Державотворчі процеси в УНР в часи Центральної Ради та Директорії - Курсовая работа

Державотворчі процеси в Україні мають свої багатовікові корені і продовжуються досі. Зокрема значний інтерес представляють особливості державного будівництва за часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і радянської влади в Україні. Політичні лідери зазначених форм державних утворень в Україні вивчаємого періоду намагалися впровадити свої власні принципи управління і часто не враховували попередні надбання у справі розбудови держави. А відсутність національної єдності серед населення Наддніпрянської України і, передусім, серед політичної еліти Української держави, суперечки тощо спричинили послаблення Центральної Ради, чим і скористалися інші держави - Німеччина та Росія. Між тим, державотворчі процеси протягом 1917-1920 рр. мало досліджені, хоча досягнення і прорахунки українського державотворення революційної доби сприяли б більш критичному та обєктивному оцінюванню розбудови держави на сучасному етапі історії України.Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну державність у формі автономії України у складі Росії. В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада має поповнити представниками від інших народів, що живуть в Україні, після чого стане єдиним найбільшим і найвищим органом революційної демократії краю. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату.Характерною рисою ситуації в Україні після революцій 1917 р. було те, що поряд із політичними рухами, що боролися за створення унітарної держави (більшовики, білогвардійці, іноземні інтервенти), досить активно проявили себе сили, що поставили за мету створення незалежної української держави. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав: "Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча - трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;Політичне становище у Наддніпрянській Україні протягом 1917-1918 рр., коли йшов процес відродження української державності, значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості українського уряду. Основою першого періоду (квітень - жовтень 1917 р.) законодавчої діяльності Центральної Ради мав переважно декларативний характер, про що свідчив зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Здобутком другого періоду законодавчої діяльності Центральної Ради (грудень 1917 - квітень 1918 рр.) стало проголошення Конституції Української Народної Республіки, що, як історичний документ, продемонструвала теоретичні можливості та досягнення українського лібералізму XX ст. З поваленням Української Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України. Після відновлення Української Народної Республіки Директорія обрала компромісний шлях - між парламентською демократією та радянською республікою.

Політичне становище у Наддніпрянській Україні протягом 1917-1918 рр., коли йшов процес відродження української державності, значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості українського уряду. Законодавча діяльність українського парламенту проходила у два періоди. Основою першого періоду (квітень - жовтень 1917 р.) законодавчої діяльності Центральної Ради мав переважно декларативний характер, про що свідчив зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Його основним здобутком стали нині відомі універсали, яким судилося відіграти таку саму роль, що й “Декларація про державний суверенітет” 1991 року. Універсали формували основи української державності. Здобутком другого періоду законодавчої діяльності Центральної Ради (грудень 1917 - квітень 1918 рр.) стало проголошення Конституції Української Народної Республіки, що, як історичний документ, продемонструвала теоретичні можливості та досягнення українського лібералізму XX ст. Творці Конституції мислили демократично і були гуманними політичними діячами, які мріяли створити правову модель суспільного порядку для населення України. З поваленням Української Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Після відновлення Української Народної Республіки Директорія обрала компромісний шлях - між парламентською демократією та радянською республікою. Він полягав у створенні вертикалі трудових рад: від повітових та губернських на місцях - до Конгресу трудового народу в центрі. Себе Директорія вважала лише тимчасовим органом, що має передати владу Конгресу. За принципами організації і формування органів вищої державної влади Директорія зразка 1920 р. фактично мало чим відрізнялася від Гетьманату 1918 р. Система державного управління Директорії трансформувалася із соціалістичних “трудових рад” в авторитарне правління з ознаками перетворення його в президентську республіку. Особливість системи державного управління полягала в тому, що, попри задекларованість “трудового принципу” чи принципу загального виборчого права, визначальними завжди залишалися авторитарні методи правління. Постійні побіжні заходи і дії диктували відповідні воєнному часу методи державного правління Директорії і не давали можливості створити сталу систему. Однак усе зроблене Директорією Української Народної Республіки в плані конституційного процесу свідчить про значні якісні зрушення і в сутності цієї форми української державності. Від фактично більшовицьких соціально-економічних гасел і “трудового принципу” було пройдено шлях до утвердження ліберально - демократичних ідей: на рівні з іншими формами власності зберігалася приватна власність, легітимувалися загальне виборче право і надавалися гарантії прав людини.

З огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети - зміцнення і збереження самостійної української державності - можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917 - 1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави.

Негативною рисою державного будівництва в Україні у 1917-1920 рр. була слабкість, а часто й повна відсутність спадкоємності різних форм української національної державності, нехтування наступним політичним режимом попередніх здобутків і прорахунків у державотворенні, впевненість провідних державних керівників у тому, що тільки вони діють бездоганно і без помилок.

Аналіз нормативно-правових актів дає нам можливість констатувати, що економічна політика Центральної Ради була мало ефективною у відношенні фінансів та промисловості, економічна політика гетьманського уряду носила вузький класовий характер і не мала підтримки серед трудових класів.

Одночасне існування та непримиренні протиріччя між національно-державними утвореннями, орієнтованими на побудову незалежної української держави та радянською державністю, мета якої полягала у збереженні фактично унітарної форми державного устрою колишньої Російської імперії, призвели до втрати української національної державності.

Таким чином, початок формування державності був покладений, але недостатньо ефективна організація показала на слабкі сили будівників державності на той час.

1. Верстюк В. Історія України: нове бачення / В. Верстюк та ін. / Під ред. В. Смолія. - К.: Україна, 1996. - 494 с.

2. Винниченко В. Відродження нації. - Ч.ІІІ. - К.; Відень, 1920. - С.110.

3. Гнатюк А., Рожик М., Історія встановлення української державності.Львів: центр Європи, 1995. С.320

4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - К. «Генеза» 1996. - С.217

5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - С. 512 [http://ukrknyga.at.ua/load/grushevskij_m_s_ocherk_istorii_ukrainskogo_naroda/9-1-0-1893]

6. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. - К. «Либідь», 1993. - С. 420

7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923, т. І. Доба Центральної Ради. Т. І- С.437 []

8. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1-2. - К. «Глобус», 1991. т. І- С.437; т. ІІ- С.423

9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів « Глобус», 1993.

10. Копеленко Ол. “Сто днів” Центральної Ради - К.: ”України”, 1992. - С. 204

11. М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов "Історія України". - Київ «Райдуга», 1992 р. - С.112.

12. Махун C. 1917-1918 роки: Згаяний час Центральної Ради, або «Між двома кріслами» // Дзеркало тижня , №32, 2005р. [http://www.dt.ua/articles/44285?section=newspaper#article ]

13. Нагаївський І. "Історія української держави ХХ-го століття". - Київ «Знання», 1993 р. - С.200.

14. Нариси історії державної служби в Україні / Авт. колектив: Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та інш. - К.: Ніка-Центр, 2008. - 536 с.

15. Панюк Анатолій, Рожик Микола, Історія становлення української державності. - Львів: центр Європи, 1995. - С.424

16. Н.Полонська-Василенко "Історія України". - Київ, 1993 р. - С.305. []

17. Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. / О. Рубльов, О. Реєнт. - К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. - С.320

18. Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис / В. Солдатенко. - К. «Либід», 1999. - С.976

19. Субтельний 0."Україна", Київ, "Либідь", 1992 р.

20. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. - 1996. - № 1 - 2. - С. 135 - 137.

21. Яблонський В. Від влади пятьох до диктатури одного. Історико-правовий аналіз Директорії УНР / В. Яблонський. - К.: „Альтпрес”, 2001. - 160 с.

Размещено на