Державна політика у сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах - Автореферат

Світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили зважену, послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягали значних успіхів у проведенні економічних, політичних і соціальних реформ (наприклад, свого часу Японія, Німеччина) і швидко піднімалися до рівня високорозвинених країн. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають головними чинниками економічного, політичного і взагалі духовного відродження України. Особливого значення набуває формування такої моделі управління, яка б грунтувалася на встановленні конструктивного діалогу та тісній співпраці між органами державної влади і управління й громадськістю, їх взаємодії у вирішенні питань культурного розвитку, що відповідає специфіці культурної сфери, особливостям її розвитку, і є важливим в умовах становлення громадянського суспільства в Україні. В роботах недостатня увага приділялась вивченню діяльності органів державної влади і управління стосовно формування і реалізації державної політики у сфері культури в період становлення ринкових відносин в українському суспільстві, а також забезпечення ними необхідних умов для задоволення культурних запитів громадян. Загальна гіпотеза дисертаційного дослідження грунтується на припущенні, що цілісне дослідження сутності та особливостей реалізації державної політики у сфері культури в сучасних умовах дасть змогу визначити основні напрями її оптимізації, засоби і механізми реалізації, адекватні тим процесам і тенденціям, що спостерігаються у культурному житті суспільства, зокрема окреслити шляхи реформування державного управління у сфері культури в період реалізації адміністративної реформи в Україні.У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики у сфері культури”-аналізуються основні концептуальні підходи до визначення сутності поняття “культура” як суспільного феномена, що викладені в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених, обгрунтовується зміст поняття “культура” як обєкта державного управління, наводиться огляд наукових праць, повязаних із тематикою дисертації, визначаються основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої проблеми. Підкреслюючи вагомий внесок учених радянського періоду у вивчення сутності культури, автор наголошує на тому, що в основу досліджень зазначених учених покладено заідеологізований марксистсько-ленінський підхід, згідно з яким провідну роль у розвитку суспільства відіграє не культура, а матеріальне виробництво, що привело до однобічного розуміння багатьох аспектів культури, спотвореного уявлення про її функції й відведення їй другорядної ролі в житті суспільства. На основі джерелознавчого аналізу автором доведено, що культура є особливою, окремою сферою суспільства, але специфіка цієї сфери полягає в тому, що вона існує й виявляється в інших суспільних сферах. На підставі аналізу досліджень М.В.Гончаренка, І.А.Столярова, В.Б.Чурбанова, О.К.Уледова та інших учених зроблено висновок, що державна політика у сфері культури в зазначений період у цілому розглядалася однобічно, крізь призму керівництва з боку комуністичної партії, яка монополізувала управління політичною і духовною сферами життя суспільства. У другому розділі - “Стан культурної сфери та особливості здійснення державної політики у сфері культури в сучасних умовах” - досліджується сучасна соціокультурна ситуація в Україні, визначаються провідні тенденції її розвитку, обгрунтовуються суперечності реалізації державної політики у сфері культури, зясовуються проблеми функціонування цієї сфери в сучасних умовах.Пропонується застосування програмно-цільового підходу до реалізації державної політики у сфері культури як одного із засобів її оптимізації. Здобувач доводить, що поєднання зусиль усіх зацікавлених сторін у процесі розробки й здійснення програми сприятиме врахуванню й задоволенню культурних інтересів усіх субєктів культурної діяльності, значно посилюватиме обгрунтованість управлінських рішень, уможливлюватиме альтернативні шляхи розвязання соціокультурних проблем і вибір оптимального варіанта реалізації державної політики у сфері культури. Це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім субєктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. У звязку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме

Основний зміст дисертації