Ідея всебічного й гармонійного виховання особистості в епоху європейського Відродження - Автореферат

У світовій гуманітарній культурі ідея всебічного й гармонійного виховання особистості має найвищу загальнолюдську цінність, оскільки передбачає безкінечне вдосконалення сутнісних сил людини й на цій основі - всього суспільства. Вона увійшла до золотого фонду наукової думки, дозволила усвідомити гуманістичну сутність феномена виховання, стала базовою в теорії і практиці виховання, його метою й кінцевим результатом. Відтак, розуміння цілісного історико-педагогічного процесу та його звязків із сучасністю неможливе без подальшого дослідження ідеї всебічного й гармонійного виховання, становлення якої у світовому педагогічному контексті припадає на епоху європейського Відродження (кінець XIV-початок XVII ст.). Ігнорування цього призводить до виникнення обєктивних соціально-педагогічних суперечностей: між прогресом у спеціальних знаннях, досягнутим природничими і технічними науками, та невідповідним йому рівнем розвитку гуманітарних знань, пізнання феномена людини і її виховання; між запитами сучасного навчально-виховного процесу з його установкою на унікальність та субєктність особистості і недостатністю методолого-теоретичних і методичних пошуків у сфері всебічного й гармонійного виховання людини; між євроінтеграційними тенденціями у вітчизняній педагогіці та її традиційним превалюванням; між ідеальною метою всебічного й гармонійного виховання особистості та соціально-педагогічною неспроможністю її забезпечення в широкій реальній практиці виховного процесу. Методологічну основу дослідження становлять: філософське вчення про людину як біосоціальну цілісність, задану певною особистісною й соціальною системами; синергетичне світорозуміння, яке дає змогу врахувати всі чинники генезису та еволюції досліджуваної ідеї, різноманітні нелінійні звязки між явищами, процесами та системами, застосувати міждисциплінарний підхід; антропологічний, особистісно-соціальний і соціокультурний підходи, що визначають позицію дослідника щодо предмета дослідження, діалогу культур, традицій і новаторства; поєднання формаційного й цивілізаційного підходів, яке уможливлює адекватну оцінку педагогічних феноменів; парадигмально-педагогічний підхід, в основі якого лежить внутрішня логіка розвитку педагогічної думки, закономірності її функціонування як відносно автономної; біографічний підхід, який дає можливість простежити розвиток будь-якої педагогічної ідеї через історію людського життя; системно-структурний підхід, що сприяє вивченню педагогічних явищ і процесів у взаємозвязку; принципи: історизму й наукової обєктивності, які виключають примітивне “осучаснення” педагогічних явищ минулого; світоглядного плюралізму, що дозволяє рівноцінно розглянути вплив на ідею різних духовних течій західноєвропейського суспільства; природо-і культуровідповідності, що передбачає ставлення до людини як до неповторності й самоцінності, як складової певної цивілізаційної культури; комплексності, системності й цілісності у вивченні педагогічних явищ і процесів.У першому розділі - “Передумови і методологічні засади генезису та еволюції ідеї всебічного й гармонійного виховання особистості в епоху європейського Відродження” - розглянуто головні проблеми генезису ідеї та європейського Відродження як культурно-історичного феномена (етапи розвитку, регіональні особливості); визначено методологічну основу ренесансної педагогічної думки, її антропологічне підґрунтя; розглянуто проблему співвідношення традицій і новаторства у творчій спадщині європейських гуманістів, сформульовано виховну парадигму епохи, основні положення гуманістичної концепції виховання. Цьому сприяла низка чинників: до соціальних відносимо появу перших форм капіталістичного підприємництва, вихід на арену “нових людей”, релігійні процеси, прагнення до оновлення духовно-культурного життя; педагогічні передумови полягали в невдоволенні церковною монополією на освіту й виховання, відкритті античної педагогіки, започаткуванні ренесансної виховної парадигми, сприйнятті носіями “теоретичного розуму” ідей гуманізму. У дослідженні доведено, що саме гуманізм став системоформуючим чинником ренесансної педагогічної виховної парадигми, поширюючись у сферу теорії виховання і визначаючи його мету, принципи, напрями, методи та організаційні форми. Нове уявлення про людину як вищу цінність і “міру всіх речей” зумовило: 1) орієнтацію у вихованні на природу людини, її гармонію; 2) усвідомлення ролі освіти й виховання як головного засобу реалізації людиною її земного призначення; 3) проголошення світського характеру освіти зі збереженням релігійного елемента; 4) розуміння виховання як процесу становлення й розвитку (саморозвитку) особистості, як засобу розкриття її природних здібностей; 5) необхідність розумового, фізичного та морального виховання, як основних компонентів усебічного та гармонійного формування особистості; 6) узгодженість мети, змісту та принципів виховної діяльності на основі гуманності, поваги до особистості дитини, пошук ефективної методики виховання з урахуванням вікових та індивідуальних особливос

2. Основний зміст дисертації