Державна реституційна політика України у сфері культурних цінностей (1991–2009 рр.) - Автореферат

Адже хронологічно перші переміщення культурних цінностей з України в інші держави (Росію, Польщу, Угорщину тощо) датуються ще добою Середньовіччя і раннім Новим часом. Адже вперше через призму політологічного знання досліджується не сам феномен реституції як такий, а технологія прийняття рішень з тих чи інших аспектів переміщення культурних цінностей на рівні Верховної Ради України (ВРУ), Кабінету Міністрів України (КМУ), міністерств та інших владних інститутів. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексу джерел та спеціальної літератури дослідити основні тенденції та закономірності державної політики у сфері реституції культурних цінностей, а також опрацювати та висловити рекомендації щодо більш ефективних та результативних кроків різних гілок влади у напрямі вирішення цієї проблеми. визначити напрями оптимізації сучасної державної реституційної політики у сфері повернення культурних цінностей і на основі цього розробити практичні рекомендації політичним інститутам, зокрема органам державної влади і управління, щодо впровадження ефективних механізмів її реалізації, як у внутрішній, так і міжнародній співпраці; дослідити основні міжнародно-правові механізми, методи, форми та моделі забезпечення реституційного процесу в Україні та установити фактори його ефективності у ході міжнародного співробітництва держав та запропонувати механізми його вдосконалення.Дубровіною він вперше зробив спробу періодизації етапів вивчення проблеми переміщення культурних цінностей (зокрема, книжкової культурної спадщини), дослідження спільного та особливого з країнами Західної, Центральної і Східної Європи. Вчені та краєзнавців дедалі частіше звертають увагу на реконструкцію подієвої складової втрати культурних цінностей у різних областях України (М. «Європейський досвід реституції культурних цінностей і Україна: теоретичний та порівняльно-типологічний аналіз» акцентується увага на тому, що теоретико-методологічні аспекти проблеми, які досліджуються, далекі від свого вирішення. «Нормативно-правове забезпечення реституційної політики в Україні» містить два підрозділи, в яких досліджуються основні правові механізми та інструменти, що забезпечують реституційний процес в Україні, а також політичні дискусії навколо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері. «Діяльність Верховної Ради України щодо формування засад реституційної політики у сфері культурних цінностей» наголошується, що законотворчість у реституційній сфері була лише невеликим сегментом у діяльності ВРУ щодо забезпечення створення загального культурного простору молодої держави (не випадково уже на початку 90-х рр. були ухвалені і почали діяти закони про культуру, архівний фонд, бібліотечну справу, кінематографію, археологічну спадщину тощо).Проблеми, які вивчаються, на сьогодні перебувають в центрі дослідницьких інтересів представників цілого ряду галузей наукових гуманітарних знань - істориків, правознавців, культурологів, мистецтвознавців тощо. Це пояснюється як глибокою суспільною традицією, що супроводжує виникнення і генезис цієї проблеми, так і суто науковою зацікавленістю, реалізація якої дає не лише приріст знань, але й справляє істотний вплив на характер міждисциплінарних звязків. Вони мають значно глибше коріння і насамперед повязані з питанням, яке в спеціальній літературі визначається як дилема - «Україна між Сходом і Заходом». Прикладом того, що Україна поступово інтегрується в міжнародний реституційний процес став Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» (1999 р.). Викладені у дисертаційному досліджені кейси співпраці на прикладі взаємин Україна - Росія, Україна - Німеччина, Україна - Польща, Україна - Угорщина розкривають основний зміст широкого комплексу двосторонніх проблем у реституційній сфері, які мають як загальний характер, так і певні відмінності.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

реституційний політика держава законодавчий

Результати проведеної дослідницької роботи у дисертації знайшли конкретизацію в таких положеннях: 1. Проблеми, які вивчаються, на сьогодні перебувають в центрі дослідницьких інтересів представників цілого ряду галузей наукових гуманітарних знань - істориків, правознавців, культурологів, мистецтвознавців тощо. Це пояснюється як глибокою суспільною традицією, що супроводжує виникнення і генезис цієї проблеми, так і суто науковою зацікавленістю, реалізація якої дає не лише приріст знань, але й справляє істотний вплив на характер міждисциплінарних звязків.

2. Факти свідчать, що проблеми реституції культурних цінностей не є породженням доби незалежної України. Вони мають значно глибше коріння і насамперед повязані з питанням, яке в спеціальній літературі визначається як дилема - «Україна між Сходом і Заходом». Геополітичне становище українських земель, перетворювало їх на обєкт зазіхань з боку сусідніх держав. Матеріальні та художні цінності протягом століть вивозилися і осідали у приватних колекціях або державних художніх зібраннях, архівосховищах тощо. Частина з них загубилася безслідно у мороці століть.

3. Законодавче поле в галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і строкате - специфіковане по окремих галузях. Воно складається з численних законів та нормативно-правових актів, ухвалених ВРУ, Указів Президента, постанов КМУ, рішень та інструкцій відповідних міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування. Загалом ВРУ ухвалено понад 300 законів, що прямо чи опосередковано стосуються сфери культури. Але вони є далеко не досконалими, в багатьох моментах непослідовними, часом навіть суперечливими.

Прикладом того, що Україна поступово інтегрується в міжнародний реституційний процес став Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» (1999 р.). Його прийняття супроводжували гострі дискусії, виступи та полеміка депутатів у комітетах і на пленарних засіданнях ВРУ. Закон в цілому є досить ефективним інструментом проведення державної політики у цій сфері духовного життя. Разом з тим, вже назріло питання часткового внесення змін і доповнень до чинного Закону або навіть і прийняття нового Закону, який би відповідав викликам часу.

4. По-суті, паралельно відбувався процес інституціоналізації установ і відомств, які займалися питаннями реституційної політики. Створення цих органів виконавчої влади - процес складний і неоднозначний. Негативний вплив справляв дефіцит часу і кадрів, відсутність досвіду роботи та відповідних аналогів у зарубіжних країнах, врешті - залишковий принцип фінансування. І все ж за цей час накопичений величезний досвід роботи - створені нормативні документи, організовано переговорний процес, налагоджено контакти із профільними міністерствами, установами і відомствами.

Важливим інструментом реалізації державної політики у досліджуваній сфері стали саме міждержавні та міжурядові комісії. Створені відповідно до міжурядових угод, вони з самого початку займалися широким колом питань, які стосувалися двостороннього співробітництва.

5. Особлива увага звернута на переговорний процес щодо реституції з Росією і Німеччиною. На думку, автора, ці обидва вектори залишатимуться пріоритетними і надалі. У цьому звязку необхідно найближчим часом продовжити вдосконалення договірно-правової бази реституційного діалогу і активізувати розгляд цих питань на всіх рівнях - від президентів до переговорів між представниками окремих міністерств і відомств.

6. Щодо німецького вектору, то українсько-німецький переговорний процес також проходить не просто. Головне сьогодні - утримуватися від односторонньої і необдуманої передачі художніх цінностей німецькій стороні. Потрібно, щоб діалог з ФРН відбувався з урахуванням паритетності зобовязань сторін, збалансованості національних інтересів, які базуються не тільки на політичній або добрій волі, а також на праві.

7. Викладені у дисертаційному досліджені кейси співпраці на прикладі взаємин Україна - Росія, Україна - Німеччина, Україна - Польща, Україна - Угорщина розкривають основний зміст широкого комплексу двосторонніх проблем у реституційній сфері, які мають як загальний характер, так і певні відмінності. Але найголовніше, що є спільним у всіх цих випадках - очевидна і нагальна потреба виробити інститутами влади України чітку й зрозумілу державну політику в цій сфері та послідовно й наполегливо її впроваджувати, не уникаючи при цьому розумних компромісів.

Не менш ефективною і послідовною повинна бути політика держави щодо культурної спадщини загалом.

8. Крім політичної складової, необхідно також забезпечити системний науковий супровід реституційних процесів: вести науковий облік втрачених цінностей, постійно здійснювати пошук інформації про цінності українського походження у приватних колекціях, музеях, архівах, та інших культурних установах близького і далекого зарубіжжя, інформувати наукові кола та громадськість про здійснювані заходи. Така цілеспрямована діяльність забезпечить Україні наукові і правові підстави для збереження та повернення своєї культурної спадщини.

9. Загалом, формування державної політики з питань повернення втрачених культурних цінностей потребує більш планомірної систематичної роботи, глибоко наукової, аргументованої та дієвої.

Щодо міжнародного співробітництва у цій сфері, то потрібно звернути увагу на: - приєднання України до ключових міжнародно-правових документів у сфері повернення культурних цінностей;

- поєднання державних, недержавних комерційних форм міжнародного співробітництва, зокрема реалізації програм двостороннього культурного співробітництва із зарубіжними країнами, передусім європейськими;

- активізацію просування української культури в Європі та світі. У цьому контексті є необхідність надати дозволи музеям та іншим установам, де знаходяться трофейні культурні цінності, використовувати їх у виставковій та експозиційній роботі, вводити у науковий обіг. Це дасть можливість фахівцям і широким колам громадськості ознайомитись з памятками, що понад 50 років зберігались в т.з. «особливих» або «закритих» фондах і практично були вилучені з наукового обігу, недоступні для огляду.

10. В цілому, незважаючи на труднощі та відсутність практичного досвіду, Україна поступово інтегрується у міжнародний реституційний процес. Здійснено ряд вагомих кроків щодо створення власної законодавчої бази з цієї проблематики. Характерно, що у більшості випадків вона є співзвучною з відповідним міжнародно-правовим законодавством, адаптуючи його окремі правові норми до національних реалій. Важливо й інше - міжнародне співтовариство, в тому числі й Україна, відмовляються від загальних декларацій і динамізують практичну складову - повільно, але неухильно повертають культурні і художні цінності, архівні документи, книги, майно тощо.

1. Українець Н. П. Європейський реституційний процес : деякі питання історіографічного вивчення / Н. П. Українець / Україна дипломатична : наук. щорічник / [укл. : А. Денисенко, Л. Губерський, Б. Гуменюк, П. Кривонос ; ред. А. Денисенко]. - К. : Планета, 2008. - Вип. 9. - С. 261-271.

2. Українець Н. П. До питання про спробу вдосконалення законодавства у сфері реституційної політики / Н. П. Українець // Трибуна. - 2009. - № 5-6.- С. 32-33.

3. Українець Н. П. Реституційний процес в Україні: законодавче забезпечення / Н. П. Українець // Віче. - 2009. - № 14. - С. 29-32.

4. Українець Н. П. Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» : технологія ухвалення політичних рішень / Н. П. Українець // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2010. - Вип. 45. (підсерія «Курасівські читання»). - С. 271-288.

5. Українець Н. П. Проблема повернення в Україну культурних цінностей / Н. П. Українець // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К. : Український центр політичного менеджменту, 2010. - Вип. 19. - С. 279-287.

6. Українець Н. П. Реституційна політика. Політичні домовленості у рамках міжурядового українсько-угорського співробітництва / Н. П. Українець // Віче. - 2010. - № 6. - С. 24-26.

Размещено на .ru