Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945-1991 рр. - Автореферат

Традиції відігравали та відіграють важливу роль в історії кожного народу чи країни та входять до неодмінних компонентів національної ідентичності. Традиції справляють визначний вплив на соціальне життя в його найрізноманітніших виявах, зокрема на гуманітарну сферу та науку. Проте, в українському контексті питання повязані з традиціями набувають великого значення з огляду на поєднання проблем, вирішених впродовж XIX-XX ct. багатьма народами (створення і утвердження національної держави, етнокультурна самоідентифікація, формування громадянського суспільства, інтеграція у світову науку та ін.) з сучасними вимогами світового поступу. Одні дослідники вказують на надмірне захоплення традиціями, інші навпаки - на перерваність спадкоємності не тільки в науці, але і в суспільстві. Проте, науковий та суспільний розвиток XX ст., зокрема на еміграції та у діаспорі, висував проблеми, які потребували нових засад для свого розвязання.Проблема державницької традиції в другій половині 40-х - початку 50-х років ХХ ст. порушувалася у працях істориків у межах провідної або спорідненої проблематики: витлумачення української історії в руслі європейської цивілізації та тогочасних модерних впливів щодо її реконструкції (теорії циклів, персоналізація, субєктивізація історичного буття), вирізнення методологічних засад наукових напрямів, концептуальних основ періодизації історії України, зокрема в контексті протиставлення духовних, культурних цінностей та ідеологій у різні епохи. Причому зацікавленість спадщиною Липинського та інших істориків не зменшилася і в 80-і роки. Але незважаючи на неодноразове звернення до історіографічної спадщини істориків-державників та проблем, повязаних з інтерпретацією "державницьких періодів" української історії в оглядах 70-80-х років ХХ ст., терміни "державницький" та "народницький" вживалися переважно в ретроспективі до історіографії кінця XIX-початку ХХ ст. Таким чином, в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-х початку 90-х років ХХ ст. до проблеми державницької традиції (державницької спадщини), зокрема в аспекті її інтерпретації та оцінки, зверталися під час наукових дискусій в межах розгляду провідної проблематики, в спеціальних історіографічних працях, у процесі опрацювання окремих наукознавчих проблем (проблема генерацій) тощо. За радянської доби наукові студії істориків на еміграції та у діаспорі розглядалися виключно в спеціальному жанрі "критики буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів" історії, які виконувалися відповідно до ідеологічних вимог.В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов до висновків, які узагальнюють авторські підходи, інтерпретації, тлумачення та припущення, а також генералізують висновки, подані в усіх підрозділах дисертації. Вони формулюються наступним чином: · на відміну від міжвоєнної еміграційної історіографії українська зарубіжна наука в 1945-1991 рр. функціонувала в інших соціокультурних умовах та інтелектуальному середовищі, що виявилося: а) у втраті сталого звязку з Україною; · вивчення передумов та середовища дослідницької праці вчених дозволяє визначити три періоди розвитку української зарубіжної історіографії: а) концентрація наукових сил в таборах для переміщених осіб у 1945-1951 рр.; · в українській зарубіжній історіографії працювало 4 покоління науковців, які можемо вирізнити за початком їхньої наукової діяльності: І генерація, представники якої розпочали наукову діяльність до 1917-1918 рр. та завершували її в 40-50-х роках на еміграції; ІІ генерація, яка ввійшла до наукового процесу у міжвоєнний період (1920-1939); ІІІ - після 1945 р.; IV - англомовна генерація, наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ ст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов до висновків, які узагальнюють авторські підходи, інтерпретації, тлумачення та припущення, а також генералізують висновки, подані в усіх підрозділах дисертації. Вони формулюються наступним чином: · на відміну від міжвоєнної еміграційної історіографії українська зарубіжна наука в 1945-1991 рр. функціонувала в інших соціокультурних умовах та інтелектуальному середовищі, що виявилося: а) у втраті сталого звязку з Україною;

б) переміщенні наукової еміграції, її установ і осередків зі Східної та Центральної Європи до країн Західної Європи та Північної Америки;

в) у строкатому складі повоєнної хвилі (міжвоєнна еміграція, науковці з західноукраїнських земель та Радянської України);

· вивчення передумов та середовища дослідницької праці вчених дозволяє визначити три періоди розвитку української зарубіжної історіографії: а) концентрація наукових сил в таборах для переміщених осіб у 1945-1951 рр.;

б) розсіяння наукової еміграції під час її переїзду до Північної Америки, реорганізація та адаптація до західного наукового світу (50-60 роки);

в) інтеграція до інтелектуального середовища та дослідницьких осередків країн проживання, поява англомовної генерації дослідників українського походження (70-80-і роки);

· в українській зарубіжній історіографії працювало 4 покоління науковців, які можемо вирізнити за початком їхньої наукової діяльності: І генерація, представники якої розпочали наукову діяльність до 1917-1918 рр. та завершували її в 40-50-х роках на еміграції; ІІ генерація, яка ввійшла до наукового процесу у міжвоєнний період (1920-1939); ІІІ - після 1945 р.; IV - англомовна генерація, наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ ст.;

· існування різних генерацій істориків зумовило створення та функціонування кількох типів дослідницьких інституцій: а) еміграційні осередки зі старими науково-організаційними традиціями (УВАН, НТШ, УВУ);

б) американсько-українські установи, орієнтовані на потреби західного наукового світу (КІУС, УНІГУ);

в) наукові товариства, які обєднували науковців різних поколінь за фаховою належністю (УІТ);

г) інституції, обєднані регіональною або іншою проблематикою (Східноєвропейський інститут ім. В.К. Липинського, Інститут дослідів Волині);

· еволюція оцінки "державницької історіографічної спадщини" зумовлена кількома групами взаємоповязаних чинників: а) рівень адаптації та інтеграції кожної з генерацій істориків до західного наукового світу;

б) поширення плюралістичних методологічних підходів в історичних дослідженнях;

в) зміна дослідницьких пріоритетів від доби середньовіччя до історії нового та новітнього часу;

· належність до істориків-державників в 40-70-і роки ХХ ст. ідентифікувалася здебільшого за політичним спрямуванням (консервативним, націоналістичним, демократичним), ніж за іншими ознаками (методологія історичних досліджень, концептуальні підходи, провідна проблематика тощо);

· у другій половині ХХ ст. в українській зарубіжній історіографії ідею спадкоємності державницьких традицій (княжа ® козацька-гетьманська ® модерна держава) заступила ідея дисконтинуїтету української історії, яка побутувала в термінах "неісторична", "неповна", "незавершена" нація;

· вплив “державницької спадщини” на українську зарубіжну історичну думку сприяв збереженню її національної спрямованості на еміграції, але водночас обмежував проблемно-тематичний та жанровий діапазон наукової творчості.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА: 1. Поняття "концепції" в українській історичній науці // Розбудова держави. - 1994 - №8. - C.45-55. (1 д.а.)

2. Державницький напрям в українській історіографії першої третини XX ct.: становлення, формування, вплив // Історія укр. середньовіччя: Козацька доба: Зб. наук. праць (На пошану історика, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка О.М. Апанович): У 2 ч. - К.,1995. - Ч.1. - С.111-133. (1,5 д.а.).

3. Український історик Борис Крупницький // Київська старовина. - 1995. - №6. - C.36-39. (0,5 д.а.).

4. Персональна бібліографія істориків діаспори // Бібліотечний вісник. - 1996. - №2. - C.10-16. (1 д.а.).

5. Лев Окіншевич та його есе "Між Заходом і Сходом" // Розбудова держави. - 1997. - №7/8. - C.102-107. (0,8 д.а.).

6. Проблема наукової традиції і сучасна українська історіографія // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (Зб. наук. праць на пошану д.і.н. М.Ф. Дмитрієнко). - К., 1997. - [Вип.1.] - С.252-263. (0,7 д.а.).

7. Часопис "Рід та Знамено" і його внесок у розвиток української еміграційної історіографії // Бібліотечний вісник. - 1997. - №1. - C.32-37. (1 д.а.; у співавтор. з М.Ф. Дмитрієнко; дисертантом написані C.34-37).

8. Лев Окіншевич і проблема "межового положення" України: (З історіографічних дискусій на еміграції кінця 40-х - початку 50-х років XX ст.) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. праць та спогадів (Памяті видатного вченого-історика, чл.-кор. НАН України І.О. Гуржія). - К.,1998. - С.354-372. (0,7 д.а.).

9. Оцінка наукової спадщини Миколи Костомарова в українській зарубіжній історіографії (1945-1991) // Історіографічні дослідження в Україні (На пошану д.і.н. Ю.А. Пінчука). - К., 1998. - Вип. 8. - С.123-137. (0,7 д.а.).

10. Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина // Історіографічні дослідження в Україні: Наук. зб. (Памяті історика України, чл.-кор. НАН України Ф.П. Шевченка). - К.,1999. - Вип.7. - С.286-313. (1,5 д.а.).

11. Українська історіографія та етнопсихологія Володимира Янева: (Субєктивні нотатки з приводу розвитку однієї наукової галузі): Рец. на кн.: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен,1993. - 217 c. // Розбудова держави. - 1996. - №10. - C.57-61. (0,5 д.а.).

12. Понятійний апарат історичної науки і українська історіографія: сучасний стан та перспективи розробки // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Мат-ли Всеукр.наук.конф. (Харків, 15-17 листопада 1995 р.). - Харків,1995. - С.92-97. (0,25 д.а.).