчання дає змогу зробити висновки: вчителі початкових класів диференціюють завдання епізодично; завдання з підручника в основному виконуються колективно або опрацьовується за спрощеною схемою: сильнішим учням дають більше за обсягом і складністю завдання, а слабшим - менше і простіше; не у всіх підручниках початкової школи авторами передбачено різнорівневі завдання; недостатня кількість методичних рекомендацій щодо використання диференційованих завдань; водночас у творчому педагогічному досвіді спостерігається зростання уваги до диференціації.

Основний зміст дисертації