Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.) - Автореферат

Відповідь на зазначені питання може дати системна концепція державного управління вищою освітою, що грунтується на вітчизняних традиціях, сучасному зарубіжному досвіді й перспективному прогнозуванні розвитку відповідної галузі державного управління в умовах відсутності жорсткого ідеологічного контролю, необхідності підготовки висококваліфікованих і відповідальних кадрів для всіх його галузей і органів державної влади. Перші кроки вже зроблено: створено Комісію з питань реформування вищої освіти в Україні (1997 р.), затверджено Основні напрями реформування вищої освіти в Україні (1998 р.), прийнято Закон України “Про вищу освіту” (2002 р.), формується новий тип управління вищими навчальними закладами. На сьогодні в теорії і практиці державного управління освітою (зокрема вищою) накопичено значний досвід, що може стати основою побудови системи державного управління вищою освітою в Україні. До того ж, розвиток управління вищою освітою є одним з аспектів державного управління освітою в Україні, що віддзеркалює його динаміку й суперечності і повязаний з розвитком вищої школи й науки, управління в цілому, історичної і суспільної думки із соціально-економічною та політичною історією України. Дисертаційна робота висвітлює результати досліджень автора, отримані ним при виконанні комплексного наукового проекту Української Академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР - ОК № 0201U004833) за темою кафедри управління освітою “Основні напрями реформування управління освітою в Україні”.У першому розділі - “Управління вищою освітою України як історико-теоретична проблема” - системно аналізується зміст наукової літератури, архівних документів з питань становлення й розвитку освіти в Україні, виникнення й формування державного апарату освіти й державного управління вищою освітою зокрема. З радянських дослідників найбільш вагомим внеском у вивчення теорії та історії державного управління освітою є доробок Г.І.Ясницького й двотомна монографія “Вища школа Української РСР за 50 років”, в яких автори досліджують труднощі становлення народної освіти України, розглядають особливості розвитку української системи освіти порівняно з російською, показують важливу роль Народного комісаріату освіти УСРР у створенні системи централізованого управління освітою, розкривають провідні напрями діяльності вищої школи - навчально-методичної, наукової та ідейно-виховної роботи, але питанням становлення й розвитку державного управління вищими навчальними закладами практично не приділено уваги. Цінним навчальним посібником є перша в Україні фундаментальна праця В.І.Лугового “Управління освітою”, в якому розкрито принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти. Всебічно аналізуються публікації журналів “Радянська школа” (пізніше - “Рідна школа”) та “Вісник Української Академії державного управління при Президентові України”, матеріали щорічних науково-практичних конференцій науково-педагогічного персоналу, аспірантів, слухачів, докторантів УАДУ, в яких особлива увага приділяється питанням філософсько-методологічних засад управління системою сучасної освіти, оцінювання якості освіти, ролі освіти в забезпеченні соціального захисту особистості в умовах ринкових відносин, підготовки фахівців з управління освітою. Проведений історико-системний аналіз дозволив виокремити такі основні тенденції розвитку системи державного управління вищою освітою: громадсько-державний характер управління; відкритість системи; пріоритетний статус української мови; рівні права всіх громадян на здобуття вищої освіти, незалежно від національності, раси, соціального походження, статі, віросповідання; різнотипність і диференціація навчальних закладів; демократизація і гуманізація; партнерський, рівноправний стиль керівництва, пріоритетний характер фінансування й матеріального забезпечення вищої школи за рахунок фондів освіти, що формувалися з різних джерел доходів; повна фінансово-господарська самостійність; прагнення до творчості у створенні самобутньої системи управління вищою освітою; поєднання й збалансованість централізації і децентралізації.Саме системний підхід сприяє глибшому розумінню закономірності поступового розвитку органів державного управління вищою освітою, зумовленості їх від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників; виявленню звязків, оцінок сучасного стану державного управління в освітній галузі й розкритті напрямів його подальшої еволюції. Вивчення й узагальнення досвіду функціонування й історії розвитку органів державного управління вищою освітою в Україні дає змогу зясувати не тільки характерні особливості розвитку української теорії та історії державного управління, а й загальні тенденції, можливості й перспективи становлення й розвитку національного галузевого управління, зокрема, управління вищою освітою на засадах гуманізму й демократизації. Дослідження історичного досвіду розвитку органів державного управління вищою освітою, особливостей суч

Основний зміст роботи