Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці - Автореферат

Традиції відігравали та відіграють важливу роль в історії кожного народу чи країни та входять до неодмінних компонентів національної ідентичності. Проте, в українському контексті питання повязані з традиціями набувають великого значення з огляду на поєднання проблем, вирішених впродовж XIX-XX ct. багатьма народами (створення і утвердження національної держави, етнокультурна самоідентифікація, формування громадянського суспільства, інтеграція у світову науку та ін.) з сучасними вимогами світового поступу. Одні дослідники вказують на надмірне захоплення традиціями, інші навпаки - на перерваність спадкоємності не тільки в науці, але і в суспільстві. Основні компоненти, які складають проблему традиції в українській зарубіжній історіографії можемо окреслити в трьох пунктах: 1) "державницький спадок" 20-30-х років, зокрема його ідейно-теоретична спадкоємність та творчий діапазон використання в 40-80-і роки ХХ ст.; 2) інтелектуальні і соціокультурні передумови та середовище, в яких відбувався процес наукової творчості та реалізації національно-державницьких ідей; 3) історики та основні генерації вчених - носії та репрезентанти цих ідей. Отже, актуальність теми дослідження визначається кількома групами взаємоповязаних чинників: 1) загальним поворотом суспільної думки пострадянських країн до національних цінностей, важливою складовою яких є державні традиції; 2) сучасною пізнавальною ситуацією в історичній науці, яка характеризується, з одного боку поверненням до національних основ та інтелектуальної спадщини, а з іншого - інтеграцією до світової історіографії; 3) комплексом проблем повязаних з вивченням, адаптацією та введенням до наукового обігу "забороненої спадщини", до якої належить творчий доробок істориків-емігрантів та дослідників з української діаспори.Проблема державницької традиції в другій половині 40-х - початку 50-х років ХХ ст. порушувалася у працях істориків у межах провідної або спорідненої проблематики: витлумачення української історії в руслі європейської цивілізації та тогочасних модерних впливів щодо її реконструкції (теорії циклів, персоналізація, субєктивізація історичного буття), вирізнення методологічних засад наукових напрямів, концептуальних основ періодизації історії України, зокрема в контексті протиставлення духовних, культурних цінностей та ідеологій у різні епохи. Причому зацікавленість спадщиною Липинського та інших істориків не зменшилася і в 80-і роки. Але незважаючи на неодноразове звернення до історіографічної спадщини істориків-державників та проблем, повязаних з інтерпретацією "державницьких періодів" української історії в оглядах 70-80-х років ХХ ст., терміни "державницький" та "народницький" вживалися переважно в ретроспективі до історіографії кінця XIX-початку ХХ ст. Таким чином, в українській зарубіжній історіографії другої половини 40-х початку 90-х років ХХ ст. до проблеми державницької традиції (державницької спадщини), зокрема в аспекті її інтерпретації та оцінки, зверталися під час наукових дискусій в межах розгляду провідної проблематики, в спеціальних історіографічних працях, у процесі опрацювання окремих наукознавчих проблем (проблема генерацій) тощо. За радянської доби наукові студії істориків на еміграції та у діаспорі розглядалися виключно в спеціальному жанрі "критики буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів" історії, які виконувалися відповідно до ідеологічних вимог.Вони формулюються наступним чином: · на відміну від міжвоєнної еміграційної історіографії українська зарубіжна наука в 1945-1991 рр. функціонувала в інших соціокультурних умовах та інтелектуальному середовищі, що виявилося: а/ у втраті сталого звязку з Україною; б/ переміщенні наукової еміграції, її установ і осередків зі Східної та Центральної Європи до країн Західної Європи та Північної Америки; в/ у строкатому складі повоєнної хвилі (міжвоєнна еміграція, науковці з західноукраїнських земель та Радянської України); · вивчення передумов та середовища дослідницької праці вчених дозволяє визначити три періоди розвитку української зарубіжної історіографії: а/ концентрація наукових сил в таборах для переміщених осіб у 1945-1951 рр.; б/ розсіяння наукової еміграції під час її переїзду до Північної Америки, реорганізація та адаптація до західного наукового світу (50-і - 60-і роки); в/ інтеграція до інтелектуального середовища та дослідницьких осередків країн проживання, поява англомовної генерації дослідників українського походження (70-80-і роки); · в українській зарубіжній історіографії працювало 4 покоління науковців, які можемо вирізнити за початком їхньої наукової діяльності: І генерація, представники якої розпочали наукову діяльність до 1917-1918 рр. та завершували її в 40-50-х роках на еміграції; ІІ генерація, яка ввійшла до наукового процесу у міжвоєнний період (1920-1939); ІІІ - після 1945 р.; IV - англомовна генерація, наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ ст.; · існування різних генерацій істориків зумовило створення та функціонув

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ